Біографічна довідка

В’ячеслав Чорновіл народився 24 грудня 1937 р. в с. Єрки Катеринопільського району на Черкащині, в сім’ї вчителів. Школу закінчив у селі Вільховець Звенигородського району Черкащини. Вступив на факультет філології Київського університету імені Шевченка. Після другого курсу змушений був взяти академвідпустку за політичні переслідування, після чого перевівся на факультет журналістики. У вересні 1965 року виступив у кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української інтелігенції. За «антирадянську пропаганду» був тричі ув’язнений у 1967-1969, 1972-1979 та 1980-1985 роках.

П’ятнадцятирічне покарання відбував у таборах суворого режиму та на засланні у Мордовії і Якутії. Працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на залізничній станції Скнилів у Львові.

Улітку 1987 року відновив видання УГС «Український вісник», був ініціатором створення Української Гельсінської Групи. Один із засновників та голова Народного руху України.

1990 року — народний депутат України, голова Львівської обласної ради.

1991 року —  кандидат у Президенти України. (Проголосувало за В. Чорновола
7 420 000 людей, або 23,27 %).

З  квітня 1992 р. — на постійній роботі в парламенті. У 1994-1998 роках — народний депутат України від 253-го Подільського виборчого округу (м. Тернопіль). 1998 року — керівник депутатської фракції Народного руху України в парламенті.

25 березня 1999 року на п’ятому кілометрі траси Бориспіль — Золотоноша В’ячеслав Чорновіл загинув у автокатастрофі.

Ще й сьогодні йде мороз по спині, коли згадую той фатальний дзвінок з Києва: «Чорновіл загинув». І телефонна слухавка мені випала з рук…

Нині, на відстані пережитого, часто ловлю себе на думці: «А що б сказав Чорновіл у теперішній трагічний для України час?» Читаю його статті, гортаю газети з його інтерв’ю, згадую його виступи з трибуни Верховної Ради перед виборцями і, як не дивно, його слова актуальні для нашої держави майже через 18 років. Я переконаний: якби жив Чорновіл, і Крим був би наш, і трагедії, яку маємо на Донбасі, не було б. Пояснюю чому. У 1998 році я просив: «В’ячеславе Максимовичу, ви так багато зробили для Тернополя (не буду повторятися, я не раз говорив про це в попередніх інтерв’ю), то чому йдете?» Він мені відповів: «Мирославе, Україну треба утверджувати на Сході, в Криму, а в Тернополі патріотів без мене вистачає», і як голова фракції Народного руху України у Верховній Раді сам себе призначив відповідальним за Крим.

«Ми живемо бідно, але в себе вдома»

У 1991 році на президентських виборах говорили, що за Чорновола не можна голосувати, бо він своєю рухівською політикою доведе Україну до війни з Росією. Що з того вийшло, бачимо сьогодні у війні з проклятим Путлєром. Хіба це не про наших героїв, які захищають наш мирний спокій тут у Тернополі: «Ми живемо бідно, але в себе вдома. Назад у рабство нас не поверне ніяка сила».

Коли В’ячеслав Максимович сидів у в’язниці, він мені зізнався, що всі томи Леніна перечитав декілька разів. Це йому дуже допомогло воювати з комуністами їхньою зброєю. І з цього приводу він писав: «Раджу перечитувати Леніна і Троцького. Там чітко і недвозначно вказано, для чого Україна потрібна Росії, чому Україну не можна відпустити і як це зробити практично.»

Отож, молімося за наших воїнів, що з Божою і їхньою допомогою ми відстоїмо рідну неньку-Україну.

Якби у 1991 році президентом став Чорновіл, Україна пішла б шляхом Чехії, Польщі, оскільки Вацлав Гавел і Лех Валенса були друзями Чорновола ще з комуністичних конц-
таборів. Тоді Європа більше вірила політв’язню Чорноволу, аніж Кравчуку. Ось що писав тоді Чорновіл з цього приводу: «Ми відстали від європейської цивілізації не тільки технологічно — це легко наздогнати. Ми відстали передусім психологічно. І хоч би скільки тішили себе байками про особливий «український шлях», у наші душі в’їлася совкова психологія гомо совєтікуса з його удаваною слухняністю, а насправді клептократичним інстинктом і глибокою відразою до всякої дисципліни, жертовності і організованості. Але кажуть, що усвідомити — наполовину подолати. На те й надія.»

