У ЗСУ жінка з 2015-го року. Вдома її чекають троє дітей, за якими на даний час доглядає чоловік — колишній військовослужбовець. Для захисників Надія — турботлива медикиня, щира і добра посестра. У місці базування підрозділу вона має окрему кімнатку, яку затишно облаштувала, ніби вдома. У шафі — медичні препарати, на стінах — дитячі малюнки, на полиці — ангелики, вервичка, кольорові прикраси, на столі — засушений букет квітів, іконка, саморобний мольберт, блокноти, на ліжку — подушка з метеликом, іграшкові зайченя і єнот. Поміж виїздами на бойові позиції жінка іноді береться за пензель і фарби, щоб відновитись внутрішньо. У її доробку — два десятки картин. Додому передала одну — з трьома кошенятами. Ніби про її дітей! А ще привезла рідним із фронту собачку Жужу. Надія розповіла «НОВІЙ…» про роль медика на фронті й про те, як їй вдається поєднувати військову службу і материнство.

«Війна застала в дорозі на передову»

— Несу службу в ЗСУ вже вісім років. Раніше я працювала в поліклініці Тернопільської обласної дитячої лікарні, — розповідає Надія. — Мій чоловік Костянтин на той час служив у 44-ій бригаді в Тернополі. Там потрібен був медик, тож я вирішила подати заявку. Прийняли! До медиків на фронті трохи інші вимоги, ніж до бійців. Знаємо статут, тренуємося, удосконалюємо знання. Можливо, не всі мої колеги вміють ідеально марширувати, але мусимо добре знати медицину. В армії кожен здобуває неоціненний досвід. У попередні роки на фронті було по-іншому, нині — складна фаза війни.
Масштабне вторгнення росії застало мене в дорозі… Наш підрозділ виїхав у зону бойових дій 23 лютого 2022-го. Відтоді я — на фронті. У попередні роки ми брали участь в АТО, розуміли, що боротьба незавершена. Та попри все не хотілося вірити, що війна набере таких масштабів. У перші дні вторгнення ми тримали оборону на Київщині. Над головами літали винищувачі, все довкола гриміло й вибухало. «Боже, дякую, що я жива і бачу цей світ», — повторювала щоранку. Згодом нас відправили в Житомирську область. Від вересня минулого року я — на Запоріжжі. Медикам на «нулю» значно важче, бо багато поранених. У місцях базувань трохи легше, хоча ми також виїжджаємо на складні завдання. На щастя, у моєму підрозділі побратими не зазнавали важких травмувань. Рятували одного воїна — під час обстрілів у нього стався інсульт. Завезли до госпіталю, три доби прожив, та, на жаль, помер. Щодня дбаю про здоров’я воїнів, адже виникають різні проблеми. У когось — тиск стрибає, у когось — серце підводить. Прошу їх не курити, дотримуватися дієти. Все, як у щоденному житті. На місці базування надаю долікарську допомогу. А на виїзді, якщо є поранення, потрібно накласти джгут, перев’язати рану. Все залежить від ситуації. Хвилювань в ту мить нема: треба — рятую. Вже потім, коли все минеться, аналізую ситуацію.

«На фронті не завжди так, як у роликах із медицини»

— Медики дуже потрібні на фронті, від їхньої компетентності залежать життя захисників, — продовжує співрозмовниця. — На війні не завжди все так, як у роликах із тактичної медицини. Рішення доводиться приймати миттєво — під обстрілами. Коли гатять, стараєшся забрати пораненого і надати першу допомогу. При можливості — евакуювати. Кожна хвилина там цінна. Іноді медик опиняється в небезпеці, не може пробратись до воїнів. Власне тому дуже важливо попередньо навчити їх надавати собі допомогу. Життя кожного — передусім у його руках. Не завжди хтось буде поруч. Наші воїни пильнуються: всі в бронежилетах, касках, із джгутами. Допомагають одні одним у критичних ситуаціях. Панує взаєморозуміння і підтримка. Від психологічного стану воїнів багато залежить на фронті. Сповнені духу й віри захисники здатні долати труднощі. Я черпаю сили передусім у підтримці моїх рідних, а ще в… малюванні. Щоб відновитися внутрішньо, у вільні хвилини беру в руки фарби і пензель. Купую схеми картин і розмальовую. Вже маю більше двох десятків. Ніколи не думала, що вмію малювати (усміхається, — авт.). Спробувала — вдалося! Якщо є можливість і настрій, то за тиждень по вечорах на полотні оживає картина. Вдома я вишивала бісером блузки, картини. А тут не до вишиття, бо це надто копітка праця. Малювання теж чудово заспокоює, допомагає відволіктись від важких думок. Сідаю за мольберт, підбираю фарби — оживаю. Частину картин роздала, частину тримаю в кімнаті. Одну передала додому: на ній зображено троє кошенят — ніби про моїх дітей (усміхається, — авт.). Війна — це постійна невідомість. У будь-яку мить може прийти наказ збиратися і їхати. З картинами в такій круговерті просто: залишу — хтось колись домалює.

«Привезла дітям із передової песика Жужу»

— Коли я йшла на службу, діти ще були малі. Допомагала тоді доглядати за ними моя свекруха. Нині синові Іванові 17 років, а донечкам-двійнятам Анастасії та Іринці — 15. Дорослі, але ще неповнолітні, — ділиться особистим Надія. — Рідні вже звикли до нашого воєнного життя. Мій чоловік — військовий пенсіонер. Звільнився зі служби наприкінці 2021-го. Торік він теж рвався йти воювати, але мусить хтось бути вдома. Вирішили, що наразі чоловік опікуватиметься дітьми. Раніше ми почергово несли службу в зоні АТО. Коли я їхала, то чоловік залишався в Тернополі, коли чоловіка відправляли, я була поруч із дітьми. Наше керівництво із розумінням ставиться до сімей військовослужбовців. Тебе чують і розуміють. Навіть у цивільному житті мене не завжди так чули.

Воєнне життя — інакше. Тут всі — одна сім’я. Я приїхала в цей підрозділ у вересні. Нікого не знала. Щиро прийняли! Навіть у перші дні приносили їжу в кімнату, бо я соромилася бути сама серед чоловіків (усміхається, — авт.). Старалися, щоб швидко адаптувалася. Зараз вже здружилась з усіма. На свято весни побратими подарували мені квіти і єнотика (усміхається, — авт.). А ось цей зайчик — від волонтерів із Запоріжжя. Від початку масштабного вторгнення я двічі мала відпустку по десять днів. Звісно, хотілося би довше побути вдома, але добре, що так. Рідні розуміють, яка ситуація в країні. Одна з доньок теж хоче бути військовою медикинею (усміхається, — авт.). Торік у грудні я привезла дітям з фронту пекінеса Жужу. Побратими доправили песика до нас, щоб потримати кілька днів. Господар не мав змоги возити на передовій. Я сильно прикипіла до Жужі. «Хочете цього песика?» — запитав господар. «Дуже! — зізналась. — Я би у вас його відкупила». «Нічого не треба. Добре, що потрапив у хороші руки. Залишайте собі!» — сказав. Привезла додому — діти безмежно зраділи! Усі ми хочемо закінчення війни і перемоги України, щоб нарешті повернутися до своїх сімей і жити спокійно на рідній землі. Вірю, що так і буде!