Андрію Кухаревичу з Тернополя назавжди 22 роки… 7 серпня 2025-го він загинув на Лиманському напрямку на Донеччині. Андрій був командиром третьої роти 105-го батальйону 63 окремої механізованої бригади. Сумна звістка ранила серце його матері пані Люби і сестри Тетяни. Непроста доля випала Андрієві: зростав сиротою, але Бог дав йому чудову прийомну cім’ю. Із дитячого будинку його забрав у свій дім відомий у Тернополі, на жаль, вже покійний підприємець, колишній віце-президент футбольного клубу «Нива» Олег Садовський. Разом із дружиною Любою вони прийняли хлопця за рідного — подарували турботу і любов. Виховали справжнім патріотом, який пішов захищати Україну і віддав за неї життя…

«Андрійко відразу припав нам до душі»
«Можна цього хлопчика взяти на Великдень?» — запитав Олег Садовський вихователів інтернату в Бережанах. Андрійкові тоді було чотири роки. Відтоді подружжя Садовських щоразу запрошувало хлопчика до себе на вихідні. І не тільки Андрія, а і його сестру Тетяну. У лютому 2013 року вони заснували прийомну сім’ю. Андрієві тоді було 11 років, Тетяні — 13.

«Якось ми з Олегом прочитали в інтернеті про акцію «Запроси дитину на свята у родину». Вирішили взяти сироту на Великдень, щоб подарувати маленьку радість. Подумали, що хлопчик стане другом для мого сина Олександра від першого шлюбу, — пригадує пані Люба. — Поїхали до інтернату. Вихователі вивели дітей. Глянула на одного хлопчика з великим пакетом з одягом у руках і допитливими добрими оченятами — стиснулось серце. Ледве стримала сльози. Андрійко відразу припав нам до душі. Познайомилися і забрали його додому. Ми тоді гарно провели час, побували разом у Карпатах. Після свят привезли Андрійка до інтернату. Почали прощатися і я відчула драматизм ситуації. Вкрай важко повертати дитину… Обійняла його, розплакалася… «Чому ви зажурились? Візьмете Андрійка на наступні свята», — підтримала нас вихователька.

Так розпочалася наша родинна історія. Час від часу ми забирали хлопчика на вихідні, а згодом і його сестричку. Ми з Олегом готувалися усиновити дітей, бо прикипіли до них. Це був прекрасний час для нас усіх. Але в 2011-ому році Олег трагічно загинув… Переді мною постав непростий вибір — як бути далі? Підкрадалися сумніви, чи впораюся сама з трьома дітьми. Але Бог дав мені сили. І дає донині. Тоді й я подумати не могла, скільки втрат ще чекає…»

«Ударнік» витримував найважчі удари долі…»
Двоє синів і донька стали сенсом життя для пані Люби. Син Олександр після закінчення школи виїхав у США. Але у 2020-ому загинув там в аварії… Тетяна нині мешкає із чоловіком у Канаді. Тільки Андрій залишався з мамою. У 2024-ому він завершив навчання в Національній академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного і подався на фронт. За наполегливість у кожній справі, побратими дали йому позивний «Ударнік».

«Тетянка навчалася у Коропецькому ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, згодом — у педуніверситеті в Тернополі. Андрійко в дитинстві був дуже шустрий, енергійний, непосидючий, кмітливий. Я хвилювалася, щоб не пристав до поганої компанії. У Тернополі навчався в 10-ій школі, потім — у 27-ій. В одинадцятий клас я віддала його в ліцей до Коропця, — розповідає матір Героя. — Згодом продовжив здобувати військовий фах в академії у Львові. Першого дня масштабного вторгнення його разом з іншими курсантами відправили обороняти Київщину. Через два тижні повернули до академії. Від червня 2024 року він служив на Лиманському напрямку в складі 63-ьої бригади. Мав добрий військовий вишкіл, тож через місяць його призначили командиром роти. У червні цього року йому присвоїли звання старшого лейтенанта. «Все добре у мене!» — щоразу повторював у телефонних розмовах. Оберігав мене від хвилювань. «Москалі криють по наших позиціях всім, чим тільки можливо, але ми даємо відсіч», — казав. Із гумором розповідав про складні моменти. Цьогоріч навесні син із побратимами потрапив під сильний обстріл. Смерть дивилася їм в очі… У тому пеклі застановився, що якщо вийде живий, то кине курити. Вижив — виконав обіцянку. Однак цього разу не пощастило… Було пряме попадання російського дрона… 7 серпня о 18:45 Андрій ще заходив в інтернет. Дивлюся під вечір — нема, вранці — нема. Прийшла наступного дня на роботу — нема… Огорнула тривога… В обідню пору 8 серпня зателефонував воєнком і повідомив про загибель сина… Невдовзі мені привезли повідомлення — заціпеніла, хлинули сльози. Великий біль…»

