Чого вчить історія?

2018 рік, Українська Революція. Саме 100 років тому постала Українська держава, якщо говорити про її юридичне та політичне утвердження. Як і сьогодні, Україна 100 років тому поставала в умовах війни, економічної розрухи. Перші місяці побудова молодої держави трималася на голому патріотизмі, а далі почалися конкретні економічні проблеми. Потрібно було будувати апарат, створювати армію, одягати і годувати її, налагоджувати економіку. І тут виявилося, що великі маси українців неготові до поступових, а іноді і непопулярних рішень.

Сто років тому непопулярним рішенням, як і сьогодні, була земельна реформа. Українські консервативні сили пропонували еволюційний шлях, щоб «і вовки були ситі, і вівці цілі». Тоді в Україні існували великі земельні володіння, які давали доходи у державну скарбницю, з якої можна було фінансувати утримання нової української держави. І було багато безземельних селян, яким потрібна була земля. Консерватори пропонували поступово обмежити земельні володіння, передати їх до державного земельного банку шляхом викупу надлишків землі. З цього банку землю мали надавати безземельним селянам.

Тим самим консерватори прагнули зберегти галузь, яка давала українській державі гроші, і одночасно забезпечити безземельних селян можливістю господарювати. Такий шлях потребував часу —  треба було обміряти землю, встановити її вартість… Але була інша сила — більшовики. Вони не пропонували покрокової стратегії, а кидали нічим не підкріплені гасла. “Землю селянам!” — кричали з плакатів більшовики. Значна частина селян повірила у популістичні казки більшовиків. Наслідок — люди втратили свободу, майно, а мільйони —  й життя, внаслідок репресій і Голодомору. Незалежної України не стало. Це історія, яка мала б дати українцям щеплення від популізму на віки.

Як нами маніпулюють?

Сьогодні маємо повторення тих самих подій у легкій версії. Бачимо політиків, які пропонують “прості рішення”. Зокрема, на останньому мітингу на Театральному майдані в Тернополі пролунали заклики “скасувати тарифи на газ”, скасувати “тарифи на транспорт”, “познімати усіх з посад”. При цьому “революційні трибуни” не пропонують жодних  рішень, які б давали відповідь на запитання. Де знайти альтернативу цьому газу, якщо газ з Європи значно дорожчий, ніж з Росії? Де взяти кошти на той же транспорт? Може, повернутися до підвод і коней, бо автобуси не буде чим заправляти? Хто візьме на себе відповідальність за стан місцевого господарства, якщо всіх “покарати” і всіх “познімати”? На прямі запитання, що робити, від “ініціаторів змін” можна почути лише загальні відповіді на кшталт: “Потрібно найняти чесних людей і провести реформи…”

Українці звикли критикувати і висловлювати нелюбов до будь-якої влади.  Така вже анархістська душа українця. Але інколи все-таки варто звертатися до здорового глузду. Боротьба проти власної громади, проти її комфорту, проти її економічної стабільності — це постріл собі в ногу. Так само як легковірні селяни, піддавшись на емоції, через нетерплячість пішли за більшовиками і втратили свою волю, сьогодні, піддавшись на порожні обіцянки політичних балакунів, ми риємо яму під економічний фундамент своєї місцевої громади. Нам демонструють емоційні картини “обурених тернополян”, одні з яких “не їздять транспортом, але підтримують інших”, а інші “не живуть в Тернополі, але допомагають тернополянам”. І при цьому пропонують “прості рішення” — без плану, без стратегії. Так само це робили сто років тому і більшовики, які були зайдами на українській землі.

Кому вигідні безлад і хаос?

Кому ж найбільше вигідні безлад і хаос у нашій рідній хаті, у Тернополі, та й взагалі у місцевих громадах? Безперечно, тим, хто не має позитивного плану розвитку. Хто може запропонувати лише боротися “проти когось”, а не “за щось добре”. По суті, це політичні шахраї, які добре влаштували своє життя. Вони ніколи не будуть користуватися громадським транспортом, за який ведуть “безкомпромісну» боротьбу. Для них все одно, чи буде у вас вдома взимку тепло, бо у них, як правило, є власний котел. Але вони добре знають, що невдоволеною людиною легко маніпулювати, бо вона не здатна мислити критично.

Саме у такий натовп нас намагаються перетворити політичні крикуни. До потреб громади їм байдуже. Адже, якби вони справді дбали про потреби людей, то не влаштовували б перекриття вулиць у неділю, коли жоден державний орган не працює, зате працюють швидкі, які не могли вчасно довезти хворого. Справжні активісти і політики діяли б так, як у цивілізованій Європі. Вони б запропонували якийсь план вирішення проблеми і звернулися б з ним до міської ради. Але ж “політичним більшовикам” не потрібне рішення в інтересах громади. Їм потрібні хаос і безлад напередодні виборів. Недарма на сторінках кількох українських політиків одразу ж почали здіймати інформаційний галас навколо теми транспортних тарифів у Тернополі.

Ми, тернополяни, маємо бути розважливими, мудрими і пильними! Як казав Митрополит Андрей Шептицький: “Що сказане про вас без вас, то проти вас…” Не можна комусь дозволяти вирішувати за нас, як нам думати і жити.