Візитка

Любомир Мельник народився 1948 року в Німеччині в місті Мюнхен у родині вихідців з Коломиї. Незабаром після його народження сім’я переїхала в Канаду до Вінніпега. Вивчав латину й філософію в Коледжі Святого Павла, закінчив аспірантуру в Університеті Куінс в Кінгстоні за спеціальністю “Філософія”.

З 1973 до 1975 року Любомир Мельник жив у Парижі. Працював разом з Каролін Карлсон у Паризькій опері, писав музику для хореографічних постановок, тоді ж створив і свою унікальну методику гри на фортепіано. Він — автор понад 120 музичних творів. Співпрацював з французькими хореографами і рядом європейських та американських композиторів: Джеймсом Блекшоу, Пітером Бродеріком, Нільсом Фрамом та іншими. Часто в музиці звертався до своїх українських коренів:  один з його творів написаний на вірші Тараса Шевченка, окрему композицію Любомир Мельник присвятив Симону Петлюрі.

Методику своєї гри композитор описав у своєму трактаті «Відкритий час: мистецтво безперервної музики». Склав 22 етюди для музикантів-початківців, котрі хочуть навчитися його техніці гри. 

У 1985 році в Швеції Любомир встановив два світових рекорди. Відповідно до одного з них, композитор показав себе найшвидшим піаністом у світі: він зміг зіграти мелодію, витягуючи 19 з половиною нот щосекунди кожної рукою одночасно. Другий зафіксований рекорд: виконання найбільшої кількості нот за годину гри при швидкості 13-14 нот у секунду кожною рукою.

Ущерть заповнений зал філармонії. Різношерста публіка (від статечних джентльменів і поважних панянок до епатажних «неформалів» та наймолодших школярів) стиха перешіптується між собою… «То він живе в Канаді чи в Європі? Але ж всюди каже, що українець… Він, коли півтора року тому у Києві виступав, усі гроші з концерту сім’ям загиблих солдатів перерахував…» Хтось в очікуванні концерту просто у залі «гуглить» інформацію про музиканта. І справді, про Любомира Мельника – канадського українця, композитора та найшвидшого піаніста світу, котрий у суботу, 14 квітня, уперше завітав до нашого міста, тернополяни знають небагато.  Проте коли на сцені з’являється Маестро, принишклий зал вибухає оплесками… Він кланяється, сідає за піаніно, торкається клавіш і починається Магія… Хтозна, чого більше у цій музиці – колосальної праці чи польоту натхнення, блискучої техніки чи радості осяяння, пережитого автором…

«Піаніно стало цілим моїм життям»

«Добрий вечір і дуже дякую вам, що ви всі прийшли слухати мою музику, — з такими словами звернувся до тернополян Любомир Мельник. — Вона — це моє життя… Коли я був молодий, я ще не знав, що буду робити. І вийшло так, що піано стало цілим моїм життям. Я не знаю, як це сталося, чому, проте кожен день дякую Богу…

Ця музика, моя безперервна музика, що ви будете чути — це незвична музика. Це зовсім інший світ. Це чистий голос піано, який буде співати для вас…»

У  той час, коли «звичайний» піаніст може виконати максимум 13-14 нот у секунду, Любомир Мельник може грати 19,5 ноти в секунду кожною рукою. Свою музику він називає continuous music (буквально “безперервна гра”). Вона побудована на швидких і складних нотних послідовностях. Піаніст-віртуоз грає, майже не відриваючи ноги від педалі. Завдяки такій швидкості та техніці людське вухо чує музичний потік, але не може розрізнити ноти.

Він народився в Німеччині, куди його батьки, вихідці із Західної України, втекли від червоного більшовицького терору, навчався у Канаді, мешкав у Франції, працював у Паризькій опері.  Майже все своє життя був невизнаний. Світ класичної музики не приймав його. У своїх нечисленних інтерв’ю Мельник розповідав, що йому доводилося голодувати в Парижі, грати в готелях, де його ніхто не слухав. Проте він не здавався і не зраджував  власну, винайдену ним музику, яку називає наскрізною і про яку каже, що це істинний голос фортепіано.  Вона під силу лише йому і не «йде до рук» іншим музикантам. Слава таки прийшла — разом із сивиною на скронях. Йому аплодували у Канаді, Швеції, Англії, Франції, Німеччині, Італії, Польщі і навіть в Австралії. А от в Україні про Любомира Мельника заговорили лише три роки тому.

