Листопадова тиша хутора Лози на Бережанщині, молитва у невеличкій церковці, прогулянка почорнілим лісом, оповитим туманом, і заросле чагарниками місце, де колись стояла хатина знаної патріотичної родини Кушнірів. Канадський письменник і режисер Андрій Кушнір нещодавно вперше побував на батьківщині свого діда Петра Кушніра, який в часи Другої світової війни був змушений покинути Україну. Тоді ж виїхали до Америки і брат Петра Андрій Кушнір і його дружина Емілія, донька останніх померла дорогою від недуги, а їхній син Мирослав був діячем ОУН, у 22-річному віці загинув у криївці в селі Добра на Закерзонні. Пам’ять про Мирослава Кушніра бережуть на Бережанщині, одна із вулиць у райцентрі названа на його честь. Для письменника Андрія Кушніра, який нині мешкає в Торонто, відвідини прабатьківської землі — надзвичайно зворушлива мить.

Дідусь — із Лозів, бабуся — з Покропивної

У мандрівку Україною Андрій взяв… механічний годинник, або, як колись називали в Галичині, —  дзиґарок — свого діда Петра, який був годинникарем у Монреалі. Хотів пройти шлях діда з Бережанщини до Канади, «звірити» своє українське коріння, повернутися думками у минуле. Андрій, як і його батьки, народився в Канаді. Його дідусь Петро помер торік у 91-річному віці, бабуся Марія була родом із села Покропивна Козівського району, відійшла у засвіти ще раніше. На цвинтарі у селі Божиків, до якого належить хутір Лози, поховані прадід і прабабуся канадця. Попри те, що Андрій належить до третього покоління Кушнірів у Канаді, він добре знає українську мову, береже наші традиції. Якщо на Бережанщині він уперше, то загалом в Україні — вдруге. Вперше ступив на українську землю під час Революції Гідності, записував тут інтерв’ю, а згодом написав п’єсу.

— У моїй кишені «Зеніт Extra RR56» — цінний годинник мого діда Петра. На жаль, уже рік діда нема з нами… Він був останнім годинникарем найбільшої залізничної компанії Канади «CP Rail», — розповів «НОВІЙ…» Андрій Кушнір. — Успадкований мною годинник — останній залізничний механічний годинник у Північній Америці. Як театральний творець і письменник я нещодавно отримав нагороду від Шевченківського фонду Канади, що передбачає фінансування мого проєкту — постановку вистави і радіодокументальної передачі про мого діда Петра Кушніра.

«Протягом свого життя дідо боровся, щоб поладнати хворі «шматки часу». Боровся, щоб Україна не зникла при Радах. Боровся проти зникнення в Канаді іммігранта з англійською мовою з українським акцентом. Боровся проти відходу «майстрів-годинникарів». Зрештою, боровся проти вимирання своїх жартів та історій, приховуючи їх у кожного, хто слухав. Він одержимо збирав годинники і повертав їх до життя, рятуючи від інерції і тиші. І я досі відчуваю його вир життя — всередині себе…» — писав у травні цього року Андрій Кушнір на сайті The Globe and Mail.

Бережани — натхнення для майбутньої п’єси

Після смерті дідуся Андрій не спілкувався з родичами із Бережанщини, не мав їх контактів, тому шукав через інтернет, хто б скоординував його поїздку в Лози і Божиків. Вдалося вийти на вихідця з української діаспори, а нині мешканця Бережанщини, бандуриста Мирослава Постолана і його дружину Оксану. А вже вони познайомили Андрія із заступником директора з наукової роботи Бережанського краєзнавчого музею Миколою Процівим.

— Понад дві години ми прогулювалися з гостем із Канади вулицями Бережан. Приємно, що він хоче пізнати глибину того часу, коли тут жили його предки, побачити давні будівлі, відчути атмосферу нашого міста, щоб передати це в своїй майбутній п’єсі, — зазначив краєзнавець Микола Проців. — Ми побували на старому єврейському цвинтарі, показали Андрієві синагогу, костел, вірменську церкву, ратушу. Канадець розповів, що готує п’єсу про стосунки євреїв, поляків і українців у 30-их роках минулого століття. Він прочитав працю Шимона Редліха «Разом та окремо в Бережанах: поляки, євреї та українці, 1919-1945». Коли ми проходили повз бережанську тюрму, я розповів, що є світлина в’язня, який у 1927-ому році за ґратами зробив рухомий годинник із дерев’яних частин. Для Андрія тема годинників дуже трепетна, тому він зацікавлено слухав.

