Про Блаженнішого є чимало досліджень, наукових праць, спогадів. Чи не єдиний серед сучасного духовенства Тернопільщини, хто мав змогу бачитись із Йосифом Сліпим, є отець Мартин Хомів із Тернопільського Архикатедрального собору Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці. Отець Мартин народився в Англії в родині українських емігрантів. В юнацькому віці мав змогу побувати з батьками в Римі й зустрітися з Йосифом Сліпим.

Своїми спогадами і думками про Патріарха отець Мартин ексклюзивно поділився з «НОВОЮ…»:
— Сьогодні кожен школяр мав би вміти показати пальцем на географічне знаходження нашої країни, але був час, коли України просто не було на карті світу. В ті роки, у 70-80-і, було важко дітям, які народились і жили не в Україні, а в діаспорі, пояснювати в чужій школі, звідки їхні батьки, якої вони культури, яку мову вважають за рідну. У таких українських сім’ях на поселеннях по всьому світу рідний дім був Україною. Вдома панувала українська мова, там берегли народні традиції, звичаї, вдома готували українські страви. Більше того, ці сім’ї, родини швидко групувались у різні культурні, політичні, соціальні організації, створювали рідні школи, літні дитячі табори, будували церкви, на подобі тих, котрі залишили у своїх рідних селах. Ми, українці на поселеннях, ніколи не вважались одинокими чи сиротами. Україна — батьківщина наших батьків, дідусів, завжди була з нами.
Сиротами ми не були ще йтому, що мали духовного батька, провідника віри, справжній приклад сильного духа, чесного, національного і духовного лідера, який страждав, був переслідуваний, але не зламався, який був живим героєм, не казковим, а справжнім, безстрашним і водночас — лагідним і покірним, який був уособленням української нації — Патріарха Йосифа Сліпого.
Добре пам’ятаю мою особисту зустріч з Кардиналом Йосифом. Це було літом 1984 року. Мені було 13 років. Я був з батьками, вони до мене приїхали в Рим на короткий відпочинок після першого року мого навчання в Українській папській малій семінарії. Після Служби Божої в неділю в Соборі св. Софії група паломників, сестри-монахині та ми піднялися сходами до кімнати, де нас приймав Глава нашої Церкви.
Особисто я відчував себе дуже малим перед Патріархом. Це був чоловік високого росту. І незважаючи на свої 92 роки, і те, що він був у візку, він сидів солідно і шляхетно. У нього були великі зморені руки. Я собі уявляв, скільки ці руки витерпіти в концтаборах і скільки ще зуміли збудувати у вільному світі. Лице було справді смиренне, лагідне. З тихою усмішкою він нас поблагословив.
Блаженніший був строгим чоловіком, але водночас діти його дуже любили, прибігали до нього. Він був вимогливим до себе і тим більше до духовенства, дбав про порядок у Церкві, не опускав «ні однієї йоти». Зате він завжди знаходив час поговорити з дітьми, з студентами, з семінаристами. Любив, коли діти співали йому українські пісні. Тішився студентами, які спілкувалися українською мовою, хоча на власні очі України ніколи не бачили.
Коли Йосифа Сліпого випустили на волю після 18 років на засланні, він приїхав до Риму дуже хворим. Вочевидь, Москва гадала, що він довго не протягне на свободі. Ніхто не міг подумати, що Бог дасть йому сил ще послужити Церкві понад 20 років. Тому час для Патріарха був безцінним скарбом. А кардинал був дуже працьовитою людиною. Мабуть, оте своє невтомне «працювати» він виніс зі свого подільського родинного дому. Він не любив бездіяльності. Не лише в собі, а й в інших. Часто звертав увагу на те, що не можна марнувати часу. Сам не марнував ні хвилини, й інших застерігав. Вже на волі у похилому віці двічі об’їздив наших вірян від Америки до Австралії. Навіть шукав українців в Індії та Японії. Їхав усюди, звідки надходили йому листи. Він хотів об’єднати духовно усіх, щоб кожен відчув, що має пастиря, що належить до одного народу й однієї Церкви.
Для вірних нашої Церкви Йосип Сліпий був мудрим батьківським і психологом, завжди позитивно підтримував дух народу.
Згадуємо сьогодні вислови Патріарха: «Великого бажайте!» «Український народе, будь собою! Другим у ласки не заходь, але сам власною працею здобудь своє майбутнє! Народе мій, стань уже раз собою! Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів. Стань на свої ноги, піднеси свою голову, випростуй свої рамена.. Покажи свою силу і вдячність, за всяку ціну втримати єдність».
З великою любою на надією на Всемогутнього Бога він запевняв: «Запам’ятайте, зло довго тривати не може! Прийде твоя хвилина, коли ти станеш і займеш належне місце «в колі народів».
Нагадував постійно батькам: «Християнська родина і рідна українська школа — це передумови здорового виховання прийдешніх поколінь! Отож, заповітую вам: відроджуйте їх і рятуйте їх в Україні і в усіх країнах поселення нашого народу!»
І голосив усім вірним нашої Церкви: «Передаю вам спадщину з печаттю хреста на ній і кличу до вас усіх — встаньте, не спіть! Нехай воздвигне вас Господь!».
Тому сьогодні, в 130-ту річницю з дня народження Патріарха Йосифа, згадаємо ще слова, які так би мовити підсумовують земне життя Блаженнішого і подають нам сьогодні силу духа на майбутнє: «Чувайте, стійте у вірі, бутьте мужні, кріпіться, засвідчуйте вашу віру перед усіма тими котрі будь-яким способом намагаються її похитнути, стараючися зберігати єдність духа звязком миру. Одне бо Тіло, Один Дух, і одні надії».