Минулого тижня в Українському журналістському фонді у Києві відбулося засідання медіа-клубу, гостем якого був народний депутат України, лідер політичної партії «Основа», а в минулому відомий донецький бізнесмен і голова Донецької ОДА Сергій Тарута. Формат зустрічі вийшов таким, що Сергій Олексійович розповів про свій трудовий шлях, а потім відповів на запитання журналістів.

— Народився, хрестився і вчився я в Маріуполі, точніше на його окраїні в селищі Ляпіно, — зазначив політик. — Там ми мали 17 соток землі, і мені з восьми років довелося на ній трудитись разом з родиною. Мій перший крок до бізнесу був з городу. Незважаючи на те, що батько працював начальником цеху на будівництві комбінату «Азовсталь», його заробітку не вистачало. Сім’я була велика: крім батьків, троє хлопців, бабуся і дідусь. Мама працювала у соцзабезі, але під загрозою того, що відберуть землю, кожного року змушена була на шість місяців рекрутуватись на роботу в колгосп.

Змалку я мріяв стати космонавтом. Після школи навіть вступив у Петербурзі (тоді Ленінград) у військово-космічний інститут ім. Можайського. Однак обставини склалися так, що потрібно було допомогти батькам, а тому зразу після іспитів повернувся додому і вступив у місцевий металургійний інститут. Після його закінчення 17 років працював на комбінаті «Азовсталь», де пройшов шлях від майстра мартенівського цеху до директора з продажу продукції. За той час комбінат став кращим у своїй галузі в тодішньому Радянському Союзі, а після його розпаду — і в Україні. У середині 90-их виникла ідея створення Індустріального Союзу Донбасу, і мене, романтика, запросили в Донецьк. Час був непростий — друзі застерігали, мовляв, куди ти йдеш, тебе ж уб’ють… Але я відважився, незважаючи на те, що то була просто гігантська корпорація, яка до того ж мала величезні борги за енергоносії. Потрібно було виробляти ту продукцію, яка мала затребуваність у Росії і Середній Азії, в основному це труби для газової промисловості, металопрокат, і ми з усіма труднощами не тільки блискуче справились, а й вийшли на передові позиції.

Я думаю, що цей успіх пов’язаний  як з моєю особистою репутацією, так і з репутацією компанії. Нас кредитували іноземні банки, які тоді на пострадянському просторі ще не кредитували нікого. Гроші давали під розвиток. То був найкращий кредитний портфель, так звані «довгі гроші» — на сім років і під дуже низькі проценти. Саме це у поєднанні з правильною стратегією і командою професіоналів забезпечило результат, що компанія швидко стала кращою у Європі. Ми купили або відкрили свої металургійні підприємства в Угорщині, Польщі,  Австралії, Індонезії, Арабських Еміратах, Нігерії, Бразилії, США. Я жив компанією, новими планами, це стало справою мого життя, справою, якою я завжди можу гордитися.

— Чи були у Вас якісь вищі цілі, більші амбіції?

— У свій час Ющенко пропонував мені посаду прем’єра, Янукович — віце-прем’єра. Але мені цікавіше було розбудовувати модель компанії світового масштабу. І так би було, якби не війна, розв’язана проти України Росією. Ми втратили Крим. Я особисто втратив своє дітище — парк Айвазовського в Партеніті, куди вклав усю свою душу, особисто збираючи по цілому світу дерева, розробляючи ландшафт… Було зрозуміло — на черзі Донбас. Тому в критичний для України час  дав згоду очолити Донецьку обласну держадміністрацію, хоча вже тоді бачив, що люди, які дірвались до влади на хвилі Революції Гідності, міняти країну не будуть. Так і сталося: всі мої пропозиції про те, як уникнути повторення кримського сценарію на Донбасі, як протидіяти розгулу сепаратизму і російській агресії, були проігноровані центральною владою.

—  Ви сказали, що кримського сценарію на Донбасі можна було уникнути. А яким чином? От і президент Порошенко нещодавно, у дні святкування Незалежності, заявив, що недалекий той час, коли над Донецьком замайорить жовто-блакитний прапор. У це дуже хотілося б вірити, якби не його ж сумнозвісні обіцянки завершити війну за два тижні. На Вашу думку, повернути сьогодні Донбас у лоно України можливо?

— Так, однозначно можливо. Чи здатна це зробити нинішня влада? Ні, не здатна. Теперішні керівники України — заручники війни. Подивіться сьогодні на борди Порошенка, якими заполонена вся країна. Там — армія, мова, релігія. Все, що розділяє українців, а не об’єднує. Але він говорить те, що виборці хочуть чути, щоб за всяку ціну знову стати президентом, а робить усе навпаки. Довір’я до нього в народу, бізнесу і в зарубіжних партнерів нема вже давно. Порошенко ніколи не був навіть серйозним бізнесменом — він, за великим рахунком, не будував серйозного бізнесу. Це такий собі політичний махінатор, який лише перебігав з однієї політсили в іншу, домовлявся, «рішав» свої питання. Тому з цим президентом мир на Донбасі неможливий.

