Біографія

Народився 1970 року в м. Ніжин, в родині зварювальника і медичної сестри. Перший художній твір написав у сім років. До 12 років читав і писав лише казки.

Мріяв стати бібліотекарем. Працював збиральником меблів, різноробочим та муляром на будівництві, але закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка.

Працюючи у видавництві „Смолоскип” пакувальником книжок, у період з 1994 по 1999 рік організував понад сто „гастролей” молодих українських письменників у сімнадцяти регіонах України. Був їх безпосереднім учасником. Перше оповідання опубліковане в 1987 році. У 1991 році написав повість «Шлюбні ігрища жаб», яка отримала в 1995 році нагороду видавництва «Смолоскип». Завдяки цій публікації Кокотюха відразу став одним з найвідоміших сучасних українських письменників. Автор романів «Таємне джерело», «Багряний рейд», «Червоний», «Аномальна зона» та ще багатьох-багатьох інших…

Сценарист понад десятка українських фільмів, зокрема, нашумілого «Століття Якова», а також «Чорного ворона» за романом Василя Шкляра та «Червоного» за власним романом, які тільки вийдуть на екрани, — це також він. 

Автор шести десятків написаних та виданих книжок (і це у 46 років!) Андрій Кокотюха зізнається, що має чотири вихідні на рік — на Новий рік, Різдво, Великдень і день народження. А ще що «натхнення — це у поетів, які випили сто грамів, побачили красиву жінку і написали вірш… Якщо красуня відмовила, то напишуть ще одного вірша, тільки вже сумного. Мною ж рухає бажання розказати якомога більше історій, а основним стимулом до творчості є не натхнення, а терміни здачі матеріалів. До письменництва ставлюся як до роботи, хоча, якщо оцінювати за фінансовими результатами, це більше схоже на хобі…»

Андрій Кокотюха — щирий, відвертий та непафосний. Зустрічаючись із тернополянами у рамках кінофоруму «КіноХвиля», він розповів, зокрема, про…

Про книги й кіно  

— Я — не письменник, я випадково став автором. Якби тоді, коли я почав писати, у нас знімали кіно, мої писання одразу б ставали фільмами, і тільки потім з моєї доброї волі перетікали б у книгу. Але оскільки кіно у нас не знімали тривалий час, то всі ідеї, які виникали, всі сюжети я відповідно писав у вигляді книги, і так вони виходили. А якщо у людини виходить книга з її прізвищем на обкладинці, то її називають письменником.

Я працюю з теле- й кінопродакшнами. Саме це дає мені засоби для існування. Написання й видання книжок, на жаль, мало допомагає забезпечити себе матеріально. Але в книжці ти можеш сказати набагато більше, ніж у сценарії.

Зрештою, все, що я роблю як письменник, достатньо легко перетворюється у кіносценарій… Хоча роман та написаний за ним кіносценарій — це зазвичай два різні художні твори.

Про сценариста як ворога автора

— Найчастіше про мене як про сценариста нині згадують у контексті драми «Століття Якова» за однойменним романом Володимира Лиса. І, звісно ж, лають… (сміється, — авт.). Лають усе, що  роблю, і я до цього майже звик, виробив своєрідний «імунітет»…

Зазвичай жоден з авторів, за чиїм романом пишеться кіносценарій, не є ним  задоволений. Жоден! Навіть коли ухвалили рішення про екранізацію, коли ідею купили в автора і він продав авторські права на екранізацію твору, все одно він не може заспокоїтися і хоче втручатися в той процес, якого з різних причин не розуміє. Якщо ти сценарист, то повинен розуміти, що автоматично стаєш ворогом автора книги — тому що бувають ситуації, коли 80%  авторського тексту доводиться переписувати – під умови, під манери акторів… А для письменника слово має сакральне значення, тим більше — написане ним…

Але, повторюся, я був готовий до такої реакції…

Про «Голос країни»

— Я працював сценаристом на другому сезоні співочого шоу «Голос країни», що спершу викликало у мене певний внутрішній конфлікт. Я ще не працював на таких проектах і навіть не уявляв, як можна написати сценарій для реаліті-шоу, що, нібито, не передбачено. І коли чесно зізнався, що, мовляв, у книжках, кіно й телебаченні творю іншу драматургію з іншими сюжетами, то мені відповіли: «Відкриєш для себе щось нове». Так і сталося:  у цьому шоу драматичні ходи відеоматеріалу було вибудувано так, аби люди, де треба, вдихнули, а де треба, видихнули.

Оскільки цей проект належить до масової культури, у якій я розуміюся, то нічого не втрачав, працюючи у ньому. Цей сезон «Голосу країни» багато розповідав про учасників, їхні історії, долі…

Про публічність

— Якщо мене запитають, чи публічна я людина, відповім: швидше так, але ця публічність вимушена. Я не знаю напевне, чи може бути повноцінно і свідомо публічною особою персонаж, зокрема, автор текстів, який може писати і пише 40 тисяч знаків на день. Для повноцінної публічності часу не залишається, тобто для «потусуватися» часу просто нема. Тим не менше, в інформаційному просторі моє прізвище і моя персона досить широко і регулярно представлені.

Про те, чого бракує українському кіно «для повного щастя»

— За наявності чудової технічної та професійної бази виявилося, що виробляти справді якісні, не лише технічно, фільми і серіали непросто: бракує сценаристів. Точніше, не бракує. Їх купа, вони пачками строчать сценарії для російських серіалів, але створити щось гідне українською не можуть. І проблема не тільки в тому, що вони зазвичай не є носіями мови і не в матеріалі. Їхні «лекала», за якими творять, заточені під замовника, на якого працювали роками. А Україна, виявляється, і справді не Росія, тутешній глядач потребує іншого гумору, в нього інший менталітет, його цікавлять деталі, до яких він звик, побут, у якому живе, переживання, які він відчуває, і навіть кохання має бути не таким, українські почуття — то зовсім інша історія. Стало зрозуміло, що звичайне мавпування нічого не дасть. Справжній український продукт вимагає зашити в нього українську душу, український світ, українське сприйняття дійсності, гумор. І йдеться не про шаровари, шкварки чи звичне хуторянство, цього достатньо. Навіть псевдофольклору більше, ніж треба. Йдеться про натуру, ідентифікацію, відчуття, що ці герої говорять саме про мене, так, як я, там, на екрані, мої сусіди, яких знаю, і друзі, з якими ходжу на каву.

Українським кіно і літературі треба більше «дружити домами», бо режисери страждають, що немає матеріалу, а можливо, вони просто не знають того, що є під боком. І літератори чомусь не поспішають пробувати себе в ролі сценаристів та пропонувати власні ідеї для кіно. А даремно…