Івана Пшоняка добре знають у Тернополі як фотографа, а останніми роками — ще й як поштаря. Його радо зустрічають мешканці масиву «Дружба», де він розносить по оселях та офісах газети, журнали, листи. Хтось через колоритні вуса жартома порівнює його з поштарем із мультфільму. Іван Миколайович надзвичайно відповідальний, людяний та щирий, у нього чудове почуття гумору. Мешканці часто чекають на його візит, щоб просто поспілкуватися. Попри працю на пошті, Іван Пшоняк не покидає фотосправу, якій присвятив багато років і яка дарує йому життєву енергію. Щоправда, коли розносить поштові відправлення, не бере з собою фотоапарат, бо всього не помістити в торбу. До того ж дільниця чимала: щоб обійти за день усіх отримувачів, треба «намотати» майже з десяток кілометрів. Днями журналістка «НОВОЇ…» поспілкувалася з Іваном Миколайовичем.

На перший фотоапарат «Смена-8 М» наколядував

16 років Іван Пшоняк працював фотокореспондентом у газеті «Тернопіль вечірній», а вже три роки — у відділенні «Укрпошти» на бульварі Просвіти. У вільний час фотографує різні заходи для друзів-газетярів. Фотографією захоплювався з дитинства. Народився на Гусятинщині, навчався у Федорівській восьмирічці. Закінчив Теребовлянське культосвітнє училище, був завклубом у селі Вигода. Після служби в армії переїхав до Тернополя. Працював охоронцем на «Текстерно», зварювальником — на комбайновому заводі, а потім прийшов фотографом у газету.

— Перший мій фотоапарат — «Смена-8 М». Купив його за гроші, які заколядував на Різдво, ще батьки трохи додали. Коштував 15 рублів, — згадує Іван Миколайович. — Фактично сам освоював фотосправу, бо в селі не було гуртків, не було на той час Інтернету, щоб знайти інформацію. Читав спеціальні видання, розпитував у фотографів. Тепер просто фотографувати цифровиком — клацнув, переглянув, скинув на комп’ютер, а колись це була непроста справа — плівка, діафрагма, витримка, проявлення. На «Смена-8 М» ще легше було виставити витримку за позначками «сонце — хмара». Згодом у студентські роки купив фотоапарат ФЭД зі складнішим механізмом.

Наступним у мене був «Зеніт». Під час навчання в училищі ми з товаришем пробували робити кольорові фото. Це копітка праця. Якщо для проявки чорно-білих фото треба було вручну зробити операції в чотирьох ванночках, то для кольорових — більше десяти! Після училища я хотів вступити на юридичний факультет у київський вуз, їздив на підготовчі курси, але через роботу так і не пішов. Охоронцем заробляв небагато, а зварювальником мав гарні гроші, за півтора місяця міг отримати те, що батько в селі за вигодуваного бичка, тому закинув освіту. А ось мій товариш Володя Головецький вивчився на журналіста у Львові, працював у «Тернополі вечірньому». Редакція шукала фотокореспондента, тож запропонували мені спробувати.

Прийняли мене на випробувальний термін. Давали завдання, але не казали, як маю фотографувати. Хотіли побачити, чи маю хист та відчуття світлини. Кадр за кадром — залишився у газеті. Моє захоплення фотографією підтримують дружина Галина і син Михайло.

Кожен, хто має телефон, вважає, що він — фотограф

За багато років у газеті Іван Миколайович перефотографував усіх посадовців, політиків, на вулицях — перехожих містян, фіксував доленосні події. У такій творчій роботі траплялося чимало цікавих випадків. Нині є що згадати! А якось, рятуючи фотоапарат під час падіння, зламав ногу…

— Газетна фотографія специфічна: має бути передній план, основний і задній. На початках я не знав цих тонкощів, освоїв усе в процесі, — розповідає фотокореспондент. — Редактором газети тоді був Олександр Вільчинський. Не знаю, як у кого, але я роблю перші кадри, а далі затягує. Коли спілкуються двоє фотографів, то присутні думають, що це диваки (усміхається, — авт.). У фотографа виробляється своє бачення світу. Інші можуть не помічати деталей, а для нас вони — важливі. Помітив слід на снігу, вражаючий захід сонця, кумедну вивіску, неординарну людину — відразу за фотоапарат. Свої роботи я неодноразово представляв на виставках разом із друзями-фотокорами, зокрема, «Тернопіль: вчора, сьогодні, завтра…», «Революція Гідності», «Лицарі землі української» та ін.

