Моя нинішня співрозмовниця — яскравий приклад self-made woman — жінки, котра буквально зробила саму себе. Уродженка Чорткова Ольга Мосежна (нині — Olha Martinez) у 19 років подалася «підкоряти» Америку. І… таки її підкорила! Хоча на шляху до мрії було чимало перешкод… Оля відверто розповідає про труднощі, які довелося пережити: і життя «з чистого аркуша», і невлаштованість в чужій країні, і важку працю… Проте усе це не зламало її, а, навпаки, викристалізувало і додало сили стати тою, якою вона нині є… В Америці Оля отримала престижну освіту, здобула стипендію, знайшла місто своєї мрії і коханого чоловіка! Нині дівчина веде в Instagram свій блог під іменем @olgerdam, у якому пише про життя та навчання в США. Про те, як їй вдалося втілити в життя свою американську мрію і в чому вона, власне, полягає, Оля розповіла «НОВІЙ…»
— Олю, з Чорткова — і аж до Америки, це не задалеко тебе «занесло»?..
— Ой, ну я ще й до Америки намандрувалася нівроку… Навчалась у чортківській гімназії імені Маркіяна Шашкевича. Вчилась посередньо: не було мотивації, як і у багатьох підлітків. Займалась танцями в ансамблі «Яблунька» і весь вільний час присвячувала поїздкам-виступам. Важливою частиною мого життя була церква «Христос для всіх», де я знайшла вірних друзів, гарну компанію і де проводила дуже багато часу. Відвідувала музичну школу, польську школу, щороку їздила у Польщу. Тому згодом вже не було страху їздити за кордон…
Закінчивши школу, я зібрала гігантський наплічник і поїхала по всій Україні, мріючи вступити до університету на державну форму навчання. І так сталось! Мрії збуваються, якщо про них дуже просити Бога. Я вступила на факультет української філології кафедри видавничої справи та редагування у Кіровоградському державному педагогічному університеті ім. Володимира Винниченка. Провчилась там три прекрасні роки, була у п’ятірці кращих студентів групи. У мене з’явилося дуже багато мотивації досягати неможливого.
— Наступним «неможливим», якого тобі вдалося досягти, стала Америка…
— Вперше я поїхала у США після другого курсу університету по програмі Work and Travel, у штат Нью-Йорк. Мені було 18 і в Америці мені… не сподобалось! (сміється, — авт.) Моя англійська ще була не «на висоті». Друзів багато не знайшла, адже ця програма передбачає, що потрібно буде багато працювати і не залишається часу подорожувати чи розважатись. Тож я вже не могла дочекатися кінця літа, аби повернутися додому. Але наступного року я вирішила спробувати ще раз. І мені дуже сподобалось. Я приїхала у місто Вайлдвуд, що в штаті Нью-Джерсі. Працювала в парку атракціонів та розваг. Підівчила англійську, знайшла багато друзів. Мені дуже сподобалось. Я вирішила залишитись в Америці і навчатися тут. Переїхала в Бруклін, що в Нью-Йорку. І… знову мені стало дуже важко. Гроші, зароблені влітку, помалу закінчувались, а знайти роботу було дуже важко. Ходила на навчання п’ять днів на тиждень. Пам’ятаю, ще й зима видалася, як ніколи, холодною. І я не витримала і… купила квиток у Сан-Дієго, що в Каліфорнії (дуже цікаво обирала це місто: за порадами знайомих та інтернету!). Подала документи в коледж і переїхала до Сан-Дієго. І це виявилося моїм найкращим рішенням.
— А взагалі, чому саме Америка, а не, скажімо, Європа, яка ближча і доступніша?
— Коли я ще тільки збиралася їхати в США, мені завжди здавалось, що там все буде, як у фільмах. Багатоповерхівки, рух, цікаві люди, нові можливості… Коли ж приїхала, то зрозуміла, що таке є лише у великих містах, як Нью-Йорк, а багатоповерхівки — узагалі лише в центральних районах. Мене вабило те, що в США можна бути незалежним, найперше — фінансово. Навіть якщо працювати на найгіршій роботі з найменшою зарплатнею, собі можна дозволити дуже багато чого: смачні обіди, поїздки, покупки. До цього, звісно, звикається і це не є головним в житті. Але жити набагато спокійніше, коли ти знаєш, що маєш за що жити…
— Як поставилися рідні до твого рішення?
