“Два роки… Два ненависні роки на цій ненависній мною війні. Що можна сказати? Від тієї людини, якою я йшов 24 лютого 2022 року о 09:00 до Кременецького військкомату, не залишилося й сліду. Її просто знищили, розтоптали, спалили і розвіяли. Поки що морально, не фізично. Хто? Люди. Ті, кому байдуже до війни і всього, що з нею пов’язане.
Мої «улюблені» за ці два роки фрази: “ну що там, ще довго?”, “а там стріляють?”, і класика – “а що? життя триває”. На перше-друге хочеться відповісти просто: “Поїдь і подивися. Встань із дивану і виконай свій обов’язок”. А на останнє: “Триває, курва. Ще й як триває”, – пише Віктор.

Тільки ось тут воно триває інакше: з не дуже теплою ямою замість теплого ліжка. В таких ямах часом на голову сиплеться земля. А ось цієї ями, в якій я колись, ще не такий злий, стою на цьому фото – вже взагалі немає. Ми в отаких ямах не ниємо про «мальдіви», про те, як нам важко. Бо для мене зникло «важко». Зникло «смачно». Зникло «тепло». Є тільки болото, яке нікуди не зникає і не відмивається. Є шум у вусі, який не стихає і навряд колись стихне. Мені ніколи в житті не були такими смачними звичайні сардельки. Я не написав за ці два роки нової книжки, не був на власних презентаціях. Колишній я існує десь окремо від мене теперішнього.

Два роки. У мене немає нічого, окрім моєї країни і родини. Дружина, діти, батьки, друзі. Заради них я досі тут, а не в СЗЧ, де “горілочка тече, мила качечку пече”. Тільки вдома, з родиною, я майже тепер не буваю. А деякі мої побратими вже не повернулись додому. Живими.

Не чекайте Перемоги. Кожного дня запитуйте себе – що ви особисто для перемоги зробили. А ми тут тримаємося. Коли кажуть «тримайтесь», у людини має бути, за що і за кого триматися. В нас теж життя триває. Часом триває завдяки велетенській металевій бляшанці, що колись була КРаЗом. Часом життя триває випадково. От так і виживаємо. А попереду – ще довгі важкі роки. Тримаймося. Переможемо”.