Перед тим посаду голови суду майже десятиліття обіймав Роман Грицак, який у березні цього року помер через ускладнення від ковіду. На дверях кабінету голови досі табличка з прізвищем Романа Михайловича, всередині — портрет із чорною стрічкою. Новообраний голова суду Олег Вийванко поки що не перебрався зі свого суддівського кабінету на нове робоче місце. Олег Михайлович 17 років працює в Тернопільському міськрайонному суді: був помічником судді, а вже 11 років — суддя, три роки обіймав посаду заступника голови суду.
— Олеже Михайловичу, ви були «правою рукою» Романа Грицака, добре знаєте адміністративний напрямок роботи, тож очікувано було, що саме вам судді можуть довірити високу посаду. Як відбувалися вибори?
— Володію інформацією про наш суд, знаю усі проблеми, виклики, дотепер допомагав вирішувати їх на посаді заступника голови суду. Дякую колегам за довіру, буду прислухатися в роботі до їхніх рекомендацій. Судді мали право висувати на вибори кандидатури когось із колег або ж себе. Жодних обмежень не було. Мою кандидатуру запропонував Юрій Дзюбановський. На посаду голови суду також претендував суддя Петро Гуменний. На зборах були присутні 23 суддів. 15 голосів віддали мені, 7 — Петрові Петровичу, один — не підтримав жодного кандидата. Мене обрали головою суду на три роки, ця посада не вічна (усміхається, — авт.). До речі, востаннє вибори були минулого року, Романа Михайловича тричі переобирали головою суду.
— Романа Михайловича раптово не стало… Яким був його стиль управління? Що ви перейняли для себе?
— Смерть Романа Михайловича шокувала нас. Ми сподівалися, що він одужає… Суддівська робота забирає багато сил, здоров’я, енергії, а власне здоров’я ми часто ставимо на другий план. Прикро, що так сталося. Романа Михайловича я знав із 2004-го, відколи працюю в суді. Це була добра і порядна людина, демократичний керівник, який згуртував колектив. Через COVID-19, на жаль, не стало ще двох наших суддів у відставці…
Повноваження голови суду — це організація роботи суду. Він не втручається в діяльність суддів, не здійснює контролю за розглядом справ, а займається господарськими питаннями. Водночас голова суду здійснює судочинство, але з меншим навантаженням, ніж інші колеги. Моє завдання нині — дбати про суд, зробити все, щоб і працівникам, і відвідувачам було у нас комфортно. Від голови суду значною мірою залежить атмосфера в суді.
— Розкажіть про свій шлях у судовій системі. Чому вирішили стати суддею?
— Коли я закінчив юридичний факультет ТАНГу (нині — ЗУНУ), було прийнято Закон України «Про судоустрій та статус суддів», відповідно почали набирати на посаду помічників суддів. Передусім запрошували студентів-юристів. Так я потрапив до Тернопільського міськрайонного суду. Пройшов конкурс, практику і став помічником судді. Згодом мене призначили помічником голови суду, потім став суддею.
У моїй родині не було юристів. Мій батько займається підприємницькою діяльністю, мама — вчителька. Народився я в селі Устечко Заліщицького району, а зростав у смт. Великі Бірки, навчався там у гімназії. Юридичний фах обрав, бо на той час це була затребувана професія, була перспектива працевлаштування як у правоохоронних органах та судах, так і в бізнесі.
— Суспільство часто критикує суди, вимагає змін. Після Революції Гідності розпочалася реформа судової системи. Чи відбуваються зміни?
— Як би не критикували судову систему, вона розвивається і удосконалюється. Суспільство критикує, але розуміє, що без судової системи не буде захисту. Що б хто не казав про суддів, усе ж ідуть шукати справедливість до суду. Хтось має балансувати між суспільством і державними органами. Саме це завдання — судів. Судова система залежна від суспільства та органів державної влади. Змінюється законодавство, зокрема, прийнято новий КПК, новий Цивільний кодекс — це був виклик як для нас, так і для правоохоронної системи. Запрацювала інформаційна система «Суд», хоча наразі лише чотири модулі із 18, але це вже відкритий доступ до правосуддя. Для змін у судовій системі потрібні час і бажання кожного громадянина. Кожен приходить до суду зі своєю справедливістю. Суд не може задовольнити обидві сторони. Деякі люди розуміють судові рішення, навіть якщо програють. Інші категорично вважають, що має бути лише так, як вони хочуть.
— Що для вас означає суддівська доброчесність?
— У 2014-ому році запроваджено поняття «суддівська доброчесність». Це новий прискіпливий погляд на суддів, це вимога часу. Бути доброчесним — означає керуватись законом при винесенні рішень, жити за совістю. Щоб судді були незалежні, у них мають бути гідні зарплати. Так є в усьому світі.
— Коли хтось хоче дізнатися про суддю, то шукає передусім в інтернеті його декларацію. Люди обурюються, якщо бачать мільйонні доходи суддів за рік, чималі маєтки. Як ви сприймаєте це?
