І що в цьому дивного, запитаєте ви: у нас такі заклади чи не на кожному кроці… А те, що цей заклад – у місті Фінікс, штат Аризона! І нашим борщем та іншими автентичними стравами там залюбки ласують американці. А відкрили ресторан і приготували українські смаколики для них наші земляки – Наталя та Олексій Кошалки з Тернополя!
Про вареники для американських гурманів, намагання «українізувати» бургер та про те, як їм вдалося потрапити до топ-10 етнічних ресторанів в Аризоні, пані Наталя та пан Олексій розповіли «НОВІЙ…».

— Наталю, Олексію, як давно ви в Америці і чим вона вразила вас насамперед?
Олексій: — 2 жовтня буде уже шість років, як ми в Америці. У Тернополі в мене була своя відеостудія «Монада» – ми займалися зйомкою документальних фільмів та робили рекламні ролики і 3D-анімацію.
Наталя: — Я ростила нашого сина – на момент виїзду до Америки йому було чотири роки, працювала фітнес-тренером. Найперший і найяскравіший спогад одразу по прибутті – це клімат. Спека влітку була просто несамовита, до 50 градусів. Та й не тільки влітку – наприклад, зараз, у вересні, надворі плюс сорок… А ще дуже вразила природа: величезні п’ятиметрові кактуси – такого ми ще не бачили!
Звичайно, на початках було «не з медом» – чужа країна, все чуже, було незвично, тож треба було звикати-освоюватися. А от син у садку відразу «акліматизувався» – за перший його місяць тут увесь садок вже говорив по-українськи! (Сміється, – авт.)

— Як ви прийшли до відкриття власного закладу тут?
Олексій: — Власне, на початках такої цілі – відкрити ресторан – ми не ставили перед собою. Але сталося так, що ми буквально на вулиці зіткнулися із власницею ресторану, яка його закривала і хотіла продати. Тут бізнес, який працює, коштує дуже дорого, а от бізнес, який закривається, можна купити фактично за копійки. І вийшло так, що ми недорого придбали ресторан, а оскільки я бізнесом займався з 18 років, то у мене в голові відразу «намалювався» бізнес-план. Ми з дружиною порадилися і вирішили: а чом би й ні, треба спробувати, якщо справа сама в руки йде… (Сміється, – авт.) І взялися до роботи!

— Відразу вирішили, що це буде ресторан саме з українською кухнею?
Олексій: — Попри американську назву «Soup and Sausage», страви у нашому закладі здебільшого традиційні українські. Річ у тім, що Наталя ду-у-же смачно готує, і я був упевнений, що її страви засмакують усім і в Америці! Тим більше, що ми фактично єдиний ресторан у Фініксі, який пропонує автентичну українську кухню. До нас приходять як наші земляки, так і багато поляків, і вихідці зі всієї Східної Європи – для них усі наші страви рідні, близькі і знайомі… (Сміється, – авт.)
Наталя: — Але і самим американцям дуже смакують і борщ, і вареники, і тертюхи! Більша частина наших відвідувачів – саме американці. Попри те, що тут є багато наших земляків – у Фініксі є і українська церква, і український дім, але їх варениками з борщем не вразиш, таке вони самі приготують собі удома… А от американці наші страви дуже люблять. Деколи намучаться, поки вимовлять незвичні для них слова «борщ» чи «солянка», але смакують ними залюбки! У нас і музика в кафе звучить українська – і всім нашим відвідувачам це теж дуже подобається! Ми відкриваємо для них Україну – крізь призму кухні, музики, культури показуємо їм, яка вона цікава, колоритна і смачна! Раніше, коли до нас хтось приходив, то запитували, чи ми з Росії, почувши, що – ні, звісно ж, перепитували: «То, мабуть, із Польщі?», а тепер усі знають про Україну!
Олексій: — Я ніби знову займаюся рекламним бізнесом, на цей раз рекламуючи Україну! У нас тут, у Фініксі, є багато знайомих українців – один друг працює в готелях і часто включає пожильцям пісню «Шум» від гурту GO-А, то уже два готелі повністю «заражені» цією композицією – слухають тільки її, так усім сподобалася і наробила шуму… (Сміється, – авт.)