У 2014-ому Донбас можна було зберегти тільки рішучими діями центру, але їх не було. Як тепер повернути Донбас? З цього приводу я ще на початку минулого року представив на міжнародній безпековій конференції у Мюнхені мирний план «Три основи». Тоді сказали, що він нереальний, а тепер приходять до усвідомлення, що слушний і актуальний. Це насамперед введення у регіон міжнародних миротворчих сил і створення міжнародної тимчасової адміністрації, адже інакше співпраця і координація роботи з миротворцями неможлива. Для регіону потрібна також бізнес-модель відродження і розвитку, адже все починається з економіки і завершується економікою. Тільки після цього і через певний час Донбас може перейти під юрисдикцію України.

— Президентська виборча кампанія тільки починається, а більшість центральних ЗМІ вже узурповані діючим гарантом. Він тепер декларує те, що мав робити чотири роки тому, просить в українців пробачення і т.п. Зрозуміло, це імітація, але його політтехнологи працюють потужно (наприклад, якщо не Порошенко, то Кремль), а отже, інфікування мізків українців триває. Як у цій ситуації пробитися до людей кандидатам від здорових опозиційних сил? Де знайти ресурси? Які шляхи? І чи погоджуєтесь з тезою, якщо Порошенко вдруге стане президентом, що Україна як держава просто не витримає?

— У Порошенка сьогодні шансів нема — і це показують практично всі соцопитування. Йому не довіряють ні народ, ні бізнес. Від нього відвернулися всі солідні бізнесмени, залишився хіба лише один партнер по бізнесу Кононенко. Міжнародні лідери і партнери також давно побачили справжню суть Порошенка, але поки що терплять хоч би в силу того, що, на загальну думку,  Юлія Тимошенко — це Росія.

У результаті цих виборів нам потрібно кардинально і до основ змінити країну. Сьогодні вона нагадує в реанімації хворого. МВФ — як швидка допомога. А влада сіла у швидку і катається… Тим часом 48% економіки в тіні, державу гублять війна і корупція. Народові стало просто нестерпно жити, українці масово тікають за кордон, хто куди бачить. І це при тому, що насправді в нас дуже багата країна. Ми володіємо 5-ма відсотками всіх ресурсів планети, тоді як населення — лише 0,2%. Ми елементарно можемо позбавитися енергозалежності від Росії, а щоб не відстати від світу і країна розвивалася, треба забезпечувати щороку ріст ВВП, як мінімум, понад 10%, а пенсії мають бути 10-15 тисяч гривень у місяць, зарплати — більші у кілька разів. Тільки так можна підвищити купівельну спроможність населення і збурити кров економіки. А щоб цього досягти, треба провести глибинну зміну структурної організації країни. Необхідно усунути дуалізм влади нагорі і на місцях, ліквідувати обласні і районні адміністрації, створити чітке і привабливе поле для інвесторів, захисту бізнесу, реформувати податкову, правоохоронну і судову системи. Як повітря для життя людини, так країні потрібна потужна команда реаніматорів, і я переконаний, що після цих президентських виборів така команда прийде.

— Як для цієї мети Ви розбудовуєте партію «Основа»?

— Я особисто, так би мовити, перебуваю не в процесі, а над процесом, займаюся стратегічними завданнями, а безпосередню партійну роботу ведуть професіонали своєї справи. Ми відкриті для всіх, адже сьогодні руйнується вся країна, і не лише у центрі, а й в регіонах, і ми повинні рятувати становище усі разом. Звичайно, є проблема людського фактора. Сьогодні ідейно свідомих, стійких до спокус та особистих вигод, на жаль, у країні не так багато, але, слава Богу, такі люди ще є. Вони приходять до нас переважно з бізнесу, без політичного досвіду, бо не можуть миритися з існуючим станом речей,  а також просто небайдужі. Нам неважливо, хто у якій політсилі був раніше, а що робив. Багато таких, котрі хотіли змінювати країну, але лідери їх обманули, зрадили, використали, тому вони залишили ці партії і прийшли до нас. Наше завдання — побудувати партійну модель, коли з бізнесу фінансуються центральні органи, а регіональні самі фінансують себе, тобто функціонування здійснюється не згори вниз, а знизу вгору. Вважаю, що саме завдяки такій моделі найефективніше забезпечується робота і досягаються поставлені завдання.