«Кухіка» мало б оминути, але війна — безжальна»
Наприкінці липня Андрій приїжджав додому у відпустку. Побув із матір’ю, зустрівся з друзями, трохи відпочив у рідному Тернополі, але рвався до побратимів. «Ситуація складна — треба продовжувати боротьбу», — наголошував. Поїхав на фронт, а через чотири дні загинув…
«Андрій був справжнім командиром! Боляче, але я пишаюся ним, — каже пані Люба. — На похорон приїжджав заступник командира батальйону. «Яким був мій син?» — запитала. «Таким!» — показав великим пальцем.

З-за океану прилетіла попрощатися з братом Тетяна. Після похорону вони з мамою згадували пережиті щасливі моменти, які назавжди в їхніх серцях.
«Доля нас привела в цю сім’ю, — з вдячністю розповідає Тетяна. — Нас із Андрієм хотіла забрати італійська сім’я. Ми тоді гостювали в Тернополі. Зателефонував директор інтернату і попросив негайно приїхати, бо мали навідатись іноземці. Але ми з Андрієм не пішли на контакт з італійцями. Через кілька днів навідались мама з Олегом Григоровичем. Ми розказали, що нас хотіли забрати. Пригадую, мама сиділа біля фонтана і розплакалася… Насправді ми з перших днів полюбили своїх Богом даних батьків — Любов Олександрівну і Олега Григоровича. Вони прийняли нас із відкритим серцем. У нас ніколи не було інших батьків. Андрія ми кликали ніжно «Кухік» — від прізвища. Позитивний, мудрий і відповідальний. Любив мамині відбивні, гречаники, солянку. Коли пішов на фронт, ми не так часто спілкувались — не хотіла відволікати. На початках він казав нам, що виконує завдання при штабі, щоби не хвилювалися, а насправді з перших днів був у «гарячих» точках. Ми думали, що в нашій сім’ї вже стільки трагедій сталося, що «Кухіка» має обминути. «Я живучий!» — усміхався. Але війна безжальна… Мріяли зустрітися після війни, будували плани, проте не судилося».

«Мої діти загинули, а любов залишилася»
Андрієві Кухаревичу хочуть присвоїти звання Героя України. Друзі зареєстрували петицію, збирають підписи. Воїн безумовно заслужив на найвищу відзнаку. Його побратим Сергій Тимофійко написав у соцмережі: «Це справді заслужена нагорода для хорошого офіцера, який віддав все заради нашого виживання! Андрій Кухаревич — навіки в строю!»

«Люблю тебе, сину», — повторюю. Уявляю Андрійка веселим, енергійним, щасливим, — ділиться думками пані Люба. — Земне життя — лише мить. Розуміння цієї глибини додає мені сили. На цвинтарі нема нікого, душі — на небі. Чомусь люди забувають про безсмертя душі. Звичайно, мені хотілося би, щоб син був біля мене. Але сталося по-іншому… Потрібно цінувати живих… Жахливо, що дитина віддала своє життя за мій спокій і за мир в країні… Старше покоління повинно було робити все для зміцнення України, а жило оманливим спокоєм. Натомість тепер наші діти жертвують собою… Як не прикро, не всі розуміють цю велику жертву. «Нічого з того не буде…» — почула я в день похорону фразу про ситуацію в країні, яка ще більше засмутила. Минула хвиля патріотизму — кожен нині керується особистим. Мало хто готовий пожертвувати найціннішим. Хтось, можливо, зневірився. Але ворог не зупиняється, існування нашої держави під загрозою… У цьому страшному вирі неприпустимо знецінювати відданість воїнів, зневажати почуття їхніх рідних. Не люблю, коли мене шкодують. Не перетворюю себе в жертву. Займаюсь спортом, вивчаю мови, багато читаю — живу. Іноді набігає нестерпний смуток — ридаю, проте не опускаю рук. Щоб вижити, треба робити добро. Мої діти загинули, а любов залишилася. Любов ніколи не вмирає. Вірю, що добро сильніше від зла, що Україна вистоїть».

Світла пам’ять про Андрія Кухаревича! Щирі співчуття рідним і близьким.

Підписати петицію за присвоєння Андрієві Героя України можна за посиланням: https://petition.president.gov.ua/petition/251660.