Теребовлянські волонтери благодійного фонду «Чесна Україна» привезли гостинці йому та побратимам. Захисник зрадів зустрічі з земляками. На службі чоловік — від березня минулого року, на фронті — від червня. Просився до військкомату добровольцем у перші дні масштабного вторгнення. Попри непросту ситуацію на фронті, Володимир налаштований оптимістично. Вірить, що ЗСУ цьогоріч виженуть російську армію з нашої землі. Вдома його чекають дружина Люба, донечка Юлія та син Олександр.
— Пів життя я був за кордоном, а за тиждень до повномасштабного вторгнення повернувся додому, ніби знав, — усміхається Володимир. — Хоча, що тут знати — росія стягувала війська до українського кордону, іноземні розвідки попереджали нас. Всі ми розуміли, що наступ неминучий. Я тоді був у Німеччині, то там у ЗМІ переконливо говорили, що росія нападе на Україну. Звісно, нам не хотілося в це вірити. «Почалася війна…» — розбудила мене дружина вранці 24 лютого. Переглянули новини з міст, які почали обстрілювати. «Треба захищати рідну землю», — перша думка. Кілька днів ходив до військкомату, але мене не брали, бо були величезні черги добровольців. «Зачекай, покличемо», — казали. Згодом я знову звідався до військкомату. У березні призвали. Несу службу на Донеччині. Найскладніший нині бахмутський напрямок. Наші побратими ложать там ворога у три поверхи, а та орда суне і суне… Українська армія забезпечена боєприпасами, але потрібно більше сучасної техніки — авіації, артилерії, танків. Тоді можна було б зрушити ситуацію, піти в контрнаступ. США і країни Європи дають нам багато зброї, але потрібно ще більше. Сподіваємось, підтримуватимуть нас до перемоги, бо всі добре розуміють, що росія чинить беззаконня, страшні злочини. Маємо відстояти нашу країну. Інакше росіяни зітруть все з лиця землі. «Тату, коли приїдеш додому?» — щоразу запитує син. «Коли переможемо, тоді повернуся», — відповідаю. А хто, як не ми це зробимо? Назад дороги нема. Україна у нас — одна.
Джерело: НОВА Тернопільська газета