На хуторі Лози і в Божикові зустріч із місцевими мешканцями для канадця організував місцевий вчитель Олексій Вовк.

— Це була неочікувана приємна зустріч! Андрій побував на цвинтарі, на богослужінні в церкві, отримав благословення від отця Івана Соколовського, відвідав свого родича Василя Легкого, — розповів Олексій Васильович.

Коріння роду бережуть… яблунька і горіх

Андрій Кушнір із Торонто — троюрідний брат Василя Легкого з Божикова, який працює вчителем фізкультури у місцевій школі. Вони зустрілися вперше! Василь Іллярович спілкувався по телефону з дідусем гостя з Канади. Петро Кушнір кілька разів приїжджав на Бережанщину, пожертвував дзвони до храму в Лозах, до останніх днів життя вболівав за Україну.

— Дідусь Андрія був хресним моєї мами Марії, яка вже теж відійшла у засвіти. У 90-их роках матір гостювала у нього в Канаді. У Петра Кушніра було 5 дітей і 12 онуків, — розповів Василь Легкий. — Знаю, що він був у 1-ій дивізії Української національної армії, потрапив до італійського табору військовополонених. Утік із табору з двома чоловіками через кілометр каналізаційної труби. Рідні брати Петра — мій дідусь Богдан і Андрій (батько Мирослава Кушніра), у їхніх батьків було семеро дітей. Стрийко Петро з Канади телефонував до мене ледь не щомісяця, говорили про політику. Торік його не стало і зв’язок з його рідними обірвався. А тут дався чути онук стрия! У Канаді також жили батьки Мирослава Кушніра. У 1936-ому році вони продали господарку в Лозах і переїхали до Бережан, щоб дати дітям освіту. Їхній син Мирослав закінчив Бережанську гімназію, заочно студіював у Вищій школі політичних наук та українознавства у Подєбрадах (Чехословаччина). На Закерзоння був скерований у 1943-ому як член ОУН для підпільної роботи. Мав псевдо «Лунь». Загинув Мирослав восени 1944-го у партизанському загоні УПА в селі Добра на Закерзонні — підірвався у криївці, щоб не здатися ворогові. Його батьки до останніх днів не знали, де їхній син, вірили, що він під іншим прізвищем живе у Львові. Наприкінці війни, утікаючи від переслідування совєтів, вони потрапили в Європу, а далі переїхали до Канади. Їхня донька Оксана, яка теж підтримувала ОУН, померла від недуги в пересильному таборі в Німеччині. Звістка про Мирослава прийшла до нас у 90-их роках. А його матір померла у 1991-ому, батько — у 1977-ому. Емілія незадовго до смерті дізналася правду про сина… Мирослав передав зошити зі своїми віршами 15-річній Дарії Вергун, з родиною якої приятелював. Рукописи вона пронесла через роки. У 1994-ому вийшла його збірка «Слова із книги бою». Пані Дарія приїжджала до Божикова у 1996-ому на відкриття меморіальної дошки Мирославу. Разом із нею був поет Ігор Калинець та багато інтелігенції зі Львова. Будинок, у якому жила родина Мирослава в Бережанах, купив Іван Петрук. Господар знайшов на горищі щоденники «Луня». Другу його збірку «Невкоєне серце» опублікували в 2005-ому. В одному із віршів він передбачив свою смерть: «Осталась лиш одна-однісінька граната. А ворог не стріляв, хотів узять живим. Але хто жити вміє — вміє і вмирати. Прощанням зброї, гострим і стальним».

Наш великий рід війна розкидала по світу, багато родичів потрапили до Канади і США. Приємно, що їхні нащадки пам’ятають свою прабатьківщину. Ми з гостем Андрієм переглянули старі фотографії і з трепетом ступили на місце, де колись було обійстя наших прадідів, — хата не вціліла, там ростуть лише яблунька і горіх — бережуть коріння Кушнірів.