І хоч які нині важкі часи переживає друкована преса через насичення інформаційного простору інтернетом, через високу вартість друку і послуг пошти, газети все ж виходять. І виходять передусім задля своїх читачів, задля того, щоб донести правдиву інформацію до суспільства. Великим стимулом для журналістів є щирі відгуки наших читачів, довіра передплатників, які десятиліттями не зраджують газеті. З нагоди ювілейного номера ми поспілкувалися з нашими постійними читачами, які вже стали друзями «НОВОЇ…».

«Насолоджуюсь кожним номером «НОВОЇ…»
Іванна Ярема з села Плотича Козівського району свого часу працювала завідуючою бібліотеки в селі Конюхи. Наша шанована читачка часто навідується до редакції, приносить дописи про своїх краян, вітання друзям.

— Книги і газети для мене цінні, бо люблю читати, — розповідає пані Іванна. — Колись я працювала бібліотекаркою у селах Золочівка, Вибудів, Конюхи. Закінчила Київський державний інститут культури. Вибудів — театральне село, там я зіграла багато ролей в аматорській трупі. Пригадую, у виставі «У неділю рано зілля копала» мені дали головну роль. За патріотичні вистави тоді переслідували. У Конюхах я була завідуючою центральної бібліотеки, вела радіоточку — розповідала новини села, колгоспу. У мене було багато читачів: від юних до літніх. Не мала вільної хвилини — видавала книги, розносила по домівках. Люди тоді багато читали, приходили і трактористи, і доярки, і пенсіонери… Місцевий художник оформив приміщення бібліотеки, фотограф зробив світлини. Приїхала перевірка з Тернополя, побачили, як у нас гарно, переглянули мої протоколи і запропонували виступити перед заступником міністра в Києві! Поїхала я до столиці. Перед повним залом методистів і міністром культури розповіла про бібліотеку, про Конюхи. Аплодували! А якось був інцидент у бібліотеці: літнє подружжя подарувало мені Біблію. «Ми читаємо ваші книги, а ви прочитайте нашу!» — порадили. Та мене застали за читанням Біблії троє невідомих молодиків. Викликали «на килим» до першого секретаря райкому партії. «А який з мене буде атеїст, якщо не знатиму Біблії?» — викрутилась. Біблію у мене не забрали! А тепер можна все читати, але мало хто сидить за книгами. Нині я більше читаю газети, щоб знати, що відбувається в області, в світі.
Вперше до «НОВОЇ…» прийшла з проханням написати про дільничного. Мені сподобався дружний журналістський колектив! Приємно, що «НОВА…» писала про мою приятельку-вишивальницю і квітникарку Поліну Базар, про родину фермерів Пеляків, свої кулінарні рецепти публікувала вчителька Надія Райца. Я змогла долучитися до пошуку інформації про зниклого за загадкових обставин юнака з Козови, спілкувалась із нашим земляком, якого побили на Майдані. А торік вболівала за пошуки хлопчика із Золотої Слободи, якого, на жаль, знайшли мертвим… Отримую газету — все перечитую, підшиваю. До речі, познайомила мене з «НОВОЮ…» письменниця і зв’язкова УПА Лідія Романчук. На жаль, Лідії Яківни вже нема з нами. З «НОВОЮ…» у мене пов’язано багато теплих спогадів!

«НОВА…» — сімейна газета, яку читаємо на одному диханні»
Ярослав Дзюрбан із Теребовлі — підприємець, колись працював у споживчій кооперації в районі, має пасіку, захоплюється травництвом.

