Наближення свого пенсійного віку він жартома називав виходом на «дембель». Казав, що нарешті матиме вдосталь часу, аби впорядкувати і підготувати до видання весь свій творчий скарб — сотні різноманітних листків-чернеток із віршами, які роками збирав у чималому картонному ящику під робочим столом у редакції. Мріяв також, що зможе сповна присвятити себе Поезії, яка була до нього прихильна ще зі школярських часів.
На жаль, не так сталося, як гадалося. Чудовий журналіст і талановитий поет Ярослав Бенза відійшов у вічність зовсім несподівано — 2 лютого 2010 року, недоживши до очікуваного шістдесятиріччя 18 днів. Отже, поточного місяця маємо дві Славкові дати: сумні десяті роковини його смерті й 70-річний ювілей із дня народження — 20 лютого.
***
…Моє знайомство з Ярославом Бензою відбулося навесні 1974 року. На обласне радіо він прийшов після військової служби. Перед тим з відзнакою закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету. На курсі Славко був чи не наймолодшим студентом, бо вступив одразу після школи, 17-річним, тоді як більшість хлопців уже відслужили армію. Але вони, хоч і ганяли тодішнього „салагу” за цигарками і пивом, поважали за ерудованість, працьовитість і скромність, не раз користувалися його конспектами, шанували за поетичні здібності.
У колективі Тернопільського обласного радіо Ярослава Бензу швидко поцінували за кмітливість, досконалу мовну грамотність, образність мислення і логічність думки, зрілу професійність. Уже за кілька місяців довірили очолити провідний відділ – редакцію вістей. І він швидко довів, що відповідальна посада йому до снаги. Хоча характер у нього був непростий, мені з ним працювалося легко. Я багато хорошого перейняв у Ярослава для свого професійного становлення, за що йому глибоко вдячний. Зокрема, у вимогливості до мови як головного нашого журналістського знаряддя праці, у вмінні й необхідності користуватися словниками як у повсякденній практиці, так і просто в житті.
Щодо цього незабутній цікавий випадок. Хочу сказати, що присвячений моїй донечці вірш „Олині олені” дав назву найпершій Ярославовій збірці поезій для дітей, що з’явилася у 1992 році. Маю також задоволення від того, що безпосередньо причетний і до назви його другої книжки. А було це так. Якось шукав у російсько-українському словнику переклад слова „ячейка”. Дивлюся, стосовно бджолиних стільників воно означає „чашечка” і (о, диво!) „чарунка”. Я аж підскочив од несподіваного захоплення! І прожогом до Славка в кабінет. Замість вітання вигукнув з порога: „Егей, сину пасічника! Ти подивись, яке чудове слово я знайшов! Думаю, тобі як поету воно дуже сподобається”. Ярослав глянув у словник, усміхнувся ніяково і якось навіть здивовано. Вже наступного дня він прийшов до мене. «Старий (так він до мене по-дружньому звертався), слухай вірш „У горах Медоборах”:
Тепле літо на леваді,
„Лапки гусячі” цвітуть.
Бджоли мед беруть із паді,
Над чарунками гудуть.
Щедрі будуть медозбори!
Пахнуть луки і сади.
Все у горах Медоборах
Зарясніло на меди.
Кожну бджілку пригощає
День медункою,
І бджола мені співає
Над чарункою:
„Ти по запаху вощини,
Де б не був – додому йди.
Для своєї Батьківщини
На добро рясній завжди!”
Думаю, саме тоді Ярослав визначився з назвою своєї другої книжки поезій для дітей, в яку мали увійти і вже написані, і наступні вірші. Збірка „Чарунки” вийшла теж у Тернопільському видавництві „Навчальна книга-Богдан” у 1995 році з колоритними ілюстраціями художника Миколи Ткачова.
Прикладів Бензового залюбування мовою можу навести дуже багато. Але найкраще спрямувати зацікавленого читача до третьої книжки Ярослава „Абомовня”, що у тому ж видавництві „Навчальна книга-Богдан” з’явилася на світ у 2017 році вже після смерті автора. Він устиг її підготувати десь на 90 відсотків. Уже й оригінальне художнє оформлення куштиками зробив його добрий приятель, головний художник Тернопільського академічного театру актора і ляльки Володимир Якубовський. Але не судилося… Мені випало довести задум Ярослава до логічного завершення, з допомогою спонсорів утілити його мрію в життя. Спасибі їм усім.
Свою „Абомовню” (це маловживане слово означає „відлуння”) Ярослав Бенза побудував за принципом алфавіту. Але як талановито це зробив! Для кожної букви створив окремий вірш, у якому зібрав якомога більше слів саме з цією буквою. Ця надскладна робота зайняла кілька років, і Славко щиро радів, що таки домігся свого.
