«Танго» — позивний тернополянина Олександра Осадка. 9 липня він загинув у бою, захищаючи Україну від російських загарбників. Рідні і друзі нині прощаються з воїном. У всіх, хто знає чудову родину, розривається серце від болю. В Олександра залишились двоє дітей і дружина Ганна.
«Сьогодні під Краснопіллям на Донеччині загинув мій чоловік Олександр Осадко. 25-та десантно-штурмова бригада… І де ж воно, повоєнне танго? Вию…» — повідомила про важку втрату Ганна.
Подружжя Осадків захоплювалося танцями. У мирний час щотижня ходили на танго. На жаль, не судилося мирне танго…. Через безглуздя росії.
У Ганни — тонка творча душа, водночас вона надзвичайно сильна. Торік, з різницею у кілька днів, втратила маму й тата — забрав ковід. Те, що переживає вона у ці важкі місяці війни, — в її коротких дописах у соцмережі. У її рефрексіях — відданість і віра, щирість і тепло, трепет і глибина…
«Поки Саша в дорозі, а ми чекаємо, ось вам трохи нашого життя. Восени мало бути 25 спільних років. Чекати так тягуче важко… Сашко ненавидів чекати. Він щосили поспішав жити».
«Які ж гіркі та криваві жнива маємо зараз. Поля палають у вогні священному… По мого Сашка вже виїхали. Завтра буде вдома. Усім щиро дякую за допомогу і молитву. Обіймаю».
«Вчора вранці накупила багато квітів — лілій виводок і лавандові кущі. Саме їхали до куми на город посадити. Я у всіх складних і непевних ситуаціях намагаюся садити квіти. Бо що ж? А дорогою мене застала та страшна звістка… Квіти ночували вдома, на долівці. Нині посадила. Попри неділю. Бо квіти не винні. Квіти не повинні померти. Як Сашко…»
“….мені дуже важило, аби Саша загинув не даремно.
Кум, з яким у перші дні війни пішли добровольцями і воювали пліч-о-пліч, і який був свідком усього, розповів вчора.
– Не даремно, Ань. Багато москалів ми побили. І поодинці, і гуртом. У ті дні танкові бої були, три танки підірвали. Четвертий був уже поряд, метрів 50, ми відступали… в окопи сусідні застрибнули. По двоє.
…і тієї миті почався мінометний обстріл. В Сашин окоп прилетіло… він був вгорі – накрив собою побратима, який, Слава Богу, вижив.
…. і ще мені важило, де це було.
– У лісі, Ань. У старому дубовому лісі…
…….
Цієї осені ми були з Сашком у Нашому дубовому лісі на Волиці. Сиділи поміж старих дерев. Я запитала, як він уявляє собі смерть.
Саша сказав:” Коли я помру, я опинюся у дубовому лісі. І там мене чекатиме мій тато. Уже горітиме багаття – його ще тато розпалить. Ми будемо довго говорити і сміятися, згадувати. А потім підемо збирати гриби”.
-А я? Як же я?
– А потім і ти прийдеш. І всі. Ми будемо чекати і підтримувати вогонь”.
….
Саша загинув у день народження свого тата Остапа, якого немає з нами уже 12 років. Миттю перенісся з одного дубового лісу в другий…
…..
Кожну свою фотку з війни він підписував у родинному чаті – “Все буде Україна”.
….
Так, все буде Україна. Бо наші герої віддають найдорожче – своє життя”.
«Балансувати на линві свідомості — довго-довго балансувати, намагатися втриматися, не гепнутися додолу, не спати через тривоги — і повітряні, і внутрішні, проживати кожен день як єдиний, милуватися заходами сонця — вдячно, що прожила і я, і всі мої, чекати вічність, доки абонент нарешті з’явиться в мережі, купувати самій собі квіти — хоч двічі на тиждень, щоразу нові, аби встигнути всі побачити — нині вперше в житті знайти у бабці на ринку волошку великоголову — як пів кулака! І втішитися, і до вчорашнього горошку запашного в компанію придбати. І що зовсім не схоже на мене: до війни не робила, фукала навіть — зробити манікюр в салоні, відчувши неймовірну потребу, аби якась жива людина потримала просто тут і зараз тебе за руки, і подбала про тебе, і щось добре тобі зробила. Якась така терапія одноразова. Якесь таке літо одноденне. Якесь таке життя вар’ятське…»
«Дивний у мене сьогоріч день народження. Чоловік дуже далеко, а батьки ще дальше, значно, значно дальше. Навіть діти далеко. Кіт лише поряд. Ну і равлики. І бажання єдине та просте — Перемоги. Спокою, гармонії, любові, вітру у волоссі, суниць і грибів у лісі, танго, сміху іскристого, багаття на березі Дністра… Нехай все ще буде»
«Перший день літа. 98-ий день війни. Коли прокидаєшся — і довго намагаєшся дотелефонуватися до чоловіка — туди, далеко, де кожен день, як ціле окреме життя… Абонент поза зоною досяжності… І тоді молишся — за нього та тисячі таких, як він — Воїнів світла. Врешті він бере слухавку. І слава Богу. І намагаєшся якось зібратися докупки і прожити ще один день серед кольорів, квітів, змотати всі свої слова і думки — у мотанку Сили. Аби лише помогло.
А ще купити на барахолці, із землі, за смішні 30 гривень у якогось не надто тверезого пана таке от карамельне диво із гутного скла — поставити на підвіконня своє зелене поміж квіти — діти балують маму, знають, мама і квіти — то практично синоніми. І жити далі, до наступного дзвінка, до наступного дня, дрібними кроками через Літо — до нашої Перемоги».
«Наші діти так швидко дорослішають під час війни. Наші чоловіки дивляться на нас зі світлин із фронту зовсім іншими очима. Проживаєш кожен новий день весни, як окреме життя».
«За мить до весняного дощу. Коли все довкола притихло, нашорошилося, коли від несамовитих ароматів цвіту, здається, все довкола зараз вибухне сльозами розчулення: «Який гарний світ Твій, Господи…»
І почуваєшся тим часом як порожня, видута писанка — лише крихка, тонесенька оболонка тіла. Такий от у мене дивний Великдень, уперше такий: батьки на небі, чоловік на війні».
«А нині він їде зі своїм взводом на виконання бойових завдань. Щоби зберегти — просте, рідне, близьке, найдорожче — Україну, дім, родину.
Як і тисячі інших наших воїнів. Легкої дороги, удачі, Божої опіки! Повертайтеся, хлопці, живі та здорові з Перемогою!»
«Кожен новий день проживати як окреме, Творцем подароване, життя. Бути неймовірно вдячною за прості буденні речі. Помічати і бачити, мацати і нюхати, випромінюючи сонце, надію і любов. Обійняти Україну маскувальною сіткою, сплетеною з тисяч життєвих історій, кожна з яких — неймовірна. Дякувати і попри війну і постійну небезпеку для кожного. Бо весну вже чути, ось вже вона, весна! Купити на третій день війни насіння і насіяти у горщики попри здоровий глузд та усвідомлення, що ніяка ти ні разу, Аню, не городниця. Аби дочекатися паростків Любові. І вони неодмінно зійдуть. Бо моя земля щедра і любляча. Смілива і справедлива. Моя – премоя».