Відтак невдовзі люди, віддавши все на відкуп владі, не приховують свого незадоволення від якості змін та повільного і неминучого реваншу старої системи. І сьогодні людям, які пройшли два Майдани, а особливо пекло Революції Гідності, боляче спостерігати, як ті, хто завдяки їхній самопожертві та громадянській позиції, отримав владу і портфелі, крок за кроком  уподібнюються до злочинної влади, якої ціною великої крові позбулися. Щоправда, є одна істотна різниця:  теперішні роблять це вишукано, зі знанням анлійської мови, пропагуючи  європейський вибір та європейські цінності. Тим більше це боляче, коли розумієш, що тисячі патріотів загинули за цю державу у війні, що триває на Сході, а мільйони українців стали ще біднішими через недолугу антинародну політику влади, яка обіцяла «жити по-новому».

Нині, коли звідусіль лунають переможні реляції про запровадження для України безвізового режиму, а Порошенко з надривом і пієтетом цитує російського класика Лермонтова:

«Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ!»

— треба чітко сказати, що бажане видається за дійсне. До цього «прощай» ще, ой, як далеко! А ще  варто згадати одну обставину. В холодні осінні дні 2013-го Європа обіцяла диктатору Януковичу… той же безвіз у разі підписання угоди про Асоціацію, тобто з 2014 року. Натомість Україна Майдану, який переміг, отримала цей же безвіз аж через три роки! Натомість про реальну інтеграцію України до Європейської Унії та серйозні інвестиції в Україну «делікатно забули» і на Заході, і у нас.

Підміна понять  — мистецтво, яке прекрасно опанувала правляча нині в Україні постмайданна кліка. Завдяки їй ми живемо в просторі, де реальні події та справжні цінності підміняються мало помітними для загалу замінниками, а щоденний порядок денний силою олігархічних ЗМІ формують добре зрежисовані дискусії на фейкові теми. Тільки міфотворцям від влади відомо, як військові трагедії під Іловайськом та Дебальцевим можна назвати перемогами, а принизливі антиукраїнські Мінські угоди — здобутками української дипломатії. Зрештою, ще треба пошукати в цивілізованому світі країну, де масове пограбування депозитів населення через так звану ліквідацію банків називають мегареформою та очищенням банківської системи. Більше того, постмайданна кліка навіть знайшла спосіб, як вільних громадян вільної держави перетворити в рабів  системи. Запровадивши надвисокі тарифи на комунальні послуги, мільйони українців зробили цілковито залежними від грабіжницької влади, прив’язавши до державної системи субсидій. Невже страх до власних громадян такий великий, що треба було більше половини населення країни спершу обібрати до нитки, а потім зробити рабами субсидій?

Не дивно, що інші мільйони, так і не дочекавшись після Майдану безвізу, породили нову хвилю української еміграції, прагнучи заробити статки для себе і своїх дітей, але не в цій країні. А серед тих, хто залишився (з 52 (!) мільйонів, що були при Кучмі, нині в Україні залишилося, за різними оцінками, лише від 36 до 32 мільйонів), далеко не кожен має  можливість скористатися принадами безвізу. Особливо, коли курс національної валюти порівняно з 2014 роком впав проти долара більше, ніж утричі. Навіть українці з достатком вище середнього скаржаться, що для них перебування у Європі стало дорогим і недоступним. Тому найбільш популярним у найближчі роки використанням безвізу, судячи з усього, стануть зовсім навіть не туристичні поїздки, а сезонні заробітки. Наприклад, традиційні для українських заробітчан вояжі на збір сезонних ягід та фруктів (полуниць, вишень, яблук тощо) стануть дещо дешевшими. Крім візи вартістю 35 євро, заробітчани зекономлять кількасот гривень на послугах візових центрів. Ото й уся вигода — по суті, дрібна і не варта такої крові і в яку чомусь наш гарант безпідставно вкладає такий глобальний зміст. Бо все решта у нас таке ж дрімуче, як у ворожій Росії, з якою наша влада «прощається» лише на словах.

В умовах інтелектуального обезлюднення і тотального знущання єдина надія наразі на … студентську молодь, яка, побувавши в Європі та скуштувавши тамтешнього хліба, повернеться додому з твердим переконанням, що так далі жити не можна. Однак це вже історія іншого Майдану. Через …ять або …надцять років.

Максим ВЕРЕСЕНЬ