Ми, журналісти обласного радіо, які багато років працювали пліч-о-пліч з нашим багатогранно обдарованим колегою, були свідками його цікавої творчої лабораторії, про яку добре сказав нині представник Національної ради з питань телебачення і радіомовлення в Тернопільській області, заслужений журналіст України Михайло Зубик: „Ярослав Бенза жив словом і жив у слові та відзначався жагучою любов’ю до словотворення. Кожну фразу він виношував як дитину, її народжував і виколисував. Сидів за столом і вишіптував кожне слово. Потім перевертав його в роті і пробував, як воно вписуватиметься у речення, наскільки воно звучатиме”.
Не можу не згадати ще про одну важливу частку Славкового творчого доробку – ним задуманий і народжений мистецький радіоальманах. Щотижня протягом 24 років звучало: „В ефірі програма обласного державного радіо „Медобори”. Перед мікрофоном її автор і ведучий Ярослав Бенза”. Це справді був його вимріяний і улюблений витвір, який не віддавав нікому, на звукові сторінки передачі запрошував багатьох обдарованих людей Тернопільщини і України. Будучи сам творчою натурою, охоче спілкувався з письменниками і поетами, артистами і художниками. Не пропускав місцевих вернісажів, мабуть, тому його робочий кабінет нагадував невелику виставку картин, подарованих йому друзями-художниками. Поряд із відомими не цурався і початкуючих поетів, для багатьох із яких саме його радіоальманах став першою сходинкою до широкого визнання і неабияким стимулом їхнього подальшого самовдосконалення.
Славко по-синівськи ніжно любив свою малу батьківщину – мальовничий хутір Гутишину, що за п’ять кілометрів од його рідного Бариша на Бучаччині. В його поезіях чимало спогадів із дитинства і юності. За будь-якої нагоди, як той лелека, летів додому. Казав, що йому тут так легко дихається! Мені не раз довелося бувати у нього на хуторі, тож бачив його домашню творчу кухню. Поруч зі Славковим ліжком, в узголів’ї, стояв старенький стілець, а на ньому — настільна лампа під жовтим абажурчиком і записна книжка з кульковою ручкою. Це щоб на похваті, коли „пре”.
Я прокидаюсь
з півниками третіми,
Ще теплі вірші соняхам читаю.
Він володів іще одним рідкісним талантом – сприймати навколишній світ дитячими очима. Був дорослою сформованою людиною, займався серйозною справою, але неповторна своєю безпосередністю іскра дитинства, на щастя, збереглася в душі й зігрівала все його життя. В одному із віршів про це щиро зізнався: „ Весь у дитинстві я, весь.”
Як і кожна творча людина, Ярослав мріяв, що його вірші будуть видані. Але щось недобре передчував. За кілька місяців до того фатального дня, 2 лютого 2010 року, рвучко зайшов до мого кабінету: «Дивися, старий, який вірш!» І схвильовано прочитав (автора, на жаль, не пам’ятаю):
Упало яблуко в саду,
Затріпотіла гілка…
Отак і я колись впаду,
Підкошено і гірко.
— Ти бачиш, як талановито — про найстрашніше… – І додав притишено: „Це про мене…” Я аж здригнувся: захоплення образністю поетичної думки і тут у ньому взяло гору над розумінням трагізму ситуації.
***
Мені вдалося закінчити непросту роботу над поетичним спадком Ярослава Бензи. Наприкінці 2018 року в тому ж видавництві побачила світ його друга посмертна книжка — „Нові чарунки”. Доповнене перевидання тих перших „Чарунок”, понад 220 поезій для малих читачів. Більшість – просто чудові!
Дуже сподіваюся, що за фінансового сприяння обласної видавничої ради цього року вдасться надрукувати останній віршований томик мого завчасно померлого талановитого друга — плід його невгамовної яскравої фантазії та безкінечної творчої уяви. Тека, в якій понад 200 поезій, чекає свого часу.
У цій збірці, крім ліричних та філософських віршів уже для дорослої читацької аудиторії, буде розділ „Гумор і байки, жарти і дружні шаржі”, який розкриває ще одну цікаву грань поета. І третій розділ — „З перекладацького доробку”, що він робив також не менш талановито.
…Читав-перечитував, деякі по кілька разів, поезії Ярослава Бензи. Як багато у нього світлих, теплих, добрих образів, по-дитячому ніжних і милих, як безмежно він любив життя в усіх його найрізноманітніших проявах, як тонко умів підмічати промовисті деталі, яскраво і точно їх припасовувати, формуючи неповторні образи.
Коли торкатимешся суті,
Збагнеш, напевно, в чому суть.
Не просто в цьому світі бути,
А треба просто в ньому буть.
На тій горі, на цім узвишші
І біля давньоруських веж,
Коли збагнеш, що є Всевишній,
Святої правдоньки дійдеш.
Коли збагнеш, що вічна Мати –
Багатим будеш без гроша.
Нехай простять мені Карпати,
Бо вища все-таки душа.
Гірка, як істина, Марія,
Молись до неї знов і знов.
Збагни, є Віра, є Надія,
А вища все-таки Любов!
Євген Баров, заслужений журналіст України
Джерело: НОВА Тернопільська газета