— Багато хто акцентує нині увагу на високих зарплатах суддів, але це лише упродовж останнього десятиліття таке забезпечення, раніше зарплати були невисокі. Натомість працівники апарату суду (фахівці з вищою юридичною освітою) нині мають низькі зарплати — 4-5 тисяч гривень. Судова система в Україні недофінансовується на 50%, тому стикаємось із багатьма проблемами, які доводиться вирішувати самотужки. Зарплати суддів повинно визначати саме суспільство. Не можна говорити про незалежний суд без належного фінансування. Не може суддя бути бідним, вирішуючи важливі державні та людські справи. Громадяни повинні розуміти, що робота судді непроста: треба бути не тільки юридично грамотним, а й психологом, економістом, вникати в соціальні сфери. Мої колеги виходять на роботу у вихідні, вдома працюють над підготовкою рішень. Суддю часто запам’ятовують за тим чи іншим рішенням. Звісно, не всі люблять суддів, іноді їм загрожує небезпека. У європейських країнах та США є окремі ізольовані вулиці, де живуть тільки судді, щоб почувалися в безпеці.
— Чи бувало, що вашим колегам погрожували?
— Судова охорона пильнує і перевіряє кожного, хто приходить до суду. Вилучали пістолети, ножі та інші небезпечні предмети. Відвідувачі та підсудні поводяться по-різному, іноді вдаються до крайнощів. Минулого тижня один підсудний перерізав собі вени поза судом, а в залі повідомив, інший з якихось мотивів ковтнув ложку дорогою до суду — довелося госпіталізувати. Колись двом нашим суддям Ірині Подлісній і Федору Берегуляку призначали охорону, бо була реальна небезпека. Коли слухали резонансну справу про вбивство біля «Алюра», то судді Юрію Дзюбановському теж призначали охорону. Але є й невидима небезпека. Так, двоє наших суддів і кілька працівників підхопили туберкульоз, довелося лікуватись. Обвинувачувані у злочинах не завжди ведуть здоровий спосіб життя, заражаються одні від одних у місцях утримання. А в одному приміщенні з ними є загроза підхопити небезпечну бактерію.

— Чи достатньо у вас суддів? Чи всі пройшли кваліфікаційне оцінювання?
— Маємо 28 суддів, але здійснюють судочинство 23. У двох колег закінчився термін повноважень, а нема кому продовжити, бо члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів припинили повноваження. Ще один суддя чекає на указ президента, «зависли» й інші. У наших суддів величезне навантаження! Судова адміністрація розробила норму: один суддя мав би слухати у рік 215 справ. Упродовж 2020-го року наш суд розглянув 26 тис. 785 справ. На кожного суддю припадає близько 1200 справ. Працюють за п’ятьох. У старі часи люди рідше зверталися до суду. Колись майже не було справ щодо захисту прав споживачів, повернення кредитів. Звертаються нині потерпілі в різних шахрайських схемах. Багато подружніх пар розлучаються, судяться через аліменти. Нині значно важчі процеси, вищі вимоги до судових рішень. Усі наші судді склали кваліфікаційний іспит і виконали практичні завдання, але не всі встигли пройти співбесіду, бо наразі не сформовано кваліфікаційну комісію, не знаємо, як усе буде далі.
— Які господарські питання в Тернопільському міськрайонному суді треба вирішувати першочергово?
— Найголовніше — нам необхідне додаткове приміщення. Теперішня чотириповерхова будівля нам уже затісна. Колись приміщення нашого суду було в жахливому стані — темне, сире, перший поверх затоплювало, на другому в холі був зношений лінолеум, посередині — велика пляма, вибитий бетон… Люди заходили і жахалися. Свого часу ми ділили дану будівлю з виконавчою службою, прокуратурою, адвокатурою. Нині у нашому суді затишно, все належно облаштоване, є доступ для людей з обмеженими можливостями. Проте нема де розмістити працівників, не вистачає залів для слухання справ. У деяких кабінетах сидять по сім-вісім осіб, а робота вимагає зосередженості, тому це проблема. Зали поділені між суддями, встановлений графік розгляду справ: один суддя слухає до обіду, інший — після обіду. Архів суду переповнений, довелося виділити місце для зберігання справ у нашому… гаражі. У нас нема спеціальних залів для певних категорій справ — ювенальних, кримінальних, цивільних, нема зали очікування, дитячої кімнати, приміщення для судової охорони. Треба над цим працювати. Ще від минулого року в нас проблема з телефонним зв’язком, із забезпеченням конвертами для відправки повідомлень, канцелярським приладдям. Судді купують усе це за свої кошти, щоб не гальмувати розгляд справ. Сподіваємося разом із Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України у Тернопільській області поступово вирішити ці питання.
— Ваша дружина Наталія колись також працювала в Тернопільському міськрайонному суді, тепер — адвокатка. Чому пішла з суду?
— Дружина чотири роки була помічницею судді. Ми познайомилися у суді. Де було інакше, якщо на дискотеки не мали часу ходити (усміхається, — авт.)?! Але в суді швидкий темп, колосальне навантаження, тож коли народилася старша донька, дружина вирішила більше зосередитись на сім’ї. Працюючи нині адвокаткою, може керувати своїм часом. Ми виховуємо двох донечок: 8-річну Анастасію і 5-місячну Діанку. Більшість домашніх обов’язків дружина перебрала на себе, стараюся хоч трохи допомагати. Наталя завжди розуміє мене і в усьому підтримує! «Тепер ти будеш жити в суді», — пожартувала, коли дізналася, що мене обрали головою суду.