Він називав Рух організацією з конструктивною опозицією до влади, за що Чорновола критикували. Сьогодні нам як ніколи в умовах війни потрібен цей конструктивізм, дисципліна, жертовність і організованість, про яку говорив В’ячеслав Максимович.

«Чи є в нас час?»

Якось за вечерею я запитав: «В’ячеславе Максимовичу, була така страшна репресивна машина, невже ви і справді нічого не боялися?» На що він відповів: «Боявся одного: щоб не видворили з України, як вашого земляка Степана Сапеляка».

А тепер накрадуть і самі тікають з України, ховаючи награбоване в офшорах, і б’ють себе в груди, що великі патріоти. З цього приводу Чорновіл у своїх інтерв’ю говорив так: «Усе моє життя пов’язане з боротьбою за Україну. Не набув я собі ні статків, ні маєтків. Мене не цікавили ні бізнес, ні урядова кар’єра, хоча, мабуть, я міг мати і те, й інше».

Після Революції Гідності на парламентських виборах український народ віддав свої голоси за 301-го демократа, а це конституційна більшість. І бачимо з екранів телевізора ганьбу, яку успішно використовує Росія на своїх телеканалах. З цього приводу В’ячеслав Чорновіл писав: «Що з нами відбувається? Чому в найвідповідальніший момент ми знову — як це не раз було —  починаємо демонструвати індивідуалістичну натуру українця? Чому лідери невеликих партійок, замість єднатися між собою, спішать об’єднуватися з грошовими мішками і воювати один з одним? Кажуть, хвороба незрілості і недалекоглядності характерна для кожної  молодої демократії і з часом минає. Та чи є в нас час?»

Гадаю, що в умовах війни, шановні демократи-націоналісти, в нас такого часу може і не вистачити. А все через владні портфелі, які ніяк не можете розділити. З цього приводу В. Чорновіл дуже часто говорив: «Уся наша біда в тому, що всі владоможці є патріотами портфелів, а не патріотами держави». Дивишся, слухаєш деяких політиків, які, щоб дорватися до влади, не те, що Україну, а рідну маму готові продати.

«Мені слави не потрібно…»

А ще про владу В. Чорновіл писав: «Україною керує не українська, а україноподібна влада».

Багато списів поламано сьогодні з приводу різних реформ, у тому числі і судової. Тут В’ячеслав Максимович резюмує: «Немає страшнішої кари за муки сумління, бо немає вищого судді за правду, аніж Бог». Про це варто пам’ятати всім.

«Якби я не був політиком, став би вченим: у період відлиги почав писати наукову розвідку про Грінченка. Звичайно, я її не захистив. Після виступу в кінотеатрі «Україна» одразу «вилетів» з аспірантури. Це був той самий приступ принциповості —  якщо не я, то хто ж?»

Оце і було кредо його життя в боротьбі за Незалежну Самостійну Соборну Україну.

«Мені слави не потрібно. Я свій слід в історії України залишив».

«Для того, щоб стати генієм, треба вмерти…»

В’ячеслав Чорновіл у своїх полум’яних промовах однаково говорив і на Заході, і на Сході України. «Я політик для всієї України. Може, трішки заголосно кажу. Про себе ж так не кажуть…»

Для нього національна ідея була святою. Це була лінія, за яку він ніколи не переступав, за що і вбили.

«Дехто каже, що я гарячий, бурхливий. Однак я нічого «гаряче та бурхливо» не роблю. Доки все як слід не обдумаю, не виношу в собі, не висловлюю. Це вже зовнішня форма вияву така темпераментна.»

Ці «дехто» були його друзями, які спільно відбували покарання в комуністичних таборах. Тут мала місце заздрість, мовляв, сиділи всі, а народ любить Чорновола. З цього приводу В’ячеслав Максимович віджартовувався: «В нас для того, щоб стати генієм, треба вмерти.»

А в продовження теми писав: «Частка романтизму 1960-их у мене, мабуть, залишилася у ставленні до людей. Краще повірити, ніж не довіряти, краще вважати людину однодумцем, аніж опонентом.»

Оце і є політична культура, обличчя лідера світового рівня, приклад для нинішніх політиків не шукати ворогів поміж себе, коли у нас ворог спільний — путінська Росія.

Вічна слава Герою України В’ячеславу Чорноволу!

Пам’ять про вірного сина України житиме у віках!

Мирослав Осадца, помічник-консультант народного депутата В’ячеслава Чорновола у 1994-1998 рр.