До бригади, в якій він несе службу, наші журналісти з волонтерами добралися у вечірню пору. Довкола — непроглядна темрява, ліси. Дорогою зустріли військових, які поралися при ліхтариках біля вантажівки. Розпитали дорогу. Вночі найважче шукати локацію, де базуються наші військові, бо завжди є ризик заїхати на небезпечну територію, а ще, не дай Боже, наблизитися до окупованої.

«З нами Бендера воює!» — радісно розповів нам побратим пана Ігоря, натякаючи на співзвучність прізвища з легендарним борцем за волю України, провідником ОУН Степаном Бандерою.

Мусимо познайомитись із цим чоловіком, який навіть своїм прізвищем довів би ворога до смерті.

Ігор Бендера — командир відділення, в його підрозділі — чоловіки з Тернопільщини. Походить із патріотичної родини, яка зазнала переслідувань радянської влади, яка розуміє ціну незалежності та свободи України.

— Мій дід Микола із Мовчанівки був сотником УПА, бабуся Марія із Колодіївки — зв’язковою, — розповідає пан Ігор. — Дідусь мав прізвище Кравчук. Пішов у ліси на Волинь — так і з кінцями… Щоб не видати дідуся, бабуся записала мого батька на своє прізвище — Бендера. Але не оминула й вона переслідувань НКВДистів. Забрали якось бабусю москалі на допити в Підволочиськ, сильно побили… Хотіли, щоб зізналася про зв’язок з УПА. Після тортур не витримала — померла. Моєму батькові тоді було лише п’ять років. Залишився сиротою.

Виховувала його бабусина сестра, яка була бездітною. «Не люби москаля!» — не раз повторював мій батько. «Остерігайтесь росіян, бо вони ще покажуть своє лице», — попереджали літні люди. Наші предки зазнали багато горя від них. Скільки українців пройшли Сибір, скільки загинули, скільки були закатовані… Московити не змінилися. Все, на жаль, повторилося нині в ще страшнішій формі.
Коли торік у лютому почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, пан Ігор зібрав речі й пішов до військкомату.

— Напала росія, треба оборонятися, — каже наш земляк. — Дружина Марія, син, донька, четверо онуків хвилювалися, плакали, але врешті змирились, бо треба захищати рідну землю. «Якщо не я, то хто?!» — повторюю. «Бандерівська» кров тече у моїх жилах, як і в кожного свідомого українця. Росіяни хочуть знищити нашу націю, хочуть захопити нашу землю. Хочуть панувати, вважають, що їхня країна — головна. А насправді вони — загарбники. Російський народ зазомбований кремлівською пропагандою, тому сліпо підтримує путіна. Треба відстояти Україну! Треба перемогти, бо інакше зло лише розростатиметься.

«В Україні буде велика кровопролитна війна, яка закінчиться на велике свято», — ще до теперішніх подій якось на вулиці шепнула мені незнайома бабуся. Тоді я не сприйняв серйозно її слова, бо здавалося, що нічого нам не загрожує, аж тепер пригадав їх. Але один Бог знає, коли буде кінець цьому всьому. Хочеться, щоб цьогоріч ми перемогли ворога, бо треба повертатися додому, до рідних. Треба піднімати економіку, відбудовувати наші міста і села. Віримо в перемогу і докладаємо зусиль для її прискорення. Довіряємо Залужному і Зеленському, чекаємо на ще більшу підтримку інших країн. Тільки згуртувавшись всім цивілізованим світом, зможемо перемогти злочинну російську навалу.

Волонтери привезли домашні смаколики, тож пан Ігор з побратимами почастувалися в кімнатці, де ночують між бойовими завданнями. Проводячи нас до буса, Бендера взяв із собою зброю. «Справжній командир!» — роблю комплімент. «Великий командир Бендера!» — додає хтось із побратимів. «Мабуть, найбільший в бригаді, — жартує над своєю кремезністю пан Ігор. — Три місяці я ходив без форми, бо не було мого 68-го розміру». «Всі ми різні тут зібрались, але всі потрібні Україні!» — додає віри у силу ЗСУ інший побратим. Нехай Бог допомагає командиру Бендері та його побратимам!