На фотографії київського “Динамо” незабутнього 1975 року шестеро можуть бути позначені чорним траурним силуетом. Майже 19 років, як не стало Віктора Колотова. У 2002-ому передчасно пішов з життя Валерій Лобановський. У 2011-ому обірвався земний шлях Євгена Рудакова, в 2016-ому — Валерія Зуєва. У жовтні цього року після тривалої хвороби відійшов у засвіти Олег Базилевич, який разом з Лобановським був творцем тої блискучої команди, що вразила футбольну Європу. Останнім (чи, точніше сказати, крайнім) у цьому скорботному ряду минулого тижня став Віктор Матвієнко, який зовсім нещодавно відзначив своє 70-річчя. На жаль, поминки після ювілею не змусили себе довго чекати…

У тому фантастично-зірковому складі “Динамо” виблискували передусім Блохін, Онищенко, Верємєєв, Мунтян, Буряк, той же Колотов. На них публіка валом валила на стадіони, на них в першу чергу були спрямовані відео-камери і мікрофони; вони були на топ-позиціях у різних опитуваннях; на них хотіли бути схожими хлопчаки, які штурмували футбольні секції… Але феєрія динамівської атаки була б неможливою без міцного тилу, отого фундаменту, на якому будувалася командна гра. Більше того, за “диявольським” задумом Лобановського і Базилевича і в повній гармонії з канонами “тотального футболу”, який підкорив у ту пору світ, саме той твердий тил повинен був бути здатним будь-якої миті перетворитися на наконечник списа і завдати разючого удару в момент, коли суперник цього найменше очікує. Так на полі створювався “організований безлад”, коли від кожного польового гравця вимагалося вміння ефективно діяти на різних позиціях.
Віктор Матвієнко цілком підходив під цю модель. Потужний, чудово координований (прислужилися заняття в дитинстві спортивною гімнастикою), він на більшу частину 70-их років “окупував” лівий фланг захисту “Динамо” і невтомно борознив його, не лише належно виконуючи свої прямі захисні функції, а й за першої-ліпшої нагоди підключаючись до атак команди. Ну, а коли на нього вже находило натхнення, то — тримайтеся суперники, особливо московські! Досі пам’ятні його два голи у ворота “Торпедо” в тому ж фантастичному сезоні 1975 р.:
перший — головою, другий — невідпорним “більярдним” ударом в кут. Номінальний лівий захисник опинився на позиції форварда і зіграв так, як вимагається від штатного бомбардира. А ще пам’ятаю його чудовий гол у ворота московського “Динамо” навесні 1977-го — потужним ударом з-за меж штрафного майданчика під самісіньку поперечину. І все це — не на шкоду, так би мовити, прямим обов’язкам.

У тому ж 1977 р. “Динамо” стало чемпіоном СРСР, пропустивши у 30 матчах лише 12 голів. У цьому — безсумнівна заслуга і його, Віктора Матвієнка. Після цього сезону він був віднесений Лобановським до категорії “відпрацьованого матеріалу” (система уславленого метра, як відомо, не допускала сентиментів і на особливу людяність не страждала) і перейшов у “Дніпро”. Добре, що в ту пору в “Динамо” зберігалася спадкоємність гравців на позиціях, була відповідно налагоджена селекція і Анатолій Дем’яненко, який прийшов на зміну, на довгі роки закріпив за собою лівий фланг захисту. Відігравши у “Дніпрі”на пристойному рівні сезон, Матвієнко у віці 30 років повісив бутси на цвях — як на нинішні часи, дуже рано. Тернистий тренерський шлях тепер вже Віктору Антоновичу особливих здобутків не приніс, і він залишиться у вдячній пам’яті вболівальників з багаторічним стажем як невтомний і надійний боєць на футбольному полі, невід’ємний елемент того чудового командного механізму, який приніс усім українським шанувальникам гри стільки неповторних і незабутніх переможних миттєвостей. 4-разовий чемпіон СРСР, володар Кубку Кубків і Суперкубку, срібний призер Євро-1972 у складі збірної СРСР, бронзовий призер Олімпіади-1976 — останні два здобутки, хоч і визнані були тодішнім спортивним керівництвом у Москві невдачами, для нинішнього покоління українських футболістів наразі просто недосяжні. Це — зайвий привід скласти шану тим, хто завойовував і примножував славу українського футболу.
Цього разу, на жаль, привід сумний…