Біля православної церкви в центрі Тернополя колись сиділа бабуся в окулярах, просила копійки. До неї прибігали коти. Якось я побачив, що вона годує їх не простою їжею, а дорогим кормом. Контраст! Зловив кадр, як кіт простягає лапку до пачки. Під час Революції Гідності поміж мітингувальників, бочок зафіксував зворушливий момент, як хлопець освідчувався дівчині.

Частка секунди — емоції! Постановочні фото — не такі. Коли людина бачить, що її фотографують, напружується, хоче подобатись собі. «Це не я!» — буває, кажуть, коли забирають свої фото з ательє. Але іноді треба когось сфотографувати в кабінеті. Не всі вміють позувати, не всі фотогенічні. Наводиш об’єктив, а людина застигає. Скільки я не фотографував одного тернополянина, на більшості кадрів — із заплющеними очима. Мабуть, така особливість — часто кліпає. Помітив таку закономірність: чомусь під час зустрічей перший і останній кадри вдаються найкраще. Були і стресові моменти. Робили із журналістом опитування на вулиці. Проявляю плівку, а вона… порожня. Довелося галопом зробити нове опитування. Якось після буревію поїхав до Коропця робити репортаж. Тоді саме Віктор Ющенко прибув у нашу область. Ненароком я послизнувся, з’їхав у рівчак. Щоб не кинути фотоапарат, різко викрутився і зламав ногу. Помився трохи, перев’язав ногу шторою і так ще відпрацював до кінця дня.

Колись між журналістами панувала більша етика. Ніхто не сунувся з камерою поперед колег. А тепер, буває, стоять п’ятеро, а прийде один і все їм закриє. Змінюються підходи і, на жаль, не завжди на краще. Відходить у минуле покоління фотографів-легенд. Зустрічаємося з Василем Бурмою, Василем Балюхом, Олегом Снітовським, Ігорем Крочаком, Миколою Василечком, Михайлом Урбанським, згадуємо, ностальгуємо. Нині в суспільстві інші потреби. Професія фотокореспондента вже не така затребувана, бо кожен, хто має телефон із камерою, вважає, що він — фотограф. Для газети тримати фотокореспондента — розкіш. Зрештою, і газети нині мало читають. Але вірю, що українці ще повернуться до цього. Навіть у Польщі більша культура читання, там є державні дотації для газет.

Вдячний пенсіонер частував грушами і яблуками

Коли після роздержавлення газети Іван Пшоняк залишився без роботи, йому запропонували іти на пів ставки на пошту. Не вагаючись, погодився.

— Люблю рухливу роботу, спілкування з людьми, тому мені не важко було перепрофілюватися, — усміхається чоловік. — Забрав з біржі документи і прийшов у поштове відділення. Наша керівниця Оксана Олексієнко — чудова людина, з нею комфортно працювати. Чоловіків на пошті мало, хіба що оператори, водії, а поштарів взагалі одиниці (усміхається, — авт.). Мені дали обслуговувати ділянку на околиці міста — психоневрологічну лікарню, приватний сектор, Західний ринок, підприємства вздовж об’їзної дороги аж до «Берегині». Часом шукаю в Інтернеті адресу, що вказана в листі. Юридично фірма може бути зареєстрована за однією адресою, а фактично — в іншому кінці міста. Телефоную до них, прошу приїхати по кореспонденцію. Декуди на один номер будинку зареєстровано 20 і більше підприємців. Поки знайдеш кожного!

Упродовж трьох-чотирьох місяців я вивчав адреси. Подекуди дуже заплутані будинки. Один будинок — вул. Дорошенка, сусідній — вул. Будного, через один — вул. Об’їзна, за ним — знову вул. Будного. У багатоповерхівках важко потрапити до скриньок, адже всюди на дверях кодові замки, а мешканці не завжди охоче впускають. Вранці наші листоноші розносять пенсію, біля 12-ої години сортують листи, розбирають за адресами бандеролі, розносять кореспонденцію. За день я проходжу 7-8 км на своїй дільниці. Пенсіонерів, які хочуть отримати надходження вдома, нині не маю. Раніше носив гроші кільком стареньким. «Нате вам 5 гривень», — хотів віддячити один пенсіонер. «Не треба! Це моя робота», — відповів я. З вдячності він щоразу частував мене грушами та яблуками зі свого саду. Літні люди хочуть спілкування. Стараюся приділяти їм увагу, доводиться бути психологом. Приємно доставляти очікуваний лист, свіжу газету, цінну бандерольку. Поштар завжди несе якусь звістку!