— Мене вони не тільки підтримали, а й на це підштовхнули. Моя мама почула якось, як одна дівчинка розповідала про те, як провела літо в Америці, не втрималась і підійшла до неї, щоб дізнатись про все детальніше. Мама працює бухгалтером у Чорткові, вона — прекрасний спеціаліст, якого всі поважають. Я завжди беру з неї приклад. Мені було дуже прикро, що мама так далеко від мене, але декілька років тому вона не витримала й пішла в посольство, і їй відкрили візу до США. Тепер щороку вона приїжджає до мене на кілька місяців.
— Життя в Америці порівнюють з їздою на велосипеді — доки крутиш педалі, доти «їдеш»…
— Життя в Америці важке, тут постійно потрібно працювати. Оренда дуже дорога, а купити будинок у хорошому місті — ще дорожче. Якщо не працюєш — можна втратити все. Тому в Америці надзвичайно велика кількість безпритульних. Але якщо працювати хоча б трішки — можна жити нормально. А якщо працювати багато і важко, можна досягнути дуже великих висот. Мені це подобається. Тому що я знаю, що моя праця тут буде поміченою.
— Розкажи про навчання в США, порівняй його з українською освітою.
— Інтернаціональному студенту доволі важко вступити у коледж, адже він повинен здати складний TOEFL тест. Вступаючи до коледжу в Сан-Дієго, я не знала, що вибрати. Англійською спілкуюсь, та акцент «видає». Журналістська кар’єра, про яку я так мріяла, «відпала». Вступила на факультет мультимедіа. Отримала освіту і… вирішила ще продовжити навчання. Нині опановую графічний дизайн і беру класи по правильному харчуванню. Кожного семестру студентам видається нова книга з розкладом і вони самі собі обирають класи. Більше того, тут є навіть спеціальні «радники», які можуть допомогти студентам обрати потрібні класи.
Навчання не є важким: 10% оцінки залежить від відвідування. На початку семестру кожен вчитель видає нам план роботи на семестр. І ми вже знаємо, скільки балів можна набрати за яке завдання. Я в захопленні також від того, що мені не потрібно брати такі класи, які взагалі не знадобляться для моєї освіти. Це дуже правильно. Що мені тут не подобається, то це те, що нема такого студентського життя, як в Україні. Мені подобалось жити в гуртожитку, грати на гітарі, співати з подружками, вчити уроки разом, ходити на концерти, виступати. А тут такого нема. Всі працюють. Це для мене був шок!..
— Під час навчання тобі навіть пощастило отримати стипендію…
— Так, навчаючись у коледжі, я там же і працювала: проводила тури по коледжу, допомагала новим студентам звикнути до студентського життя. І коли настав час подавати заявки на щорічну стипендію, я написала есе, в якому розповіла про себе, своє життя… Через декілька місяців мені прийшов e-mail, що я виграла одну із стипендій. Зазвичай ця стипендія лише $300, мені ж вручили чек на $1500! У мене був шок. Це дуже приємно — отримувати винагороду за свої успіхи та досягнення.
— Америка подарувала тобі не лише можливість реалізації, а й коханого чоловіка. Чи важко вжитися двом людям різної ментальності — американської та української?..
— Мій чоловік — це найкраще, що сталось зі мною в США. Ентоні — надзвичайно розумний, цікавий і, порівняно зі мною, небагатослівний… (Сміється, — авт.) Тому зачасту я говорю, а він мене слухає, у всьому підтримує, на все мотивує і дуже в мене вірить… Цього літа їдемо разом в Україну… Намагались навчити його української мови, проте йому мови взагалі «не йдуть», у той час як я спілкуюсь п’ятьма мовами, і ще вивчаю дві. Ентоні —людина дуже добра і проста. Ми разом майже три роки, і ще ні разу не посварились. Ви таке уявляєте? Хоча ми з різних країн, але думаємо однаково. У нас з ним навіть хобі однакові! Що цікаво, я познайомилась з ним на танцювальному майданчику, у перший день, коли почала займатись уроками бачати та сальси в Сан-Дієго. Тільки познайомившись, ми стали друзями. Проте не розглядали одне одного як романтичних партнерів. Але після півроку знайомства і дружби моя мама (чарівниця!) сказала, що на нашому спільному фото з компанією друзів є хлопець, який їй дуже подобається. І це був Ентоні. Це змусило мене звернути на нього увагу, і так склались зірки, що у той же час він запропонував мені зустрічатись. Два роки по тому ми одружились…
— Чи збулася твоя «американська мрія»? У чому вона полягає для тебе?
— Моя американська мрія збувається крок за кроком. Знайшла кохання — це номер один. Отримала американську освіту — номер два. Люблю місто і людей, де живу, — три. А ще попереду знайти улюблену роботу, народити трьох дітей і об’їздити весь світ. Я щаслива, і це моя американська мрія.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: Ольга Мосежна, США, Чортків
