Спершу він шокував усіх новиною — це моя остання виставка. А згодом її шалений успіх продовжив термін експозиції спочатку на місяць, а згодом — ще на три. На двох поверхах столичного мистецького простору ARTAREA — «Секрети геніальності» нашого земляка, 83-річного генія із Москалівки Івана Марчука. Але коли запитуєш самого митця про секрети його геніальності, він лише сміється у пишні вуса: «Я завжди хотів бути «ненормальним» художником. І бачите, до чого дійшов… Хто подивиться раз Марчука – то вже запам’ятає назавжди і впізнає всюди. Чого, питаєте, виставка остання? Не питайте, не хочу душу сумом ятрити… Але коли сюди приходжу, відпочиваю душею, — розповідає сам художник. — Тішуся з того, як сюди ринув народ — наче я розбудив вулик… На першому поверсі я уже поміняв картини — приїхали з Братислави, де вони зберігаються, нові, такі, яких в Україні ще навіть не бачили… А на другому поверсі — полотна з раннього періоду, коли я попрощався із соцреалізмом і сказав собі «Аз єсмь». Вони усі невеликого розміру — малював так свідомо, щоб їх було зручніше сховати, вивезти, взяти з собою. При совітах був майже два десятки років заборонений, не знав, чи виживу, і хотів, аби вижили хоча б мої картини…»

«У Тернополі не маю до кого їхати»

  Минулий тиждень Іван Марчук гостював у Тернополі, проте дзвінок «НОВОЇ…» застав його уже в Києві.

— У Тернополі тепер рідко буваю: давно немає моїх добрих друзів Ігоря Ґерети, Богдана Хаварівського, то й не маю до кого їхати, — зізнається Іван Степанович. — Минулого тижня лежав тут десять днів у лікарні, то один тільки Іларіон Пилипець (тернопільський письменник, майстер слова, — авт.) до мене навідався. Та й у рідну Москалівку не їздив — не та зараз пора… Але дуже хотів би, аби тернополяни мою виставку в Києві побачили — сам їй, мов дитина, радію… Приходжу сюди майже щодня — коли здоров’я дозволяє… Не хочу звідти йти, хочу весь час бути біля своїх картин. Їх там стільки – можна на них спати, ними укриватися, краяти кавалками і смакувати… Я в тих сучасних технологіях не розуміюся, але те, як мої картини тут «оживили» — це щось надзвичайне! (Для показу було створено 20-хвилинну digital-інсталяцію, яка відтворювала роботи майстра. Інсталяцію створили на прохання Івана Марчука, який був вражений такою подачею робіт Далі та Пікассо, — авт.) Я спочатку навіть боявся дивитися, а вже як побачив, то охав-
ахав… І це все під мою улюблену, найбільш знакову для мене музику — «Мелодію» Мирослава Скорика і «Плине кача» «Піккардійської терції». Коли люди опиняються у тому залі і все це бачать та чують, не можуть стримати сліз… Жінки плачуть, я до них підходжу, обіймаю, витираю сльози.  Люблю, коли жінки плачуть біля моїх робіт… (Сміється, — авт.) За дві години обнімаю до знимки десь з півтори тисячі людей, набалакаюся з ними… Вдома не маю з ким розмовляти, от і спілкуюся тут.

 «В Україні нині жити на три «с»: сумно, соромно, страшно»

— Люди мене люблять. Бувало, побачать на вулиці, то очам своїм не вірять, підходять, питаються: «Ви Іван Марчук? Художник? І що, ви отак просто ходите?» Кажу — так просто, на двох ногах, ну, а як маю ходити? Люди думають, що мене якимись крутими кортежами возять, а я пішки ходжу, вар’ята граю… Я прожив життя чисто, у мене нічого немає — ні лімузинів, ні дач… Я взагалі не пристосований до життя. Як митець із певними регаліями маю найгіршу майстерню серед українських художників. У мене бували президенти, мери й інші відомі люди, були на п’ятому поверсі в тісній майстерні, ледве піднімалися туди… Всі обіцяли допомогти з новим приміщенням, але нічого так і не зробили… Щоб я у своїй країні не заслужив ні на майстерню, ні на музей? Та якби я запропонував себе зі своїми роботами будь-якій іншій країні — з руками і ногами забрали б! Моя найбільша трагедія в тому, що після Америки, Канади, Австралії, де мене запрошували залишитися, повернувся в Україну… Вся біда моя в тому, що я цікавлюся політикою, і коли почитаю в газетах, що у нас робиться, готовий втекти куди завгодно… В Україні нині жити на три «с»: сумно, соромно, страшно… У таких умовах мені майже не малюється… Пензлик до рук не лізе. Був би музей — був би стимул працювати, там проходили би майстер-класи. Хіба що от в потязі «Тернопіль-Київ» бавився: малював із закритими очима, смішні такі малюнки виходили, але щось в них є…

Я вже не можу чути, коли мене питають про музей… То все одно порожні балачки — як за стільки років нічого не зробили, то нині й поготів. Ніякий музей мені вже не потрібен — його ж розпродадуть, розграбують… Країна не готова, щоб до нас приїздили паломники до музею Марчука, як приїздять в Нідерланди до музею Ван Гога… Ця країна за все моє життя нічого не дала мені, ні на копійчину. Але я знаю, який останній подарунок вона мені зробить — розкішний некролог, — з гіркотою каже художник… — От мертвих у нас уміють любити та шанувати…

Розумієте — українська земля має найбільше талантів на квадратний метр планети. Але ж наша земля часто й поїдає багатьох, як кішка, яка поїдала своїх кошенят. У нас не може достойним чином проявити себе якийсь геніальний, великий талант: вони або в’януть, або повертаються в землю, або спиваються чи змушені тікати в інші країни, де роблять славу для будь-якої нації, народу і світу, а Україні вони не потрібні…