«Багато хто дивується, як нам вдається поєднувати музику і кулінарний бізнес. Зараз розкажу, як: днями захворів наш кухар у кафе, то у  мене вранці була репетиція у театрі, увечері — опера, а в перерві між цим я повинна була наварити ду-у-уже багато літрів супу та намісити багато тіста… Але, знаєте, ніхто того дня не був щасливішим за мене…  Чому? Бо роблю це з любов’ю! Зрештою, ми  усе робимо з любов’ю! І від роботи в оперному театрі, і від роботи на кухні у відкритому нами закладі ми з Сергієм отримуємо однакове задоволення!..» 

Історія подружжя тернопільських музикантів Наталі Баран та Сергія Гаврилка направду унікальна. Чотири роки тому вони, перемігши у конкурсному відборі, поїхали до словацького міста Кошице працювати в оркестрі місцевого оперного театру. А три місяці тому вразили усіх тим, що відкрили у Кошице оригінальний заклад «СупКультура» — кафе, де подають суп-пюре в їстівному хлібному стакані!.. Кафе викликало справжній фурор серед словаків: про наших земляків неодноразово знімали телесюжети, писали  популярні словацькі видання. «НОВІЙ…» також вдалося поспілкуватися з Наталею та Сергієм…

Музика їх поєднала

Їх поєднує любов до спільної справи і одне до одного. Тернополянка Наталя і уродженець Збаража Сергій познайомилися, коли обоє навчалися у Тернопільському музучилищі. Вона — грі на скрипці, він — на валторні.

—  Самі не помітили, — сміється Наталя, — коли наша спільна любов до музики переросла у нашу любов… Згодом Сергій подався до Києва, де працював у муніципальному духовому оркестрі та навчався у столичній Національній музичній академії… Через кілька років, закінчивши навчання у Тернополі, туди ж вступила і я… А тоді сталося так, що ми обоє пройшли конкурсний відбір і потрапили до оркестру оперного театру словацького міста Кошице. Так ми уже четвертий рік живемо та працюємо у Словаччині. Сприймаю як дарунок долі той факт, що маю змогу працювати разом з чоловіком:  на концертах ми хоч і сидимо окремо, зате на одній сцені, а це вже неабияк допомагає і заряджає…

Попервах було, звичайно, нелегко: все-таки незнайома країна, чужа мова, нова  робота… Але, на щастя, я жодного разу не відчула себе тут чужинкою. Навіть мова страшенно нагадує рідну, українську, тому вивчила її дуже швидко… На роботі у нас зі всіма відразу ж встановилися дружні приязні стосунки: репертуар оперного театру чималий, граємо музику до десятків опер, тож дуже вдячна усім колегам, які допомагали і підтримували…

Словаччина очима тернополян

В оркестрі, окрім нас, є ще українці-музиканти, а в балеті театру наших земляків узагалі, здається, левова частка… Це пов’язано із тим, що у Словаччині дуже цінують українську музичну і хореографічну школи і завжди охоче запрошують сюди наших музикантів і танцівників. До слова, загалом у Словаччині іммігрантів небагато: порівняно з сусідніми Польщею, Чехією чи Угорщиною тут вищі ціни і нижчі заробітки…

Кошице не можна назвати великим містом. Коли я після життя у Києві потрапила сюди, спершу дуже дивувалася: а це точно місто? Немає будинків із триметровими парканами, на вулиці нечасто побачиш автівки люкс-класу… Тут «на око» не визначиш, де людина бідна, а де багата, все доволі скромно і уніфіковано… Це, напевно, і є різниця менталітетів. І ще є нібито й незначні, але насправді дуже важливі деталі, які свідчать про те, як тут дбають про людей: це і дуже багато щоденних побутових зручностей, і усвідомлена турбота працедавців про своїх працівників. Скажімо, у нашому театрі був випадок, коли не працював кондиціонер і нас відразу ж відпустили з репетиції додому, бо, мовляв, як же ви будете грати, якщо вам спекотно… А ще приємно дивує те, як свідомо словаки ставляться до власного життя та здоров’я.  Коли в обідню перерву чоловіки атлетичної статури витягують з лоточків сиру моркву і гризуть її, пояснюючи, що це дуже корисно, —  це вражає!..

