Через війну Олександра і Євген Степанови з чотирма дітьми переїхали з Харківщини на Чортківщину. Їх прийняла в своєму будинку церковна громада на хуторі Чорний Ліс. Подружжя виховує четверо дітей — 2-річну Єву, 5-річну Мілану, 8-річного Даниїла і 13-річного Дмитра. Рідне селище Чкаловське Чугуївського району на Харківщині покинули в березні через обстріли. Олександра їхала першою з малечею в невідомість, бо ні родичів, ні друзів у Західній Україні не мала. Завдяки волонтерам знайшла прихисток у Язловецькому монастирі, що біля Бучача. За нею змушені були покинути оселю її чоловік та свекруха. Харків’яни взялися шукати помешкання на Тернопільщині. Їхнім тимчасовим домом стала Чортківська громада.

«Зібрали 12 мішків картоплі — посадили пів гектара»
На хуторі багатодітна сім’я взялася за господарку — купили корову, вивели в інкубаторі понад два десятки курчат, придбали гусенят, прийняли цуценя. Свекруха Олександри привезла кішку з Харкова. Корову переселенці вважають годувальницею. Вже мають замовлення на молоко! Щоранку Олександра доїть корову, розливає молоко в бутлі й везе автобусом до Чорткова — розносить замовникам. Хоча від однієї корови невеликий надій, але хоч якийсь заробіток. Та й свої діти мають натуральне молоко.
— Хотіли назвати корівку Мартою, але найменшенькій Єві важко вимовляти, тож кличемо Машкою, — усміхається Олександра. — Маємо багато живності. Ось подарували нам цуцика Чака. Свекруха привезла кота, але пішов гуляти — вже тиждень нема. Натомість чужа кішка приходить у гості, їсть із Чаком з однієї миски. Набіл є, то тварини чуються, як сир у маслі. Багато хто дивується, що ми хоч і тимчасово тут, але завели господарку. Коли нас прийняли на хуторі, я відразу подумала, що треба щось тримати. Спершу хотіла купити козу, але таки зважились на корову. Власники просили за Машку 28 тисяч гривень, спустили нам до 24 тисяч. 14 тисяч ми мали, а ще 10 тисяч нам назбирали парафіяни євангельської церкви «Христос для всіх», які прийняли нас на Чортківщині. У перші дні люди принесли нам інкубатор, яйця, тож ми вивели курчат. Ще купили собі п’ять гусенят. Небайдужі зібрали для нас 12 мішків картоплі, ми посадили пів гектара. Вирощуємо городину, гарбузи, кукурудзу, щоб і нам було, і худобі на зиму. Запасаємося сіном. Церковна спільнота вділила нам частину свого городу. Молоко і м’ясо будемо мати, то вже не помремо з голоду. Для чоловіка і свекрухи сільське життя — нове, бо мешкали вони в місті, а для мене — ні. Я зростала з дідусем і бабусею на Донеччині, була сиротою. Старенькі тримали велике господарство — 23 голови худоби. З семи років вмію доїти корів. На жаль, вже нема дідуся і бабусі… Їхній будинок зруйнований, сарай згорів…

«Заговорили українською, ще й з діалектами»
Через російське вторгнення, яке почалося ще в 2014-ому, Олександра вже вдруге втрачає домівку. У 2016-ому переїхала з Донеччини до Харкова, а в березні цього року довелося знову рятуватись — рушила на Тернопільщину.
— Наприкінці березня я приїхала з дітьми до Язловецького монастиря, — розповідає переселенка. — Коли ж наше селище на Харківщині почали все більше обстрілювати, приїхав чоловік, а з ним — свекруха. У монастирі не можна поселятись чоловікам, тож ми взялися шукати житло. Знайшли у Чорткові. Прожили трохи — повернулися господарі з-за кордону. Довелося знову шукати. Їздили по селах, питали. Представники євангельської церкви поселили нас в хатині в Чорному Лісі. Тут затишно і спокійно! Пропонували кімнату в пансіонаті, але ми маємо руки-ноги, тож хочемо працювати і забезпечувати себе, а не чекати на утримання. На соціальні виплати не сильно розраховую, бо після переїзду мені заблокували дитячі гроші, поки все уточняють із документами. А дітей треба годувати і одягати вже, тому працюємо. Чоловік влаштувався на роботу на птахівниче господарство. Свекруха доглядає за дітьми, а я — пораюсь на господарстві. Дуже добрі люди трапляються на нашому шляху. Безмежно вдячна усім! До переїзду я розмовляла російською, а на Тернопільщині більшість україномовні — здавалося, що потрапила за кордон. На початках я уважно прислухалася, як люди спілкуються, а через місяць і сама заговорила українською, навіть діалекти вже вивчила (усміхається, — авт.). Друзі з церкви допомогли викопати колодязь, купили нам пральну машинку, бойлер, дітям — велосипеди. Досі підтримують нас. На Чортківщині направду щирі люди!

«Війна — це довго і дуже болісно…»
Олександра однією з перших покидала селище на Харківщині. Дехто навіть відмовляв, бо було страшно рушати під обстрілами. Проте жінка нікого не слухала, розуміла, що відповідальна не тільки за себе, а й за чотирьох дітей.
— Краще раз ризикну, ніж буду щодня тремтіти з дітьми в підвалі. Одну дитину ще якось прикрию собою, а четверо — не зможу, тому шукала можливість виїхати, — з жахом згадує Олександра. — Ми спали в коридорі, коли ж починалися сильні обстріли, бігли в підвал до школи. Там ховалося до 300 осіб. Жахливо… Тиждень я складала речі, потім розбирала, страшно було рушати в дорогу. Довкола у полі — танки. Один хлопець погодився підвезти. Це був великий ризик, бо нас могли підсмажити на трасі… Заплатила водієві 1600 гривень за 27 км. Інші ні за які гроші не хотіли їхати. Таксисти брали 10 тисяч, але й вони боялися. У Чугуєві ми пересіли в автобус. Розумію, що війна скоро не закінчиться. Ми з 2014-го до 2016-го чекали, що Донбас звільнять, але там почали запроваджувати рублі, видавати російські паспорти… Війна — це довго і болісно. У нашому селищі на Харківщині зараз нема газу, світла, води, дороги заміновані. Майже 70% мешканців уже виїхали. Шкода тих, які не змогли. Одного хлопця росіяни застрелили, бо не хотів дати своє авто. Жінка з чоловіком і дитиною підірвалися… Дівчина вийшла на город, снарядом відірвало голову… У комбікормовий цех попали — згорів, у свинокомплекс влучило, в гуртожиток… Потрібно гуртуватися, щоб перемогти у війні, щоб нарешті звільнити українські землі від окупантів.