Про порятунок трьома заробітчанами з Кременця хлопчика з польської родини говорило все містечко Вронкі. 27-річний Руслан Голуб, його шваґро Іван Ковальський і кум Іван Кузьмич надали першу допомогу маленькому Шимону, який проковтнув деталь від конструктора. Почувши крик матері дитини, чоловіки все залишили і кинулися на допомогу. Пригода сталася 3 грудня. Батьки дитини висловили вдячність українцям, а представник міської ради міста Вронкі вручив пам’ятні подарунки рятівникам.

«Дитина не дихала, була, ніби мертва…»
— Давно їздимо до Польщі на роботу, — розповів Руслан Голуб. — До цього випадку ми три місяці працювали в місті Іновроцлав, а потім нам підшукали об’єкт у містечку Вронкі, що в південно-західній Польщі. Ми облаштовували паркінг, залишалися завершальні роботі, мали переходити на наступний об’єкт — стелити бруківку довкола місцевої школи. Ніколи не забудемо цей грудневий день. Падав лапатий сніг, ми раділи, що вчасно встигли завершити об’єкт. Через дорогу від паркінгу — приватні будинки. Ми з товаришами ще щось доробляли, як раптом тишу розірвав панічний крик жінки. Оглянулися і побачили маму, яка вибігла з хати з хлопчиком на руках — ніби неживим. «Допоможіть! Дитина душилася… Помирає…» — благала. У перші секунди я розгубився, бо бачив таке хіба що у фільмах. А тут — жива ситуація. Ми все кинули і поспішили до неї. Довкола — ні душі. Прибігаю, а жінка швидко передала мені дитину. Вона була у стані шоку — бігала, кричала, благала про допомогу. Це страшна картина. Ми не знали, що робити, бо не маємо медичної освіти, знаємо хіба що, коли випити яку пігулку, а тут таке. За освітою я — механік, інший друг — теж, ще один закінчив ліцей. Проте налякана мама передала нам дитину з такою впевненістю, ніби ми медики. Хлопчикові десь 5-6 років, тож я його обхопив двома руками: правою тримав за живіт, а лівою взявся стукати по спині. Обличчя дитини не бачив, бо зігнув донизу. Лише закарбувалося в пам’яті, що щічки були білі, як стіна, а вуха — фіолетові. Через вдушення дитина посиніла… Товариш запропонував поставити хлопчика на спину і зробити штучне дихання. «Ні в якому разі! Язик закотиться і буде ще гірше…» — не дозволив я. Кузьмич припідняв хлопчика за ноги, Ковальський підтримував голову. Стукаю, стукаю і розумію, що щось не те. Вирішив стати на ліве коліно, а на праве покласти дитину, вперши животом, і далі вистукувати. Так зробив, два-три рази стукнув по спинці хлопчика і він зригнув. Я почув храп, а правою рукою відчув, що живіт почав рухатись. Відновилося дихання!
На УЗД побачили… деталь конструктора
— Мені стало трошки спокійніше. З кожним подихом дитина все більше оживала, — продовжує Руслан. — За дві-три хвилини щічки почали рожевіти. Порятунок дитини тривав кілька хвилин, але все проходило через мій мозок дуже загострено. Здається, пам’ятаю кожну секунду. На крик матері прийшов також поляк, який працював на тракторі. Він викликав лікарів. Бригада швидкої прибула досить швидко, але нам здавалося, що то вічність… «Заспокой маму, хай поговорить з дитиною і відволічеться трохи», — просив я товариша. Помалу хлопчик приходив до тями, бігали оченята, не плакав, не ворушився. Він був безсилий, а ще побачив дядьків у зелених робах, які розмовляють чужою мовою (усміхається, — авт.). Я попросив шваґра вмити дитину снігом, щоб струсонулася. Хлопчик був у штанятах, тоненькому светрику, здається, без шкарпеток, тому почав мерзнути. Мама принесла коцик, ми загорнули його. Потім зайшли до коридору, але в теплі він почав заплющувати очі, дрімати. Я чомусь побоявся цього, хотів, щоб до приїзду швидкої дитина дихала і була при свідомості. Власне, тому ми знову вийшли на вулицю і там чекали лікарів. До останнього я тримав руку на животі хлопчика, щоб чути дихання. Приїхала швидка, заніс дитину до вітальні, поклав на диван і з полегшенням передав медикам. Ми пішли на своє робоче місце, але через пережите вже не могли взятися до праці.
Подяка кременчанам від міської ради Вронкі!
— Два дні у нас ще був шок. Рятувати когось, мабуть, трапляється раз за життя. Кожен із нас був щасливий, що дитина почала дихати, — радісно згадує Руслан. — Пів години медики були в хаті, з роботи примчав тато хлопчика. Коли медики поїхали, чоловік прийшов до нас і подякував. «Що лікарі казали?» — поцікавились ми. Розповів, що кілька днів перед тим малому зробили щеплення, і, можливо, така реакція. Ми здивовано переглянулися, бо як би я міг рукою вибити такий стан? А наступного дня батько розповів, що рентген показав усередині… деталь від конструктора, яка пішла з дихальних органів у шлунок, тому загрози життю не було. Ми дізналися, що малого звати Шимон. Зо три-чотири дні хлопчика не було вдома — перебував під наглядом лікарів. Через тиждень ми чіпляли знаки біля паркінгу і побачили, що дитина грається з батьком у дворі. Підійшли до нас. «День добрий. Дякую панам!» — сказав хлопчик. Мабуть, батьки розповіли йому. Добре, що все щасливо закінчилося! А якби щось не так зробили — від однієї такої думки мене аж у жар кинуло.
Приємною несподіванкою була для нас подяка з місцевої мерії. Працюємо, а наш керівник каже, що через 10 хвилин приїде посадовець. Заступник міського голови міста Вронкі Роберт Дорн подякував нам за відважний вчинок, вручив подарунки — блокнот, сувеніри, футболку, чай, ручку, календар, мініаптечку з символікою містечка. Про цей випадок написали в соцмережах, дізналися місцеві мешканці. Ми стали тут героями (усміхається, — авт.). Слава Богу, що вдалося врятувати Шимона!