Тоді особливо не замислювався над його глибинним змістом — згадувалися хіба що тексти підручника з історії, які розповідали, що ніяк не могли порозумітися між собою племена наших пращурів і їхні правителі, що й дало змогу вилицюватим пришельцям зі Сходу загарбати і сплюндрувати наші землі, спалити міста, обкласти даниною народ.
Доводилося також чути, що історія вчить лише тому, що… нічого не вчить. Населення країни обабіч Дніпра й на північ від Чорного моря, здається, доводить правильність цього твердження так, як це робить мало хто інший у світі. Принаймні серед етносів, які прийнято називати цивілізованими. Вся наша майже 30-річна історія Незалежності – це суцільна гризня: партій, їхніх лідерів, кандидатів у депутати й президенти, керівників силових структур, які розплодилися, наче гриби після дощу. “Лівих”, “правих”, “патріотів”, “п’ятої колони”, “нових” і “старих” облич (хочеться назвати їх дещо інакше).
Леонід Кравчук на посаді президента постійно гризся зі своїм тезкою Кучмою, котрий очолював уряд, — мовляв, тому щось постійно заважає. І тривало це доти, доки колишній директор ракетного заводу не змінив на президентському посту колишнього головного компартійного ідеолога республіки. Замінив — і невдовзі сам знайшов об’єкт для причіпок, звинувативши прем’єр-міністра Євгена Марчука в “створенні власного політичного іміджу”. Колишній шеф СБУ в боргу не залишився і під час президентської кампанії 1999 р. промовив вельми неприємну для рудоволосого гаранта фразу “Президент всіх нас опустив до свого рівня”.
Віктор Ющенко, який прийшов до влади на хвилі Помаранчевої революції, напевно, кривився як від оскомини, коли чув скандування “Юля! Юля!” під час своєї інаугурації. Кривився, слід сказати, недаремно. Подальші відносини між президентом Ющенком і прем’єром Тимошенко — це ганьба для української політики і сумний приклад того, як особисті амбіції здатні відсунути на задній план усе інше.
А пригадайте словесні залпи на адресу один одного керівників двох поважних антикорупційних відомств — САП і НАБУ — Н. Холодницького і А. Ситника, доповнені суто оперативними діями: встановленням прослуховування в акваріумі в кабінеті першого.
Скажете: і в інших країнах світу політики не завжди поводять себе як справжні джентльмени. Так, товчуть один одному фізіономії із застосуванням усіляких тхеквондо і карате в парламентах Південної Кореї та Японії, свого часу один за одним змінювалися уряди в Іспанії та Італії, та й британський House of Commons (Палата громад) нерідко нагадує розбурхану псарню, а аж ніяк не поважний орган країни з демократичними традиціями і досвідом державотворення, що налічують чимало століть…
Все це так. Але… на якому щаблі розвитку перебувають нині Японія, Південна Корея, Великобританія, Італія, Іспанія (попри всі їхні проблеми з COVID-19)?
І в якій ср…, даруйте, ямі перебуває більшість з нас?
Напевно, наша українська гризня таки “продуктивніша”…
Ігор Дуда