Із військовослужбовцем Олегом Глушком із села Лапшин Нараївської громади ми познайомились на Донеччині. У бусі, в якому я їхала з волонтерами БФ «Чесна Україна», відірвало колесо. Добре, що не перекинулись. Зупинилися допомогти нам поладнати двоє військових — Олег і його посестра Наталя. «Ми з Тернопільщини», — кажу. «Я теж. Із Бережанщини», — зрадів зустрічі воїн. Виявилося, що батько Олега — передплатник «НОВОЇ…». Швидко замінили колесо і заодно поспілкувалися. Олег на війні вже шість років, має чималий досвід. Нині несе службу в 35-ій окремій бригаді морської піхоти. Коли почалося масштабне вторгнення, був за кордоном. У ніч на 24 лютого працював, дочекався ранку і рушив додому. Автобус в Україну був переповнений чоловіками — поспішали захищати рідну землю. «Це — мій обов’язок!» — каже Олег про захист країни.
«Залужний зробить все, як треба для України»
— Більше десяти років я — в ЗСУ. Після школи служив у військовій частині в Бережанах. Потім навчався в університеті на економіста. У 2009-ому підписав контракт із ЗСУ. Брав участь у бойових діях від 2016-го до 2020-го. Звільнили Слов’янськ, ми зайшли з побратимами, а далі пройшли чимало гарячих точок на Донеччині. Проте нині — не АТО, а — справжня війна. У попередні роки тривала окопна. Прокинуться росіяни — постріляють, дасть нам командування наказ — відповімо окупантам. Тримали позиції, в наступ не йшли. Доходило до абсурду: в окопах вже чіпляли таблички на кшталт «місце чищення зброї». Від початку масштабного вторгнення тривають важкі бої, несемо великі втрати. Поки не надійшло озброєння за ленд-лізом, то було важкувато. На фронті ситуація нагадує кардіограму: то важче, то трішки легше, то ще важче. Останніми тижнями помалу рухаємось вперед, даємо росіянам прочухана.
За цей рік ЗСУ суттєво поліпшили забезпечення: видають форму, продукти, спорядження. У часи АТО було скрутніше, а ще до війни армія взагалі була бідна — військові самі купували форму і носили, допоки в ній вже було соромно вийти. Пригадую, як нам на полігоні платили по 30 гривень добових, а американці, які були з нами, отримували по 300 доларів за добу. Змінилося дуже багато. Нині нас забезпечують зброєю, технікою. Морально ми готові до контрнаступу. Валерій Залужний — мудрий чоловік, зробить все, як треба. Довіряємо! Він нагадує мені своєю рішучістю Наполеона, який пройшов пів Європи, і, якби не зима, то навіть спалив би й москву.
Щоб перемогти росіян, треба вдарити ще разок. Проте є нюанси. Можна швидко вдарити і понести великі втрати, а можна поволі діяти й досягти того ж результату з меншими жертвами. Війна — це як гра в шахи. Український народ не можна зачіпати. Нам давали три дні, а ми досі тримаємось.
«Прошили» в головах страшилку про бандерівців»
— 24 лютого 2022-го я працював у нічну зміну на заводі в Польщі. Два роки до того закінчився мій контракт у ЗСУ, тож я повернувся до цивільного життя. Почалося масштабне вторгнення росії, до мене вночі зателефонували побратими. О 6-ій ранку я здав зміну і пішов до директорки звільнятись. «Треба захищати Україну», — сказав. Виплатила зарплату, підтримала морально. На передовій передусім потрібні були військові з досвідом. Автобус, яким я повертався з Польщі, був переповнений чоловіками. Всі поспішали обороняти рідну землю. Прикордонники навіть не перевіряли нас. Приїхав я до Бережан і відразу попрямував до військкомату. Мої рідні звикли, що я — військовий, тому не стримували. Проте в перші дні в військкоматі був величезний наплив охочих воювати. Сказали чекати. Не хотів тратити час. «Їду до вас!» — зателефонував до морпіхів, з якими раніше здружився. Побратими зустріли. Вони саме вийшли з Олешок, що на Херсонщині. Далі ми тримали бойові позиції біля Давидового Броду, Снігурівки. Коли ж Херсонщину звільнили, нас відправили на Донеччину.