«Якби не був українцем, моєї музики не існувало б…»

Перед виступом у Тернополі Любомир  Мельник відіграв концерти у Львові, Луцьку та Рівному, після нашого міста грав у Вінниці та Києві… Проте попри втому та погане самопочуття, не відмовив у розмові «НОВІЙ…».

Він говорить із помітним «діаспорним» акцентом, проте  коли пропоную перейти на англійську, відмовляється: «Дякую, але мені по-українськи — найкраще…».  Коли ж чує запитання про українське коріння, ввічливо поправляє: «У мене не просто українське коріння. Я сам — українець. Можливо, якби не був ним, моєї музики не існувало б…».

— Пане Любомире, раді вітати вас у Тернополі! Можна сказати, що ви завітали у рідні краї, адже ваші батьки родом із Західної України…

— Так, недалеко звідси, з Коломиї. У ті дуже важкі часи, коли більшовики лютували в Україні, моя мама зрозуміла, що мусить тікати, і разом із татом і родиною вони встигли на останній потяг, що вивіз їх із Коломиї до Німеччини. Це було ще до мого народження…

 —  Як вам вдалося зберегти Україну в серці,  живучи усе життя поза нею…

— То не було тяжко, бо в мені — українська душа. А ще у мене українська доля, у мені живе українська музика, література, мова. Це дуже глибоко звучало в мені увесь час. Я приїжджав в Україну у 1988 році, тоді у 1991 році, після здобуття Незалежності. Всі мали величезну надію, що українці можуть змінити свою країну, але я не знаю, чи це колись буде…

— Нинішня Україна вас розчарувала?

— Я спеціально поїхав у Київ. Те, що там твориться, —  то страшне… Це колись було нормальне, звичайне українське місто, а тепер виглядає, як Китай. Я знаю, про що говорю: я був і в Пекіні, і в Шанхаї, і там все те саме, не відрізниш… І це мене дуже болить. Я люблю наших людей і не можу знести те, що нарід так терпить і поневіряється… Нині я живу у світі, йду від одного міста до другого… Я би дуже хотів жити в Україні, але я не знаю, чи це буде можливо… Побачимо. Але навіть якщо я тут не жию, я є український композитор і піаніст.

 — Ваша музика — це дар чи наполеглива праця?

— Я до своєї музики прийшов давно, ще 1972-74 року. Це був дар від Бога, те, що мені відкрився той спосіб грати на піаніно, це все ніби увійшло у мене…  Я просто дозволяю співати інструменту. Класична музика чи будь-яка інша використовує далеко не всі можливості інструмента. Сила фортепіано, його душа у своїй повноті розкривається тільки в continuous music, в моїй безперервній музиці. Я намагаюся вчити інших, аби вони теж могли так грати, але ще ніхто далеко не пішов. То велика праця і треба любити піано цілим серцем і душею. Я й не знаю, чи я знайду такого учня. Навіть мої діти — а їх у мене двоє — не унаслідували моєї гри. Вони думають, що тато є цікава людина, але грати самим — ні…

—  Світ музики відкрив вас для себе пізно. А перед тим довго не приймав…

— Так, це правда. Світ класичної музики не зрадів тому, що хтось відкрив для них справжній голос інструмента. 40 років —  більш ніж півжиття — я поневірявся без грошей і без роботи, але якось то перемололось… Мене тримало і рятувало тільки те, що я ніколи не дбав за гроші, і що Бог опікувався мною і моєю родиною.  І найбільше — те, що я дуже люблю цю музику. Для мене вона найпрекрасніша музика на світі. Вона як ліки, допомагає краще розкрити себе.   Вона розширює наше розуміння світу, тому важливо, щоб вона існувала.