Мільйони українців змушені покидати рідні міста і селі, які вже понад два тижні бомбить російська армія. Більше двох мільйонів мирних мешканців виїхали з нашої країни через вторгнення Росії. Але не всі хочуть і мають змогу податися за кордон. Західна Україна також стала надійним тилом і прихистком для постраждалих від війни. На Тернопільщині зупинилося понад 20 тисяч осіб, із кожним днем кількість зростає. Наші краяни приймають у своїх оселях родини переселенців, безкоштовно надають житло, бо розуміють, що їм довелося пройти. Дехто із них залишився без домівок, забув про спокійне життя, а найгірше — втратив рідних чи друзів.

«Мусимо триматись, щоб не зійти з розуму…»
На залізничному вокзалі у Тернополі зараз, як у мурашнику. Приїжджає потяг — перон переповнений людьми. Стривожені дорослі з’ясовують у волонтерів можливість переночувати у нашому місті або зупинитися, втомлена малеча метушиться, іноді плаче. Довкола у залах очікувань — валізи, дитячі візочки, контейнери з тваринами… Втеча від війни.
Журналісти «НОВОЇ…» поспілкувалися з кількома родинами переселенців із різних міст України, деякі з яких вже за день-другий стануть біженцями у Європі. Біля вокзалу зустрічаємо Світлану із Харкова з трьома дітьми. Її синові — 17 років, старшій доньці — 7 років, молодшій — 1,5 роки.
— У Харкові — жах… Росіяни порозносили ракетами житлові масиви… Наш будинок ще стояв, а що зараз — невідомо. Сусіди теж повиїжджали, бо не було сил сидіти тижнями у підвалах. Мусимо триматись, щоб не зійти з розуму. Жартуємо, що їдемо в Карпати відпочити, — усміхається Світлана.

Ольга із Харкова працювала юристкою. Із шестирічним сином їм вдалося сісти на потяг для евакуації харків’ян. Добралася до Тернополя, далі — прямує до друзів у село.
— Кожен сам вирішує, чи виїжджати. Наша квартира у Харкові — на першому поверсі, під час повітряної сирени ми швидко спускалися до підвалу. Центр міста розгромлено, стоять спалені автомобілі… Над головою — літак за літаком. «Бух, бух…» — зривається довкола. Залишатись там не можливо. У мене здали нерви… — каже Ольга. — Мої батьки і чоловік наразі ще там. До вокзалу важко було добратися, таксі не викликати. Нас підвіз знайомий. Більшість харків’ян прямують до Європи — в Італію, Німеччину, Польщу… Вагони переповнені. Чоловіків не пускають, тільки — жінок і дітей. Моя подруга досі не може вибратися з Харкова. Поруч з її будинком влучила ракета. Боюся, що швидко це пекло не закінчиться…

«Росіяни свідомо зруйнували пів Харкова…»
Родина із Харкова з маленькою дитиною у колясці розмістилася прямо посеред залізничного вокзалу. Очікують на потяг до Львова. Андрій з дружиною і маленьким сином, мамою і сестрою прямують до друзів, а далі шукатимуть там житло, щоб перебути ці страшні воєнні дні.

— Дуже важка була дорога, сиділи у тамбурі, але радіємо, що добралися в Західну Україну, — каже Андрій. — Харків’яни намагаються перебути в підвалах, але там залишатися нині — великий ризик. Пів Харкова вже нема… Небезпечно виглянути на вулицю. Люди на кілька хвилин вийшли з метро по воду — вбило «Градами»… Полиці магазинів порожні, ще десь можна купити пакет борошна чи картоплі, але загалом ситуація ускладнюється. Величезні черги в супермаркетах. Дві години я чекав, щоб придбати дитині суміш, але так і не встиг, бо зачинились. Інфраструктура міста зруйнована, у деяких кварталах нема води, світла. У нас вдома є фільтр, тож ми набирали воду військовим. Мої мама і сестра жили у Рогані, там зараз гаряче. А ми з дружиною — в новобудові біля заводу «Турбоатом». Чули перестрілку, але «Гради» в наш бік поки що не гатили. У цьому жаху, що зараз відбувається в Україні, винен Путін — божевільний терорист. Харків був красивим чистим містом, поки не прийшов «рускій мір». Хоча ми вдома розмовляли російською, але всі ми — патріоти України. Харків — це Україна!
— Усе життя я прожила в Харкові, ніколи б подумала, що доведеться покинути. Росіяни хочуть знищити наше місто, безжально стріляють по будинках, гинуть люди… — витирає сльози матір Андрія пані Галина.

