День 7 листопада – сота річниця жовтневого перевороту в Росії та привід для ностальгійних зітхань комуністичних ортодоксів. І, можливо, багатьох тих нинішніх «щирих патріотів», які за допомогою партквитка з бородато-лисуватим профілем вождя на обкладинці прокладали собі шлях нагору східцями суспільної ієрархії. Пригадуєте заклики у газетах, які друкувалися саме в цю листопадову пору з нагоди чергової річниці “всесвітньо-історичної події”? «Трудівники сільського господарства! Наполегливо боріться за…»; «Працівники промисловості й будівництва! Нарощуйте темпи і підвищуйте якість…»; «Представники трудової інтелігенції! Активніше впроваджуйте нові форми…».

Отож хочеться звернутися з подібним закликом до усіх пристосуванців і політичних кар’єристів, котрі колись крокували в перших лавах «під знаменом Ілліча», а нині так само натхненно розбудовують (ой, розбудовують!) Україну: «Шановні перевертні! Вишукуйте нові форми й методи мімікрії та маскування, уникнення люстрації та пасток е-декларування. Добивайтеся  нескінченного затягування порушених проти вас карних справ і спускання їх «на гальмах». Боріться за власну живучість і процвітання в нових умовах!». Втім, це тема для дещо іншої розмови.

“Комунізм — це ні економічна, ні політична система. Це — форма безумства, тимчасове відхилення, яке невдовзі щезне з лиця Землі, оскільки він суперечить людській природі”, — ці слова Рональда Рейгана, мовлені ним на початку 80-их, виявилися значною мірою пророчими.  Справді, той, хто нині полемізує з комуністами, має величеньку фору. Вона полягає у факті всесвітнього колапсу комунізму і в алергії на нього після українського Голодомору, китайської «культурної революції», соціальних експериментів камбоджійських «червоних кхмерів»… Та й розвал СРСР після того, як з нього зняли стискаючий обруч у вигляді монополії КПРС, не свідчить на користь «єдино правильного вчення». А втовкмачувати оте «єдино правильне» нам починали ще з шмаркатого дитинства. У школі вбивали в голову, що СРСР — найкраща  країна, де усім, а найперше дітям живеться щасливо. Це, однак, не заважало нам, 8-10-річним хлопчакам, чергувати біля готелю «Тернопіль», щоб виканючити у заїжджого канадця або американця пластинку жуйки. А суворі дядечки у цивільному, які крутилися поблизу, відганяли нас, обіцяючи повідомити у школу. Вже тоді я знав, що оті дядечки були щитом і мечем влади, яка мала єдину високу мету — зробити всіх людей щасливими. Настільки щасливими, щоб вони не поглядали заздрісно у бік загниваючого Заходу, а раділи дешевим хлібу й ковбасі та символічній квартплаті. А на буржуїв по той бік «залізної завіси» настійливо рекомендувалося дивитися згори і мати свою, радянську гордість. Але чомусь так  виходило, що ота гордість загрозливо випаровувалася при вигляді закордонного ганчір’я або пляшки з барвистою етикеткою. Чому звичайна жуйка була для нас предметом культу? Тому, що була вона, як і безліч інших товарів, дефіцитом. А чому ж виникав отой дефіцит? Та тому, що левову частку народного добра поглинав ненажерливий військово-промисловий комплекс. Через нього зарплати у вчителів і лікарів складали максимум 120 карбованців, а грошове утримання злодійкуватого прапорщика в армії — 180 крб. І змінити той стан речей система не могла, адже тоді довелося б відмовитися від поширення своєї політики по всьому світу, від допомоги «братнім партіям» і терористам, які маскувалися під «національно-визвольні рухи». Сказане мною не означає ідеалізації сьогодення. Нахабну пику «мажора», як і багато інших атрибутів «дикого капіталізму», ненавиджу щирою «класовою ненавистю». Але… уявіть, що якийсь сміливець спробував заявити у 70-ті чи 80-ті роки, що він ненавидить будівництво розвинутого соціалізму. І що хоче залишити «країну Рад». Навряд чи він знайшов би для цього якийсь друкований орган на території «от Москвы до самых до окраин». Та й долю його самого після таких заяв передбачити було б зовсім не важко… Втім, порівняно з репресіями 30-их, тривожним очікуванням звуку двигуна «воронка» у передсвітанкову пору, тавром «врага народа» і двадцятьма роками «без права переписки»  це ще було не найстрашнішим варіантом  Це – щодо різниці між нехай недосконалою, та все ж свободою слова і тоталітарною ідеологією.

Втім, сумнівно, щоб я зміг переконати «стійких ленінців». Вони, звісно, вважають усі жахи ГУЛАГів і голодоморів «перегинами», «викривленнями» і «хворобами росту». Вони були б не проти, щоб їм знову дали «порулить». Отож, напевно, з мого боку це була б дискусія без перспективи.