Бабусина вишита сорочка і 3 фотографії із зображенням батьків. Це все, що залишилося 85-літній пані Марії від її рідного дому із Холмщини. В 1946 році жінку разом із всією сім’єю та ще сотнями односельчан вивезли на “велику Україну”, в Козівський район. Далі була стодола замість хати, 7 дітей на одному ліжку та відсутність грошей, щоб купити хоч якісь продукти харчування. Це одна із сотень тисяч історій тих людей, які в 1940-50 рр. товарними вагонами були депортовані із рідних домівок на нову землю. На Тернопільщину тоді завезли близько 200 тисяч людей. Настав час говорити про цю трагедію не лише вдома на кухні з родичами. На 30-році незалежності України вона таки вимагає широкого розголосу та визнання.
В 1944 році УРСР та Польська Народна Республіка уклали угоду про «взаємний обмін населенням», після чого примусово виселяли українців з Польщі, а поляків з України. За даними Українського інституту національної пам’яті, майже 520 тисяч українців вимушені були покинути свої домівки. Виселяли їх в різні регіони УРСР – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.
Цей процес передбачав переселення на територію України всіх українців, які проживали на Лемківщині, Надсянні, Любачівщині, Холмщині, Підляшші та західній Бойківщині. Внаслідок декількох етапів депортації було переселено, лише за офіційними даними, понад 500 тисяч українців.
А в 1947 році тих українців, яких не вдалось виселити до СРСР, тодішня комуністична влада в ході «операції Вісла» депортувала на північ і захід Польщі. За кілька місяців примусово переселили ще майже 150 тисяч українців.
Українців із Польщі переселяли найбільше у Тернопільську, Львівську, Волинську, Івано-Франківську, а також у Запорізьку, Луганську, Донецьку, Полтавську, Миколаївську, Херсонську та Одеську області.
“Це велика трагедія для сотень тисяч родин. Цьогоріч минає 77 років з тих часів. Проте історична справедливість досі не встановлена.Ви тільки вдумайтеся, донині переселенці із Закерзоння не мають правового статусу депортованих! Навіть зараз немає офіційної політичної оцінки тим подіям, жодних компенсацій тим людям та їх нащадкам так і не виплатили”, – пояснює дослідник, активіст Української Галицької Партії Ігор Предко.

Польща, наприклад, вже кілька разів вирішувала питання про компенсацію майна, втраченого в результаті переселення в 1940–50-х рр. для своїх громадян. Там у 2003 р. вступив в дію Закон «Про реалізацію права на компенсацію за майно, що залишилося за межами нинішніх кордонів Республіки Польща», за яким переселенцям чи їх нащадкам повертали 15% від вартості втраченого майна. Згодом розмір компенсації був збільшений до 20%. А з 2014 р.нові зміни значно розширили коло набувачів компенсацій.
Постає питання: що робити із депортованими в Україні? Чи мають депортовані та їхні нащадки право на компенсацію від своєї правової держави? Коли злочин комуністичної влади проти українського народу врешті визнають і дадуть йому політичну оцінку? Чому титульна нація за 30 років незалежності досі не має захисту від держави? Чому люди, котрі постраждали через те, що були українцями досі не визнані депортованими за національною ознакою?

“Ми всіма силами намагаємося зберегти свою лемківську самобутність, свою культуру, традиції. Але окрім цього, в нас стоїть ключове питання: чому нас виселили? За що нас виселили? Тоталітарний режим хотів знищити український нарід. Люди, які звикли жити в горах, змушені були покидати свої домівки і нажитки та починати життя спочатку на чужих землях. Ця трагедія знищила, зламала тисячі людей. Пора вже врешті-решт визнати нас як депортованих, дати політичну оцінку тим подіям. Ми просто вимагаємо цього”, – пояснює Олександр Венгринович, голова всеукраїнського товариства “Лемківщина”.
Саме тому Українська Галицька Партія спільно із товариствами депортованих створила ініціативну групу для вирішення цієї проблеми. Вони вже подали звернення до Президента України, Верховної Ради та Кабміну, щоб цю трагедію визнали і депортованим та їх нащадкам компенсували втрачене майно.Це лише перший крок на шляху до визнання та оцінки подій 1944-1951 рр. Далі планують збір підписів. Всіх, кому небайдужа доля депортованих, запрошують долучатися до доброї справи встановлення історичної справедливості. Залишайте свої контакти за посиланням

В Українській Галицькій Партії переконані, пам’ять про трагедію – це міст в майбутнє! Лише так можна позбутися вантажу радянського минулого та йти шляхом цивілізаційного вибору!