— А, враховуючи смаки американців, додали щось у меню?
Наталя: — Так, додали френч-фрайс – картоплю-фрі, це обов’язкова страва тут! Ну, і як без бургера?
Олексій: — Причому ми навіть не намагалися якось ці страви українізувати і рекламувати – вони тут і без реклами суперпопулярні. Хоча спроба «українізувати» бургер таки була: ми самі пекли булки за власним рецептом, робили свинячі котлети-стейки з маринованим огірочком зверху, але все-таки американці хотіли саме свого, звиклого для них бургера, і ми зробили класичний американський бургер, який всім «зайшов»…

— Цікаво, яка наша страва викликає в американців найбільше здивування?
Наталя: — Був випадок, коли одному з наших відвідувачів було так цікаво, як начинка потрапила в пиріг, що він аж приходив на кухню подивитися, як я їх ліплю. От і провела майстер-клас. (Сміється, – авт.) Було всяке…
Олексій: — А борщ у нас уже п’ятий рік – «намбер ван» у списку вподобань відвідувачів! Які б ми страви не вводили-додавали у меню, борщ – улюблена страва! Не пасує себе нахвалювати, але ми виграли усі змагання та зібрали всі нагороди, які можуть бути в нашому регіоні. Наш заклад входить до топ-10 етнічних ресторанів в Аризоні! З-поміж 11 тисяч ресторанів потрапити до топ-10 – це потужно!

— Що було для вас найважчим, коли тільки відкрили ресторан і розпочали власну справу?
Олексій: — Найскладнішим тут, в Америці, є те, що якщо ти не суперзірка з відомим ім’ям – спершу складно буде розрекламувати ресторан і дочекатися від нього прибутку. Нема сенсу давати оголошення у газетах чи деінде, це нічого не дасть… Тут, в Америці, важить тільки, як вони називають, a word of mass, по-нашому — «сарафанне радіо». Тим більше, що хоча Фінікс і велике місто – займає територію більшу, ніж уся Тернопільська область, але не урбаністичне. Тому справи ресторанні йдуть не дуже швидко. Якби ми відкрилися, скажімо, у Сан-Франциско, досягли б нинішніх результатів, напевно, за шість місяців. А так ми «розганялися» і набирали обертів перші два роки.
Наталя: — Нині у нашому кафе п’ятеро працівників разом зі мною та Олексієм. Але зараз фактично не сезон… Основний наплив відвідувачів починається з Дня подяки, далі «чорна п’ятниця» і пік – на їхнє Різдво, зима тут досить активна…

— Яка у вас кулінарно-ресторанна ієрархія, хто з подружжя за що відповідає у ресторані?
Наталя: — Чоловік в основному займається м’ясом: його «парафія» – яловичина, ребра по-галицьки (ммм, це неймовірна смакота!), також Олексій смажить тертюхи і маринує та квасить капусту. Супи в основному готує той, хто на зміні. Я ж – «старша» по варениках, голубцях та пирогах – смажених і печених.

— Як вплинув на вашу роботу карантин?
Олексій: — Карантин, на щастя, не вплинув фатально, він просто змінив розклади: якщо до нього більшість відвідувачів їли в ресторані, то під час карантину почали замовляти їжу з собою… Але тут і до карантину це було поширеною практикою: людина повертається з роботи, заїжджає до закладу і забирає їжу з собою, щоб повечеряти удома.
— А де купуєте доволі специфічні, як для Америки, інгредієнти для страв: сир, буряки та ін.?
Наталя: — Переважно у китайських та мексиканських магазинах. Для нас було великим відкриттям, що мексиканці та українці мають так багато спільного. Була вражена, коли побачила у мексиканському магазині глиняний посуд, дуже схожий до нашого, вишиванки та килими – такі, як у нас на Гуцульщині. Музика і танці наші схожі, і навіть продукти схожі – сметану сепараторну купити – тільки у них, як і домашній сир – практично такий же на смак, як і ми купували на базарчику на 15 Квітня в Тернополі!

— Ви з таким теплом згадуєте про рідне місто… Скучаєте за ним? Чим, на вашу думку, насамперед різниться життя в Україні та Америці?
Наталя: — Скучаємо за Україною, адже відколи виїхали, ще не були вдома – за п’ять років відпустки у нас не було, наразі не можемо залишити ресторан на більше, ніж кілька днів.
Олексій: — Мені щойно спала на думку така аналогія: Україна – це коли ти спокійно, розмірено ідеш собі по перону… Аж раптом пролітає потяг – на неймовірній, шаленій швидкості. Так от, цей потяг – це Америка! Якщо ти вже сів у нього – мусиш звикати до тої скаженої швидкості… Ритм життя тут дууууже швидкий, направду шалений – це відзначають усі наші друзі з України, які живуть тут. Для більшості людей робота починається о 5 ранку. Неділя тут, в Америці – початок тижня, звичайний робочий день, і це не лише у нас як рестораторів, а для всіх. Навіть школи приймають учнів уже з 6 ранку, бо розуміють, що батьки дітей у цей час уже працюють… Спершу нам було непросто прилаштуватися до такого ритму, але вже звикли і тепер мчимо вперед на повній швидкості!