«З перших днів війни мій тато захищає Київ»
Валерія Бабич із Києва прямує до Німеччини із двома дітьми — 4 і 6 років. До Тернополя добралася бусом. Дорогою познайомилася з Вікторією Василишин із Харкова, яка з 4-річним сином Ромчиком їде до Польщі. Валерія встигла спакувати у наплічник одяг для малечі, ліки, а ще — кота Джордана. Її батько пішов воювати, щоб захистити Київ від окупантів.
— Не думала, що станемо свідками війни Росії проти України, — каже Валерія. — Це дуже страшно…. Повітряна тривога, сирена, гул літаків, вибухи… Згадую — пробігають мурашки по тілі. Про війну я раніше лише читала у книгах. Що Путін хоче від нашого народу?! Російські військові добре розуміють, що чинять… Їхнє населення — затуманене брехливою пропагандою. А тих, які виходять на протести, арештовують. Дотепер я була аполітична, та дії Кремля шокували. Всім серцем вболіваю за Україну. У Києві ми спускалися в підвал, але там холодно. Діти в ці дні були в бабусі на Воскресенці в квартирі на першому поверсі, а я жила на 24-ому поверсі на Позняках — тривожно. Неподалік нас, на вулиці Кошиця, уламки ракети потрапили в житловий будинок, є травмовані… Мій тато мешкає на Троєщині — там бомбили, тож він пішов воювати. Кияни намагаються виїхати з міста. Залізниця надає безкоштовні потяги, але в них не пробратися. До Тернополя ми приїхали бусом. Місцеві волонтери гарно зустріли нас, нагодували, знайшли нічліг. Не можемо ризикувати дітьми, додому завжди встигнемо повернутися. Свої «ковідні» тисячі ми з рідними перерахували на Збройні Сили України. Віримо, що українські військові переможуть ворога.

— Ми мешкаємо в Індустріальному районі Харкова. До вокзалу дуже важко добратися. Один чоловік із сусіднього Московського району курсує своєю автівкою. Завіз нас із Ромчиком до потяга, — розповідає Вікторія. — У Харкові залишились мої тітки, двоюрідні сестри і брат. У тітки на вулиці Героїв Праці в помешканні нема води і світла. Ракети впали на вулиці Барабашова — багато зруйнованих будинків. Найбільше постраждала центральна частина Харкова, масив Обрій, Мала і Велика Рогань… Зі мною їхала дівчина із селища Старий Салтів, що за 40 км від Харкова. У них теж впала ракета… Хвилююсь за рідних. Навіщо у ХХІ столітті війна? Невже не можна дипломатично вирішувати? Але, зрозуміло, що ці питання даремно задавати Росії. Там глуха стіна…

«Бункер не врятує Путіна від Господньої кари»
Галина Гой із селища Вільшани Дергачівського району Харківської області прямує із трьома дітьми, невісткою і 3-річним онуком до Ужгорода, далі планує переїхати на якийсь час до Польщі. З-під куртки в її доньки виглядає собачка, яку забрали з собою здому.
— У нашому районі наразі спокійніше, ніж в Харкові, але невідомо, що буде завтра. Хтозна, чи курсуватимуть потяги. Ми не стали чекати гіршої ситуації, — розповідає пані Галина. — Чоловік залишився, щоб обороняти наше селище, доглянути господарку — тримаємо курей, порося. Зараз почнеться мародерство по зруйнованих населених пунктах. А ми вже третій день тиняємось по вокзалах. Наш потяг відмінили, привезли до Тернополя. Половина наших земляків зараз у Львові. Відвезу дітей за кордон, а там буде видно. Можливо, повернуся додому. Що творять в Україні «рускіє», страшно подумати. Вони гірше фашистів. Як можна вбивати наш мирний народ, який нічого не зробив поганого? Правильно сказав Зеленський, що ми не прийшли на їхню землю, а вони увірвалися до нас з танками і ракетами. Хочуть стерти з лиця землі наш Харків. Страшно… Деякі друзі залишилися без житла. Дай Боже, Путіну і його дітям такого ж «щастя»! Думає, що вічний. Ніхто не вічний. У бункері не заховатись від Господньої кари. Путіну мало Росії? Навіщо йому наша земля? Буде її їсти? Їж — давися! Росія хоче знищити наш народ. Але цього ніколи не станеться, бо українці — сильні. Мій батько — серб, мама — угорка, я народила в Україні. Мій чоловік — грек за національністю, але ми кожною клітиною — патріоти України.

