Минулого тижня БК «Тернопіль» знову переписав історію і зіграв два перші матчі плей-офф української Суперліги. Дебютант елітного дивізіону посів високе 5-те місце в турнірній таблиці регулярного чемпіонату і тепер грає серію з четвертою командою першості — досвідченим БК «Запоріжжя».

Перші два виїзні матчі тернополяни, яких ще й спіткали кадрові проблеми, програли – 69:83 і 70:74. У середу, 19 травня, о 20:00 в Тернополі, у залі ФОК на вул. Братів Бойчуків, відбудеться третій поєдинок. Однак головна тема нашої розмови з головним тренером тернополян Дмитром Забірченком значно ширша за цю важливу серію і стосується загального успіху цього сезону, а також подальших перспектив.

«У регулярному чемпіонаті ми в кожному матчі билися за перемогу…»

— Дмитре, цьогоріч Тернопіль дебютував в еліті українського баскетболу. Чи відчуваєте підвищену увагу вболівальників, громадськості, влади?

— Тернопільська команда уже не один рік грала у вищій лізі, була призером цього дивізіону, до Тернополя на кубкові матчі приїжджав тодішній лідер українського баскетболу БК «Київ». Однак у Суперлізі, справді, ми дебютували лише цього року. Ну, і як це часто буває — поки команда грає у нижчих дивізіонах, увага до неї мінімальна. А в елітній лізі ми, звісно, відчуваємо підвищений інтерес, насамперед — з боку вболівальників, навіть в умовах пандемії і карантину.

— БК «Тернопіль» — дебютант Суперліги, але вам за короткий час вдалося зібрати дуже представницьку й імениту команду, залучити якісних американських легіонерів. Причому не лише залучити, а й запалити їх на яскраву і самовіддану гру, адже в низці матчі БК «Тернопіль» грав на рівних з лідерами чемпіонату і навіть перемагав. Це, безумовно, тренерський хист…

— Я би не став на цьому акцентувати увагу. У кожного нашого гравця є ім’я в баскетболі, авторитет, і вони б’ються перш за все за нього. Щодо зібраної команди, то нам багато в чому допомогла… пандемія. Адже при всьому бажанні гравців рівня Андрія Агафонова чи Олександра Кальніченка ми б залучити не змогли, якби справи в європейських клубах, де вони виступали, йшли стабільніше, а не так, як в умовах карантину…

— Українських гравців до команди ви залучали завдяки особистим знайомствам?

— Так, звісно, ми всі зустрічаємося в баскетбольних колах і знаємо один одного, отож усвідомлюємо можливості. Складніше з американськими легіонерами, яких пропонують агенти. Переглядаємо резюме, відеофрагменти їхньої гри, спілкуємося з менеджерами клубів, у яких вони грали, щоб зрозуміти людські якості гравців, а потім запрошуємо на перегляд…

— БК «Тернопіль» у дебютному сезоні посів п’яте місце в регулярному чемпіонаті і тепер грає в плей-офф. Це напрочуд вдалий результат, а яке завдання ставилося перед командою на старті сезону?

— Завданням був вихід до плей-офф, і з ним ми впевнено впоралися. А вже по ходу сезону ми відчули власні можливості, хотілося зіграти якнайкраще і в кожному матчі ми билися за перемогу. Тому фінішували там, де фінішували (усміхається, — авт.).

— Зважаючи на такий результат, можна задуматися і про єврокубки?

— Спортивний зал у ФОК, на жаль, не відповідає нормам єврокубкових змагань, а тому навіщо ставити завдання, для реалізації яких поки що немає умов…

«Українська мова — наша рідна, то як нею можна не володіти?»

— Дмитре, ви народилися на Донеччині, в Дружківці, однак, попри певний стереотип, чудово володієте українською мовою…

— Ну, українська мова — наша рідна, то як нею можна не володіти? Це для мене принципове питання. Щодо своєї української, то відзначу внесок моєї шкільної вчительки української мови — вона дала неоціненні знання. Однак все життя мовою мого спілкування була російська. Отож нині, коли говорю українською, то роблю в голові певний «транслейт» (усміхається, — авт.).

— Ви — зірка українського баскетболу, доклалися до історичного 6-го місця збірної України на Євробаскеті’2013 та виступу на чемпіонаті світу’2014. Однак фактично прямо з паркету пересіли на тренерську лавку. Це було давно вирішено чи рішення прийняли спонтанно?

— Я приїхав завершувати кар’єру в рідну Дружківку, команда якої грала в першій лізі. Пів року просто консультував хлопців і навіть не переодягався. Але потім вирішив таки ще трішки пограти, це мало привернути більше уваги до команди, залучити спонсорів. Дружківка — маленьке містечко, і молодь прагне бодай на навчання виїхати до Харкова або інших мегаполісів, і там часто вже й залишається жити. Тому було дуже важко — в нашій команді грали або ветерани «30+», або 16-річні юнаки.

Чому вирішив стати тренером? На той момент вважав, що в Україні бракує класних тренерів, отож прагнув сам досягнути певного успіху у тій іпостаті. Вчасно надійшла пропозиція з БК «Тернопіль», тому тепер я тут.

— У Тернополі клуб наймає вам житло?

— Так, як і гравцям, це прописано в контрактах. Я мешкаю на вулиці Крушельницької.

