Причиною була ота сама межа між обійстями. Аргументація з обох сторін була вагомою: вирячені очі, скручені просто під ніс суперниці дулі, неповторні українсько-польські лайки і прокляття, характерні для західноукраїнського села. Не знаю, як там справа нині — може, нащадки отих тодішніх “перемовників” досі ділять межу…

Наважуся припустити, що якщо таки буде запущено механізм продажу землі, то таких випадків по всій неньці-Україні може бути сила-силенна, а “доказова база” не обмежуватися лише скрученою під ніс опонентові дулею і соковитими матюками. Що, здавалося б, спільного між кривавими побоїщами  первісних племен через мисливські угіддя і нинішніми  суперечками за земельні ділянки, ласий об’єкт приватизації чи вигідний результат тендеру?  Дурнувате, з першого погляду, запитання. Ну, ось зібралися цілком пристойно 70 дачників біля Будинку правосуддя, вимагаючи скасувати рішення міськради щодо земельних ділянок, на яких начебто планують облаштувати парк, а частину, як у нас ведеться, віддати під будівництво. І що ж? Ніхто не жбурляв каміння, не бив вікон, не виламував дверей — усе пройшло загалом доволі цивілізовано…  Але не кваптеся.  Якщо зішкребти з багатьох наших сучасників  отой наліт цивілізації,  то побачимо, що і міжродові баталії  доісторичної епохи, і загорнуті в юридичне «лушпиння» спори сучасних  «ділових» людей  мають спільний знаменник – конфлікт інтересів через право власності. А коли вже наші новітні власники підозрюють, що у них можуть видерти з рота кістку, то миттєво карколомно  стрибають сходинками еволюції донизу і перетворюються на неандертальців. Причому доходять при цьому  до таких вершин ницості й підлості,  які їхнім первісним  пращурам і не снилися. Цікаво, чи можна було це передбачити ще понад двадцять років тому, в період видачі приватизаційних сертифікатів, якими дехто з дотепників опісля обклеїв стіни …туалетів? Із так званої «загальнонародної» власність тоді  трансформовувалася у звичну для решти  світу приватну. Зрозуміло, що цей процес не міг пройти  безболісно.  Та навряд чи хтось міг передбачити  такий дикий розгул  хижацьких інстинктів, найтемніших проявів людської душі, не стримуваних ані нормами моралі, ні християнськими заповідями. Отой самий конфлікт інтересів (дуже часто неминучий) для багатьох закінчився трагічно. Вижили, як і у природі, найсильніші та найзубастіші. Вижили і привнесли у суспільство свої норми (точніше, «понятия») етики і культури, свій жаргон, свої смаки і уподобання. Привнесли до такого ступеня, що тепер наявний новий конфлікт інтересів між тим, що йменується українським за своїм єством, і отим політично-кримінально-бізнесовим монстром, що зловісною тінню завис над країною.  Він теж тицяє всім нам дулю, як оті сусідки через межу колись у дідовому селі, однак його дуля, сказати б, значно більш багатообіцяюча. Тобто, більш зловісна.