Важко було відразу збагнути, хто ця жінка і про що хоче розповісти. Домовились зустрітися на залізничному вокзалі у Тернополі, де було зручно незнайомці. Шоком стало те, що жінка на вокзалі… живе. Звати її Софія Петрівна Лавро. Зареєстрована в селі Яргорів Монастириського району, але понад двадцять років там не мешкає, навідується лише до могили батька. Оселі своєї не має, стара глиняна хатина в селі напіврозвалилася, напівзгоріла…
Софія Петрівна з родини патріотів України, яких мордували в концтаборах ГУЛАГу в Сибіру. Старший її брат Микола належав до ОУН-УПА, захищав рідну землю від загарбників, переховувався з побратимами у криївках в лісі біля Яргорова, за що його засудили і розстріляли. Ще одного брата, Степана, заарештували у 16-річному віці й відправили до Сибіру. Батька Софії Петрівни катували й допитували в Коропці, від побоїв помер… А матір із молодшими дітьми, загалом у Лаврів було їх п’ятеро, заарештували й відправили на каторгу в сталінські концтабори. Софія Петрівна була заслана до Сибіру ще зовсім юною, в Україну повернулася аж у 1987 році. Чому жінка, яка дивом вижила в таборах смерті, доживає нині віку на вокзалі?..

«24 сім’ї вивезли з Яргорева до Сибіру…»

— Нашу родину мордували, ми не мали ні дня спокою, кожну ніч були в страху через засади, — почала розповідь Софія Петрівна. — Страшно згадати… Вистраждали за всю Україну… Найстарша сестра Надія була з 1919 року народження, Микола — 1921-го, Олексій — 1924-го, Степан — 1933-го, а я — 1934-го. Микола належав до проводу ОУН-УПА, з односельчанами захищав рідну землю спершу від польської окупації, а згодом — від сталінського режиму. Енкаведисти переслідували їх, кидали з вертольота листівки над лісом, в яких наказували здатися, але наші хлопці були незламні… За Миколу — живого чи мертвого — Москва давала великі гроші. Брат Степан теж підтримував українство, тож його 16-річним разом з іншими сільськими хлопчаками заарештували у 1948-ому році й доправили до Воркути. Якось за одну ніч із Яргорова вивезли 28 хлопців. Нашого батька кілька разів затримували, катували, щоб зізнався про синів. Мовчав… Після третього арешту зник. Ми з мамою шукали його по тюрмах, найстрашніша була чортківська — там вішали… Якось коропецькі чоловіки привезли побитого батька на підводі. Через кілька днів він помер… Мама ридала, а ми, діти, біля неї… На той час у нас забрали всю господарку: корови, коні, свині, зерно… Бідували… А в лютому 1951-го року маму, мене, брата Олексія, Миколиного 6-річного синочка арештували, півтора місяця тримали в підвалах тюрми в Монастириськах, потім перевезли до Тернополя, де мордували три місяці, нас тоді засудили на сибірську каторгу. Перевезли до Львова. Ми втратили лік дням… З нашого села 24 сім’ї тоді вивезли. У Львові політичних в’язнів зігнали в спецвагон і повезли ешелоном аж до Челябінська, звідти — в Іркутськ, далі — станція Кругліково, посьолок Обор в Хабаровському краю. Холод був нестерпний, голод, чистили конюшні і заселяли нас. Ми тяжко працювали на виробництві бочок, на залізниці, на лісоповалі… Лише після смерті Сталіна нас реабілітували, у 1954-ому доправили в посольок Апхульта, що в Іркутській області. В Україну не дозволяли їхати…

«Моя душа чорна від болю…»

Софія Петрівна залишилася з рідними в Іркутській області. У червні 1970-го року від серцевої недостатності померла її мати, там і поховали. У Росії відійшли у засвіти і сестра Надія та її чоловік. Нині там ще живуть племінниці колишньої каторжанки. Більше близьких родичів у неї нема.

