Народилася жінка у Вірменії, але вже 29 років мешкає у Білозірці. Має у селі невеличку продуктову крамницю. З перших днів війни з односельчанами готують страви для військових, плетуть маскувальні сітки, в’яжуть теплі речі, виготовляють окопні свічки. Долучаються до допомоги армії всі — від малого до старого.

— Не називаю себе волонтеркою, просто не можу всидіти на місці, коли в країні точиться така жорстока війна, — каже Ірина. — Серце стискається, коли дивлюся відео з передової про наших військових. Двоє моїх племінників — на фронті. Стаємося з односельчанами робити те, що нам під силу. Коли почалося вторгнення росії, мені потрапило на очі оголошення, що захисники потребують маскувальних сіток, тож я взялася шукати в Інтернеті інформацію, як їх плести. Зібралися небайдужі односельчани і взялися за виготовлення сіток. Після того люди почали звозити овочі, продукти.

Я — водійка, тож усе те збираю і доправляю волонтерам. Коли є виїзд волонтерів з громади, готуємо вареники, чебуреки, голубці, налисники, корейську моркву, хрін, пиріжки та ін. На початку зими виникла потреба в білих маскувальних сітках, тож ми знову до роботи. Люди приносили білу тканину, інші у вільний час плели. Від листопада до січня ми виготовили 12 великих сіток.

Домівка Ірини перетворилася нині на майстерню з виготовлення окопних свічок. Односельчани приносять баночки з-під консервів, збирають залишки свічок, допомагають крутити картон для основи, а волонтерка заливає воском.

— Нам вже вдалося виготовити понад тисячу окопних свічок, зігріли не одного солдата! — радіє Ірина. — Використали більше сотні кілограмів воску. Із 30 кг парафіну виходить близько 150 штук. Священники із сіл передають мені згарки свічок із церков. Трохи люди збирають поміж собою. Але значну частину парафіну доводиться купувати. Односельчани допомагають коштами. Мій тато ріже бляшанки, мама і ще кілька жінок крутять картон, а ми з онучком Давидком заливаємо. Часто до ночі пораюся зі свічками. Заливаю віск у два-три етапи, щоб щільно і рівно заповнити баночки. Днями закупила ще 30 кг парафіну, священник із Москалівки передав більше 10 кг згарків, то вийде до 200 свічок. Та добре, що вже іде до весни, наші воїни не будуть мерзнути. Ще би скоріше кінець війні…

За зиму жінки з Білозірки зв’язали і передали на фронт теплі речі для воїнів — 10 безрукавок і 30 пар шкарпеток.

— Надсилають нам звіт, як воїни тримають речі, які ми зв’язали—переповнює радість! — продовжує співрозмовниця. — В’яжу з нашими невтомними бджілками — двома Марійками і Надею. Люди приносять клубки ниток або в’язані речі, а ми розпорюємо і перев’язуємо на шкарпетки чи безрукавки. Вільного часу в нас нема. Хочеться якомога більше встигнути зробити для захисників. На Різдво ми зібралися з однодумцями і наколядували в селі більше 48 тисяч гривень. Закупили п’ять теплих спальників, виділили частину коштів на придбання ліків, балаклав, батареї, долучилися до збору на автомобіль і тепловізор. Не маємо права байдужіти і звикати до війни. Я хоча й народилася у Вірменії, але моя батьківщина нині — Україна. Вболіваю за долю нашого народу. Мій батько — вірменин, мама — українка з Білозірки. Познайомились вони у Криму, де тато ніс службу, а мама проходила практику. Коли в Нагірному Карабаху вибухнула війна, ми виїхали в Україну. Вже другу війну бачу. Але з України тікати не буду. Щиро дякую всім однодумцям, які не втомлюються допомагати, робити все для нашої перемоги. Наше майбутнє — у наших руках.