«Класний баскетболіст не з’явиться з цегляної новобудови»

— Якщо ми сьогодні заглянемо в топ-10 статистичних розкладок українського чемпіонату, то на 80-90% місця там займають американські легіонери. На початку 1990-их, коли розпочиналася історія українських чемпіонатів, легіонери також були в командах, але перші ролі все ж грали українці — Євген Мурзин, Андрій Підковиров, Вадим Пудзирей, Леонід Яйло, Олександр Лохманчук… За 30 років поступу вперед немає чи це оманливе враження?

— Знаєте, я би відзначив певні зміни, що сталися за цей час з нашою молоддю. У часи, про які ви говорите, а я ще їх застав на майданчику, всі були по-спортивному злі, прагнули здобути перемогу, буквально билися на паркеті, демонстрували характер…
Тепер усе змінилося — молоді гравці мають значно більші можливості, особливо щодо технічної підготовки, але стали інертнішими. Покладаються більше на батьків, які їх забезпечують, дідусів-бабусь, а самі не прагнуть реалізовуватися в спорті. Колись наш легендарний центровий Слава Медведенко сказав напрочуд точну фразу: «Класний баскетболіст не з’явиться з цегляної новобудови». У молодих хлопців з’являється багато запитань: «А навіщо то мені?..»

—… А що я з того буду мати?

— Саме так! І з таким настоєм навряд чи досягнеш успіху. А ось американські легіонери приїжджають дуже вмотивовані і прагнуть грати, прагнуть перемагати. Можливо, тому, що більшість з них — вихідці з бідних кварталів, і баскетбол — чи не єдина можливість у них досягнути успіху і забезпечити пристойне життя. Напевно, успіху в спорті, і в баскетболі зокрема, як правило, досягають ті, хто бачить в ньому можливість самореалізуватися.

— У БК «Тернопіль» цього сезону легіонерська історія склалася, на жаль, не дуже вдало. У листопаді через сімейні обставини команду залишив один американський легіонер, але його вдалося швидко замінити, а ось розігруючого Едріана Боуі замінити вже не було можливості. Що з ним сталося?

— У нього помер батько. Він полетів до США і запевнив нас, що вирішить усі проблеми, а тоді повернеться. Та вже за кілька днів пояснив, що змушений залишитися вдома, з родиною. Ми, звісно, розуміємо гравця: баскетбол баскетболом, але життя є життя. Однак термін дозаявки завершився 28 лютого, а Едріан пішов від нас 25 березня. Ми намагалися пояснити форсмажор, що склався, але нам назустріч не пішли і БК «Тернопіль» залишився без одного основного розігруючого, що дуже прикро.

— Тим більше, що і другий розігруючий — Павло Буренко — отримав травму…

— Так, і травма дуже неприємна — він пошкодив внутрішні зв’язки в гомілці, і регулярний чемпіонат ми завершували без нього. Лише напередодні старту серії плей-офф з БК «Запоріжжя» Павло провів перші тренування. Не знаю, скільки він зможе зіграти в матчах серії, але ми на нього дуже розраховуємо (Павло Буренко зіграв в обох поєдинках у Запоріжжі і був одним з найкорисніших, — авт.).

«Через років п’ять вихованці нашої школи зіграють за основну команду БК «Тернопіль»

— Коли у Тернополі з’явилася футбольна «Нива», то більшість її гравців були місцевими вихованцями, тому команда швидко заслужила народну любов. У БК «Тернопіль» місцевих вихованців поки що немає. Чи плануєте «тернополізуватися»?

— Безумовно, але для цього потрібен час. Я навіть зі свого досвіду знаю, що коли граєш вдома, а в залі — рідні й друзі, то грати погано неможливо. Вони ж запитають: «Що ти награв? Що робив сьогодні на майданчику?» І перед ними насамперед мусиш викластися на всі сто відсотків.
Однак є й інший, не менш важливий бік медалі — свої гравці залучать і більше глядачів на трибуни, і піднімуть цікавість до команди. Ось цього сезону, наприклад, чимало людей, які вперше побачили баскетбол з трибуни, зізнавалися мені, що просто вражені. Не чекали такої емоційної напруги, такої чудової ігрової атмосфери, а тому обов’язково прийдуть ще. Баскетбол — то як вистава в театрі: його можна дивитися по телевізору чи на комп’ютерному моніторі, але справжні емоції і атмосферу відчуваєш лише в залі.

— В історії українського баскетболу вже були «амбітні клуби», які існували рік-два, або навіть завершували свою історію в першому ж сезоні. БК «Тернопіль» не з таких?

— Гадаю і сподіваюся, що ні. Ми вже розмовляли з президентом Ігорем Комендатом щодо перспектив, зокрема на наступний рік. Вирішили, що потрібно завершити сезон, проаналізувати бюджет, а тоді ухвалювати рішення щодо майбутнього. Але є певне розуміння, що наступний сезон БК «Тернопіль» також зіграє в Суперлізі.

У нас уже почала діяти дитяча баскетбольна школа, є хлопці 2007-го року народження. Отож, гадаю, найталановитіші з них років через п’ять дадуть відповідь на ваше попереднє запитання і зіграють в основній команді БК «Тернопіль». Та для цього їм потрібно багато працювати і справді віддаватися грі.

(Фото пресслужби БК “Тернопіль” та Іванки Гошій.)