— Майже сорок років я була в Сибіру, особисте життя не склалося. Перед розпадом СРСР зважилася повернутися в Україну. У засланні завжди думками була в рідному селі. А тепер, як билина в полі… — зітхає співрозмовниця. — Брата Миколу розстріляли, навіть його обличчя не пам’ятаю. Степан повернувся з Сибіру в Черкаську область, там за невідомих обставин загинув. Олексій 17 років гибів у сибірських шахтах, приїхав з дружиною в Україну, поселився на Житомирщині, теж вже покійний, досі не знаю, де його могила. У мене душа чорна від болю… Половину справи Миколи в СБУ прочитала зі сльозами… Прикро, що досі в Україні є люди, навіть у Верховній Раді, які борців за волю нашої держави вважають «врагамі родіни».  За своїх рідних я поставила символічні хрести з тризубами на цвинтарі в селі… На рідну землю я летіла на крилах. Своє майно в Росії завантажила в два п’ятитонні контейнери. Купила подарунки родичам — вісім прасок, кілька парасоль. Добралася потягом до Тернополя, приїжджаю до села, а мені не раді… У моїх батьків була хата, сарай, стодола, прибудова. Поки ми мордувались в Сибіру, свої ж все розібрали, а на нашому подвір’ї побудувались… Щоб десь притулитись, купила стару глинянку, але вона валилась… Спокою я так і не знайшла. Нападали на мене паскуди, готові були задушити, заважала я… Бог їм суддя. До того ж КДБ не дрімало, якось уночі двоє невідомих в шкірянках прийшли на моє обійстя, нишпорили, добирались до хати. Думала, що мені кінець… Мала чоловікову зброю, вирішила, що як будуть ламати двері — постріляю. Під ранок пішли… Потім я здала зброю, щоб не наробити біди. А якось підійшов незнайомець. «Чому по-російськи говорите?» — запитав. «Іди з миром», — відповіла я. Зрозуміла, що не витримаю там, тож поїхала до Києва. Була на прийомі в депутатів, шукала житло, але… Так і живу донині під голим небом, ночую на вокзалах…

«Там лежали людські кістки…»

Чимало тернополян бачили Софію Петрівну, адже вона ночує на залізничному вокзалі або на автовокзалі, вдень виходить у місто, але час від часу повертається подивитися, чи на місці її коробки з речами. Жінку не раз грабували, тож десятки її заяв лежать у поліції. Зверталася й до міської ради, але не просити щось для себе, а щоб відремонтували Музей політичних в’язнів у Тернополі.

— Якби увесь день я сиділа на вокзалі, то могла б з розуму зійти, а так походжу трохи, поспілкуюсь із кимось, — каже Софія Петрівна. — Тисячі разів була біля тернопільської тюрми, де ми колись сиділи, де катували нашу патріотичну молодь… Носила квіти, вінки, лампадки. На початках я боролася, щоб туди в двір не заїжджав транспорт, бо там лежали людські кістки… Там зламані долі за Україну… Тримають мене на вокзалі речі. Добре було б хоч на три місяці в якийсь гуртожиток поселитись. Не хочеться, щоб знову розікрали, як це було на автовокзалі. В ящиках — одяг, взуття, перекус. Нещодавно у мене вкрали рюкзак, у якому було 13 тисяч гривень. Складала пенсію на операцію, хотіла поїхати до могили матері, а залишилась з нічим. Разом із рюкзаком пропали мої записи про родину, про Сибір… Цього найбільше шкода. А скільки разів у мене крали телефони і паспорти…  Тепер маю пластикову картку з додатком, але це вкрай незручно. Телефоном користуюся, заряджаю на вокзалі. Час від часу до мене дзвонять родичі. Злодіїв, п’яниць на вокзалі немало, але я від них тримаюся подалі. Товаришую ще з однією жінкою, яка не має житла. Її родичка з Великої Березовиці приймає нас купатися. Я вдячна тій сім’ї, у них троє дітей, свої клопоти, але не цураються нас. Люблю чистоту, не п’ю, не курю. Трохи цікавлюся політикою, але оглядаюсь… Читаю газети. Ось «НОВУ…» люблю (виймає з торбини, — авт.), а ще «Експрес» і «Факти». Харчуюсь всухом’ятку, купую чай. На автовокзалі є їдальня, де смачно готують. Соціальні служби не цікавляться мною, а я не дуже й хочу. До благодійних організацій не звертаюся, бо на таких, як я, лише спекулюють. До геріатричного будинку не хочу, поки даю собі раду. До села не повертаюсь. Ніхто мене там не чекає, окрім батька на цвинтарі. Така вже моя доля…