— «НОВУ…» читаю з перших номерів, а передплачую з 2003-го, — каже пан Ярослав. — Уже не можу без газети — з нетерпінням чекаю середи! «НОВУ…» дуже легко читати. Коли поринаю в публікацію, хочу щось почерпнути нове, зробити висновки. Завжди вчуся в людей! Поважаю кожну думку при спілкуванні, при читанні. Буває, що беруся читати статтю в якомусь іншому виданні і не до кінця розумію, що автор хотів сказати, підкреслити. «НОВУ…» читаю на одному диханні від першої до останньої сторінки. Вболіваю за героїв публікацій, переймаюся людськими трагедіями, все пропускаю через серце. У мене навіть є пісня «Повороти долі»! Попри те, що я працюю в торгівлі, люблю писати вірші. Поетичне слово мене манило з юності, а взявся за вірші дев’ять років тому, коли у доньки був ювілей! Шукав, хто би поклав рядки на музику. Так доля звела мене з талановитим композитором Ігорем Бойчуком. Відтоді у нас склався творчий дует: я пишу тексти, а він — музику. Виходять пісні теребовлянської «кузні» (сміється, — авт.). Виконуємо їх на міських заходах, на різних святах! Не кажу, що це хтозна-якого рівня пісні, але вони щирі! Любов серця виливаю через вірші!
Передплачую «НОВУ…», «Вільне життя» і районну газету «Воля». «НОВА…» — наша сімейна газета, читаємо по черзі з дружиною Марією. Дуже люблю спортивні, соціальні теми, життєві історії, а дружина — жіночу сторінку. Політикою теж цікавлюся, хоча ніколи не був у жодній партії, але завжди ходжу на вибори — виконую громадянський обов’язок. У «НОВІЙ…» є багато розповідей про мандрівників, про природу чужих країв, а я дуже люблю природу Теребовлянщини! У нас чудові ліси, поля, джерела. Живу біля лісу — збираю трави, ягоди, сушу, п’ю чаї. Колись виграв у «НОВІЙ…» як передплатник каву, віддарував дружині (усміхається, — авт.)!

 «Ваші статті викликають і радість, і сльози!»

Марія Шамро із села Данилівці Зборівського району все життя вчителювала, з чоловіком Володимиром виховала п’ятеро дітей, має 14 онуків, 22 правнуки. «Щиро дякую вам за газету! Працюйте і далі так! Ваші статті викликають і радість, і сльози! Завжди чекаю на вашу газету!» — такого листа якось написала «НОВІЙ»… Марія Теофілівна. Приємно!

— Я дуже багата людина, бо маю велику родину! — радіє Марія Теофілівна. — На жаль, чоловіка мого вже нема 21 рік. Живу сама, хоча діти, онуки й правнуки навідуються, привозять гостинці. Мені скоро
80 років, 40 років я вчителювала: в Осташівцях, Данилівцях і Яцківцях. У рідному селі ми будували школу. Я навчала початкові класи, мала по 26 учнів. Тепер у селі мало дітей — по п’ятеро в класі. Наші вихованці — лікарі, економісти, вчителі, бізнесмени… Колись були нелегкі часи: і робота, і дім, та ще й доводилося сапати в колгоспі лан буряків. Дітей залишала на батьків чи на сусідів, старші бавили молодших, дитячих садків не було. У декреті ніхто тоді не сидів, у півтора місяця мама залишала дитину і виходила на роботу. На дітей держава не платила жодної копійки. Сучасному поколінню ще нема на що нарікати! Помалу діти повиростали, вивчилися в інститутах, мають свої сім’ї. Старша донька Галина працює старостою у нашому селі, молодша Людмила — соціальний працівник, сини Ігор і Сергій живуть і працюють в Озерній, наймолодший Андрій тепер в Іспанії. Як з’їдеться вся родина — серце радіє! На свято Івана Хрестителя онук святкував день народження. Найменшому правнучку Тимофійку чотири місяці! Усіх їх люблю! Приходять до мене, телефонують. Я ще трохи пораюся в хаті, на подвір’ї, а у вільний час дивлюся новини, цікаві телепередачі, читаю. Тяжко сидіти людині, яка все життя працювала. Маю вдома багато книг, але їх вже прочитала. Дуже люблю «НОВУ…», читаю від «корочки до корочки», розгадую кросворди. Читаю політику, жіночу сторінку, культуру, рецепти. На жаль, нині мало хто читає. Діти сидять у телефонах, дорослі — не мають часу. Колись кожен учитель передплачував по десять видань, хоча й не мали високих зарплат. Культура читання — це ознака освіченості нації.