Росіян не даремно називають орками. Дика бездумна навала. Здається, навіть під «водкою» так іти на загибель неможливо. Дадуть їм наказ наступати, рушають кілька БТРів, а за ними — піхота. Як в часи Другої світової війни. Мало не на «ура» із шаблями. І гинуть. Це — абсурд. Звісно, у ворога є й професійні підрозділи — прокрадаються вночі, переодягаються в нашу форму, вдаються до диверсій. Яка в росіян мотивація? Кремлівська пропаганда «прошила» в їхніх головах страшилку про бандерівців, про змову світу. «Чим потворніша брехня, тим швидше в неї повірять», — казав Геббельс. І це бачимо на прикладі росії. Там більшість сліпо вірить скабєєвій і соловйову. Геббельс, мабуть, в могилі перевертається (усміхається, — авт.). Росіяни ладні підірватись, тільки б не іти в полон. Хоча останнім часом серед них трохи змінюються настрої, коли бачать гори трупів. Українці натомість на полі бою стоять за свої родини, за справедливість, за вільну державу, за яку боролися й віддавали свої життя наші предки. Якщо б ми не тримали фронт і не відтісняли ворога, то росіяни вже були б у Західній Україні.
«Хотіли роззброїти Україну, але сталося навпаки – озброїли»
— Захоплююсь історичними книгами. На війні нема часу читати, але іноді поринав у тексти. Заселяємось у хату, наводимо лад. Радію, якщо трапляються книги. Проте там здебільшого — радянська пропаганда. Посміємося з хлопцями з тієї макулатури. Єдиний раз мені потрапило нормальне чтиво — дві книги з трилогії Андрія Кокотюхи «Чорний ліс». Перший том прочитав, другий не встиг, бо переїхали (усміхається, — авт.).
У мене — чудові побратими! Підтримуємо один одного. «На фронті ми — одна сім’я», — кажу хлопцям. Всі — рівні, всі — брати. Незалежно, чи комусь 18 років, чи 60. Надіюся, будемо дружити й після війни. Кожен побратим — різний. Хтось більше обережний, хтось — менше. У когось більше страху, а хтось вміє тримати себе в руках. У критичних ситуаціях складно. Найбільша помилка, коли під час обстрілу хтось починає панікувати й бігти. Це потенційний «двохсотий». Як би близько не прилітало, треба заховатися. Це — досвід. Варто прислухатися до бувалих воїнів. Я вчуся у побратимів, які були на інших війнах. «Вік живи, вік учись», — повторює мій тато.
Україна взяла курс у Євросоюз, це роздратувало росію. У путіна, як і в Гітлера, — хворобливі амбіції. Але якщо Гітлеру потрібні були поклади нафти і газу, то що потрібно путіну? Наші землі, наш народ? Хіба йому мало росії? Той нелюд намагається всіма силами втриматись за владу, яка давно рухнула. Хоче втримати під контролем Україну, а ще — знищити малі корінні народи, які вони в різні часи захопили. В росії — повно проблем: безлад, скрута, безпросвітність. У глибинці живуть у землянках. Проте путін цим не переймається, а втягує росіян у безглузді війни, у прірву.
Росіяни хотіли роззброїти Україну, але сталося навпаки – озброїли. Причина нинішньої війни частково й в самих українцях, які кликали «русскій мір», в так званій еліті Донбасу, яка співпрацювала з російськими спецслужбами. Україні не давали вільно дихати. Впевнений, що росія розпадеться. Залишиться московська губернія. Сибір вже давно хоче відділитися. Кубань, вочевидь, повернеться в Україну. Все може статися несподівано. Радянський союз розпався за одну ніч. Нам потрібна витримка і згуртованість. Люди в тилу не мають забувати, якою ціною здобувається перемога. Приїжджаю додому в відпустку. В місті — тиша і благодать. Магазини працюють, в кафе — відвідувачі. Іду з наплічником, очі круглі. Куди потрапив? Але це — нормально. Ми стоїмо на передовій за рідних і близьких. Війна всіх нас змінює. Кожен щось переосмислює. Я зрозумів, хто — друг, хто — ні. Побачив, хто свідомий, а хто — байдужий. Після війни будемо відбудовувати Україну. Відновимося й самі помалу, бо українців ще ніхто не зламав. Нарешті відпочинемо після перемоги. Проте на природу з ночівлею я вже довго не захочу їхати, бо набувся в лісах і окопах (сміється, — авт.).
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: Бережани, війна, захисник, ЗСУ, Олег Глушко