«Біля нашого будинку падали ракети…»
На другому поверсі залізничного вокзалу діє Центр допомоги внутрішньо переміщеним особам. За столом реєструють осіб, які вирішили зупинитися в Тернополі. Біля входу волонтери пропонують їжу, одяг, ковдри, подушки, речі першої необхідності. Світлана Чернишева з донькою приїхали з Києва. Втомлені, сповнені невідомості й страху, але наразі — подалі від вибухів. Киянки смакують борщ від тернопільських господинь.

— До останнього ми не вірили, що почнеться війна… Прокинулася я 24 лютого від вибухів. Вирішила вивезти доньку з Києва, бо там зараз небезпечно, — ділиться думками пані Світлана. — Разом із сусідами ми ховались у підвалі багатоповерхівки. Ночами сиділи там на матрацах у пилюці і сирості. Майже не спали всі ті дні. Читали новини і розуміли, що російська армія суне на Київ. За нашим масивом є ліс, відразу за ним зараз точаться бойові дії. Біля нашого будинку падали ракети. Їдемо до Львова, хоч і не маємо там знайомих. Дякуємо тернополянам, що поселили нас на ніч.

Центром допомоги внутрішньо переміщеним особам на вокзалі керує Тетяна Горбоніс, яка в звичайному житті очолює Тернопільський міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

— До Тернополя прибувають переселенці з регіонів України, де зараз тривають воєнні дії, — каже Тетяна Володимирівна. — Наші волонтери зустрічають приїжджих із перших днів війни. Потік переселенців щоденно зростає. На вокзалі люди отримують їжу, чай, консультацію щодо подальшого перебування в нашій області чи пошуку транспорту для переїзду. Дехто шукає житло в Тернополі або в громадах нашої області, дехто зупиняється на ніч чи на кілька діб, а потім рушає далі. У кожного своя непроста ситуація. Переселенці потребують розуміння, моральної підтримки.

«Надіємось на краще, але готуємось до найгіршого»
Родички Юлія Онопрієнко і Юлія Пеліван із дітьми теж залишили Київ під час бомбардувань. Прямують до знайомих у Закарпаття. Доньці першої киянки — 10 років, синові — 7. Доньці другої — 10 років.

— Мої чоловік і батьки залишився на Київщині, а ми з дітьми виїхали. Ми жили в столиці в багатоповерхівці, але коли почалися вибухи, ми перебралися на дачу за місто, — розповідає Юлія Онопрієнко. — Проте там теж було небезпечно, адже неподалік — Ірпінь, Буча. За 15 кілометрів від нас за лісом точаться бої. Від вибухів ішла така луна, що шибки дзвеніли, здригались стіни. Ми з дітьми ховались у коридорі, бігали в погреб. Це дуже страшно… Люди залишились без домівок. З багатьма втрачено зв’язок. Дивимось із жахом на фотографії у соцмережах. А скільки страхіть не сфотографовано… Мешканці містечок, де тривають бої, намагаються вибратися звідти. Ідуть пішки до столиці. У маленьких магазинах в Києві — порожньо, в супермаркетах є трохи товару — крупи, макарони, солодощі… Привозять хліб. Молочних продуктів мало. Невідомо на скільки вистачить запасів. Деякі наші знайомі досі сидять у бомбосховищах або в метро. Кожен день війни виснажливий… Ми думали, що Росія просто лякає українців, шантажує світ, а виявилося, що у них нема нічого людського. Почали бомбити реактори на атомних електростанціях. У Путіна щось із головою… Його дії — неадекватні. Надіємось на краще, але готуємось до найгіршого.

— Ми вирішили перебути певний час у Західній Україні, — додає Юлія Пеліван. — Надіємось, що швидко повернемося додому. Можливості їхати за кордон у нас нема. Не хочемо бути біженцями у чужій країні. Ніколи раніше ми не були в Тернополі, їздили тільки до Львова. Українські військові показують дивовижні стійкість і підготовку. Чоловіки з Києва сформували самооборону, готові захищати столицю. Це додає нам віри і сили!

«Подумати не могла, що наше покоління чекає війна»
Біля кас вокзалу застигла у важкій задумі жінка з м’якою іграшкою в руках. За мить підбігає дівчинка. Знайомимось. Жінку звати Юлія, її 9-річну доньку — Марічка. Їдуть із Харкова, наразі зупинились у Тернополі.