Справа… у страві!

—  Робота в оркестрі театру займає у нас 4-5 годин у день, а решту часу треба себе чимось зайняти, — розповідає Наталя Баран.  — Та й підробіток, звісно ж, не завадив би… Ще донедавна (бо нині на все не вистачає часу) я вела свою кулінарну сторінку в Інстаграмі: мені подобається готувати їжу і її фотографувати. Приїхавши до Словаччини, ми з Сергієм задумалися над тим, щоб відкрити якийсь заклад харчування: спершу думали про кав’ярню чи піцерію, але хотілося чогось особливого, унікального… Довго шукали ідею, яка б «вистрелила», і, як кажуть, хто шукає, той знаходить…

Одного недільного вечора, гортаючи стрічку новин у Фейсбуці, я натрапила на статтю про нашого земляка, автора-винахідника супів у їстівному стакані,  маріупольця Кирила Пузенка. Він запатентував ідею, зареєстрував торговельну марку «СупКультура», яка стала українським ноу-хау, аналогів якому немає ніде у світі! Наразі, наскільки відомо, українці єдині в світі, хто продає суп у хлібному стакані. Наприкінці статті йшлося про те, що нещодавно Кирило зі своїм бізнес-партнером відкрив у Варшаві перше кафе “СупКультури” за кордоном. Наступної неділі ми з чоловіком уже були у Варшаві і куштували цей суп… А тоді зійшлися на тому, що хочемо втілити в життя цю ідею і в Кошице.

Такого підходу до звичайного, здавалося б, «першого» ми і справді ще ніде не бачили:  ароматний крем-суп наливають просто в… їстівний стакан! Стакани випікаємо на спеціальному апараті (причому виготовленому за авторськими  кресленнями!) та за особливою рецептурою — без дріжджів та яєць.  Присмачуємо свіжою зеленню, гарбузовим, соняшниковим насіннями та насінням льону, спеціями чи гострим соусом, —  кому вже як засмакує…   

Загалом словацька «супкультура» не така, як українська: якщо українським супом можна наїстися на півдня, то у словаків він значно простіший… Зате «залізно» має бути щодня. До крем-супу, та ще й у їстівному стакані (коштує така страва 2-3 євро), місцева публіка звикала важкувато. Зате вже коли звикли  і коли розкуштували-розсмакували, то і відвідувачів, і захоплених відгуків вистачає… Нині головне — встигнути всіх нагодувати: наше кафе біля зупинки і треба видати замовлення, доки не поїхав трамвай…

Рецепти супів ми адаптували під місцевий колорит, пробували, експериментували. Готували помідоровий, шпинатний, сочевичний, селеровий, буряковий, морквяно-імбирний, гарбузовий, сирний та шампіньйоновий супи. А ще планую знайти «точки дотику» двох своїх улюблених справ: пошукати в архівах улюблені супи композиторів та відомих співаків. Тоді б наші супи мали   “музичний” колорит…

Нині у нас у закладі щодня готуємо чотири різновиди супу, причому четвертий – «суп дня», який щодня змінюється. Так що тепер у мене кожен день починається з того, що наші постійні клієнти телефонують мені чи пишуть на Фейсбук, запитуючи: «А який сьогодні буде «суп дня»?… (Сміється, — авт.)

Наша «СупКультура» тільки три місяці як відкрилася, а вже є стільки всього, що згадати!.. Для того, щоб відкрити свій бізнес у Словаччині, потрібно було «філігранно» дотриматися усіх юридичних тонкощів, оформити дуже багато дозволів та документів, але нині уже все позаду. Тепер бувають «алярми» іншого типу: коли у проміжках між репетицією та вечірнім концертом ми з Сергієм закочуємо рукави, одягаємо кухарські ковпаки та самі стаємо до прилавка та печі… А увечері, навівши «марафет», бігом до опери… Але нам це подобається: бо і в одному, і в другому випадку займаємося улюбленою справою!