Хто не читав, зауважу, що в цих матеріалах детально описані злодіяння німецько-фашистських зайд на Тернопіллі. Наприклад, в селі Садки колишнього Велико-Дедеркальського району вони зламали в церкві замки і пограбували всю церковну атрибутику, забрали золоту чашу, золоті ложки, килими та інше; в церкві с. Старі Заложці колишнього Залозецького району реквізували позолочене Євангеліє, золотий хрест, позолочені підсвічники та інші цінні речі.
Детально описані й інші випадки. Проте ніхто ще і в ніяких документах не знайшов матеріалів про те, як грабувала і скільки чого привласнила собі за радянської влади червона Москва. Розповім у цьому зв’язку про всесвітньо відомі легендарні Михалківські золоті скарби. 

Таємниці казкового золота агафірсів

Це сталося далекого 16 липня 1878 року. Того дня мешканці села Михалків тодішнього Борщівського повіту знайшли в березі Дністрової кручі, біля прадавньої дороги, дивовижної краси золоті скарби. Той випадок з розповідей свідків детально описав польський археолог Кароль Гадачек, який в 1900-их
роках побував у Михалкові. В скороченому варіанті все відбувалося так: дві сільські дівчини Катерина і Настя після рясної літньої зливи гнали на пасовисько домашню череду. На половині дороги до пасовища забрели ополоснути ноги у наповнену сильним дощем калабаню. Коли зайшли у відстояну чисту воду, побачили, що на дні щось блищить. Сестри побігли з новиною до матері. Зацікавлена жінка-вдова поспішила за дочками і назбирала цілий поділ блискучих предметів. Розсудивши, що це, мабуть, якісь цінні стародавні предмети, жінка пішла до власника крамниці в сусідньому селі Мошка Блюма і показала знахідку. Хитрий єврей запропонував за знахідку
50 крейцарів. Навіть для вдови це була мізерна сума, тож торг не відбувся. Опісля люди в різних варіантах розповідали, що Мошко мало волосся не вирвав собі на голові з розпачу за необачну скупість.

Розмови по скарб швиденько поширилися округою. Оскільки речі були знайдені на «гмінній» — громадській землі — справою зайнялися війт Грицько Ткач, секретар гміни Іван Карпінський, а також ксьондз Люшпінський з сусіднього села Філіпковичі. Вони вирішили податися зі знайденим «до Борщева». Коли речі оглянув місцевий ювелір, всі оторопіли від його висновку: це дуже цінні старовинні прикраси з чистого золота!

Цінитель старовини, власник млина в Борщові Мечислав Борковський поїхав до Львова і звернувся за порадою до керівника знаменитого тоді музею Дідушицьких — Владислава Зонтака. Той забажав купити скарб для музею. В намісництві для цього були оформлені сцеціальні документи, які забороняли Борщівському староству продавати знайдене. Відтак пан Зонтак тоді закупив багато золотих речей від селян, у тому числі і від вдови. Після того бідна жінка стала багачкою, набула таких маєтків, що змогла щасливо видати заміж дочок Катерину і Настю, які навічно записали свої імена в історію краю.

Тим часом в околицях почалася справжня «золота лихоманка». Вздовж дороги, біля якої було знайдено золото, люди копали ями, вивозили глину додому і там перемивали її, шукаючи золото. І недаремно! Десь через рік власник музею Володимир Дідушицький із Заліщиків придбав з Михалківського скарбу для Краківської академії наук один дорогоцінний підвісок і уламок золотого дроту.

У 1898 році (через 20 літ після вищеописаних подій) під час ремонту тієї «знаменитої дороги», яку щороку розмивали весняні води, мешканець Михалкова Василь Лякущак знайшов кілька золотих намистин. Після того, взявши відповідний дозвіл у війта, Василь і його товариш Степан Руснак розпочали роботи за 27 метрів нижче від місця, де було знайдено перший скарб. На глибині 40-50 сантиметрів Василь натрапив на золоті речі. І почалося… Односельчани теж прагнули скарбів. Всі кинулися копати…

Степан Руснак, який найбільше назбирав золота, повідомив про знахідки до Львова
В. Зонтаку. 22 травня той приїхав до Михалкова і закупив для музею Дідушицьких золоту діадему у вигляді прямокутної смуги (завдовжки 67 см і  завширшки 5 см) з фігурним орнаментом (3,5 см заввишки), 39 золотих сфероподібних намистин і дві фібули-застібки — фігурки вовка з хижо розкритою пащею та лані з граціозно повернутою назад головою. Тоді ж Василь Лякущак продав М. Борковському (власнику млина в Борщові) за 1600 крон одну зім’яту золоту чашу та облицювання від іншої, великий уламок золотої бляхи і кілька менших трапецієподібних фігурок. Вага офіційно придбаних скарбів сягнула 7,5 кілограма золота (Взято з книжки Я. Пастернака «Археологія України», виданої в Торонто в 1961 році, стор. 441-442).

Загребущі лапища Москви

До 1939 року Михалківські скарби (священне золото агафірсів — про яких писав ще батько історії Геродот і які щонайменше 2500 років тому проживали на Придністров’ї), як власність Музею Дідушицьких, зберігалися в одному з львівських банків. Виставлялися на огляд широкій публіці тільки при великих урочистостях при посиленій охороні поліції. Коли прийшли «червоні визволителі», вони в першу чергу наклали свої загребущі лапища на банки, фінанси і майно.

У 1940 році археологічні історичні цінності стали власністю Академії наук України. Спочатку археолог Іван Курінний вивіз безцінні Михалківські скарби до Києва «для вивчення і дослідження», а невдовзі їх відправили до Москви у «Главное хранилище ценностей и охраны». Кажуть, що їх ще бачили в Ленінграді. А далі непросвітна темінь…

Як жаль, що сьогодні, живучи на нашій благодатній святій землі, ми можемо оглянути лише майстерно виготовлені гальваноскопії Михалківських скарбів в експозиції Львівського історичного музею… Де ж тепер безцінні скарби наших предків і чи побачимо ми їх коли-небудь?! Шукаючи міфічні Полуботкові бочки із золотом у далекій Британії, чомусь забуваємо про унікальні коштовності Михалківського скарбу, які безсовісно вкрала Москва. Сьогодні німці повертають художні цінності, вивезені під час війни з України, а від москаля ніколи добра не діждешся.

Григорій Грещук