— У Харкові справжнє пекло… Путін знищує наше місто. Стріляють по житлових будинках, гинуть містяни. Утікаємо від того жаху, — каже Юлія, пригортаючи доньку. — Не розуміємо, за що таке ставлення до нас? Ми не нацисти, не фашисти, ми — мирні люди. Що задумав той параноїк? Що в нього в голові? Цілими днями біля нас гатили ракети, «Гради»… Це на все життя… Ми шість днів ховалися в підвалі багатоповерхівки. У перші дні ще було так-сяк, а потім не вмовкав гул літаків. Навряд чи в сховищі абсолютно безпечно і чи щось би нас врятувало від прямого удару, але психологічно було легше. Перші удари нанесли по будівлі обласної адміністрації, потім розбомбили СБУ, поліцію, скинули бомби посеред головної вулиці — Сумської. Далі взялися за житлові масиви. Зруйновані мікрорайони Баварія, Північна Салтівка, Рогань… На Холодній горі, мабуть, вакуумну бомбу скинули, бо в небо здійнявся димовий «гриб». Там нема військових об’єктів, росіяни нахабно «поливають» «Градами» житлові масиви. Харків’яни утікають, щоб не стати живим м’ясом, але не всі мають змогу виїхати. Після авіаударів рятувальники викопують з-під завалів людей… Страшна реальність. Це свідоме знищення Росією української нації. Ми з жахом і розпачем покидали рідне місто. Похапцем я кинула в наплічник документи, якусь їжу, дві кофтини доньці, шкарпетки… Ще ось — акулу з кумедним ім’ям Карась (нарешті на обличчі жінки з’являється усмішка, — авт.). Більше нічого не взяла. Не дай, Боже, комусь подібне пережити. Ніколи не думала, що наше покоління чекає війна. Моя бабуся розповідала про жахіття Другої світової війни, але нам задавалося, що це вже не повториться. Харків’яни не пробачать російським загарбникам, бо таке не можливо пробачити.
— Пам’ятаю страшний момент, коли неподалік стався вибух… — доповнила маму Марічка.

«Ніколи не пробачимо росіянам…»
На Тернопільщину приїжджають також переселенці з Одеси. Хоч українські захисники надійно стримують ескадри ворожих кораблів, які наближаються до узбережжя міста, підрозділи протиповітряної оборони ЗСУ знищують літаки в районі Одеси, але є інформація, що російські війська планують оточити місто не з моря, а суходолом із Миколаївщини.
Діана з Одеси рушила в дорогу з 11-місячним сином, із братом Максимом, братовою і племінницею. Брат допоможе їм знайти прихисток і повернеться.
— Під час повітряної тривоги я ховалась із дитиною, важко було зриватись ночами і бігти в підвал. В Одесі доносились вибухи. На вокзалі у нас людно. Вагони переповнені, в купе — по десять осіб. Хтось спокійно тримається, хтось — панікує. Я вперше з сином подалася в таку дорогу. Люди їдуть у Західну Україну. Буде тихо в Одесі — повернемось, — вірить Діана.

— Росіяни почали бомбити Затоку, але наразі наші військові дають відсіч. Ворог обстріляв евакуаційний автобус із жінками та дітьми. На щастя, ніхто не постраждав, — розповідає Максим.  —Військкомат в Одесі переповнений, резервісти добровільно зголошуються іти на фронт, багато наших чоловіків подалися в тероборону, вже навіть бракує місць. У соцмережах пишуть про можливий наступ на Одесу. Багато містян виїжджають за кордон. Знайома добралася до Польщі. Наразі не знаю, де ми зупинимось. Проте я не збираюсь їхати за кордон, буду захищати Україну. Вірю в нашу перемогу. Дуже би хотів побачити, як терориста Путіна засудять на смертну кару. Найбільше шкода дітей, наших стареньких. Моя мама залишилася вдома. Ми зачинили свою квартиру. Нерухомість набути можна, а життя — одне. Але чому ми маємо це переживати? Росіяни вже вакуумні бомби кидають. А що далі? Ядерна зброя? У Путіна хворі амбіції, але йому нічого не вдасться. У нинішній ситуації або втрутиться НАТО, або вся Україна перетвориться в гарячу точку. Та поки що, бачимо, нам не спішать допомагати. Україна єдина не боїться Росії. До росіян не достукатись. Показують маму вбитого російського солдата, а вона каже: «Так нада. Путін прав». Що пояснювати зіпсованому брехнею російському народу? Із 140 мільйонів їхнього населення, можливо, є з десяток-другий притомних осіб, інші — ватники. Ми їм ніколи не пробачимо!