8848. Метрів. Догори! 25 годин безперервної ходьби – дев’ять годин підйому, шістнадцять — спуску, мінус дванадцять кілограмів, холод, втома… Проте він подолав усе це і ось він — на вершині світу! У вишиванці і з… зображенням герба Тернополя в руках! Так, наш земляк, уродженець Тернопілля Віталій Козубський цьогоріч у травні піднявся на Еверест! «Не люблю слова «підкорив», — зізнається пан Віталій. — Тому просто — піднявся… Ви бачили цю Гору? Ну, як людина може її підкорити? Це якби блоха сіла на слона: «Все, я його підкорила…» Просто є Еверест, і є інші гори, є життя до Евересту і життя ПІСЛЯ…» Про життя до, під час та після найвищої вершини світу, тернопільське коріння та унікальну вишиванку із заліщицьким орнаментом, яка побувала на найвідоміших вершинах світу, пан Віталій розповів у ексклюзивному інтерв’ю «НОВІЙ…».

— Пане Віталію, ви стали 27-им українцем і першим тернополянином, який піднявся на Еверест…

— Я жив у Тернополі до 14-ти років,  до сьомого класу навчався у 20-ій школі… Нині, я, скажемо так, хіба що умовний тернополянин — тому що живу в Києві, тут прописаний, але люблю Тернопіль і вважаю його своєю малою Батьківщиною. Тож, вирушаючи на Еверест, взяв із собою вишиванку, український прапор та символ Файного міста.  До речі, я незабаром відвідаю Тернопіль — приїду на мотофест у рамках рок-фестивалю «Файне місто», і планую передати файномістянам символ міста, який побував на найвищій вершині світу…

— Вишиванка, в якій ви піднімалися на гору, також особлива…

— Я родом із села Буряківка Заліщицького району, звідти й моя вишиванка. Її років п’ятнадцять тому вишила для мене моя тітка, повторивши на ній візерунок вишитої сорочки, яку носив ще мій дід. Так що це, можна сказати, наша родинна реліквія. Для мене вона особлива ще й тим, що побувала зі мною на більшості вершин: на Кіліманджаро, Аконкагуа, Ельбрусі і тепер от — на Евересті… «Штурмуючи» Еверест, я одягнув сорочку уже на висоті 8300 метрів, де була наша остання стоянка перед вершиною. На мені було два шари термобілизни, флісова кофта,  тонкий пуховик, далі вишиванка, а тоді вже основна куртка, яка захищала від екстремальних морозів.

— Не знаю, чи й варто питати вас про те, коли і як закохалися в гори — бо, як на мене, це «прошита» базова опція, як, наприклад, їсти, пити, дихати…  

— Ви будете сміятися – мені завжди подобалися гори, але я вперше пішов на гору у… 2014 році! Правда, це відразу був… похід на Кіліманджаро (найвища точка Африки, висота над рівнем моря – 5895 м)! Ледь не вмер,  поки дійшов — не від втоми, від вражень! (Сміється, — авт.) Хоча й так, було нелегко, я думав що більше ніколи в житті не піду на щось таке, а потім спустився і зрозумів, що хочу ще! І далі пішло-поїхало: п’ятитисячник Кала-Патхар  — гірська вершина в системі Гімалаїв, Айленд-пік  (6165 м)
— також Гімалаї, Ельбрус, тоді Аконкагуа —  найвищий пік Америки (висота — 6962м)… А тоді я зрозумів, що час минає, мені уже 44, і пора на Еверест (Сміється, — авт.).

— Це важко фізично чи насамперед психологічно?

— Ну, я намагаюся тримати себе у нормальному фізичному стані, не запускати. Проте головне — ще й бути психологічно готовим, бо якими б чудовими не були твої фізичні дані, обов’язково у тебе під час підйому буде погане самопочуття, тому важливо вміти вчасно зупинитися, усвідомити, що далі я не піду, бо є ризик для життя… Проте у мене таких ситуацій не було, зрештою, я не ходив архіскладними технічними маршрутами, не дерся із льодорубом по вертикальних стінах…   Я називаю свої підйоми не альпінізмом, а радше висотним сходженням.

— «В миру» ви…

—  Щасливий сім’янин, тато чотирьох донечок (найстаршій доні 21 рік, наймолодшій три), директор комунального підприємства.

— Рідні хвилювалися?

— Кажуть, що переживали.   У нас затримувався підйом через несприятливі погодні умови, у таких випадках кажуть — Гора не пускала… Ми ішли з північного, тибетського боку: він безпечніший, тут немає льодовика, менше ризиків, менші черги охочих піднятися на вершину, проте цей бік холодніший і вітряніший… Сам процес підйому і спуску —  це 25 годин безперервної ходьби. Дев’ять  годин вгору, вершина —  як вишенька на торті і шістнадцять годин вниз — так виглядав наш штурмовий день чи, точніше, доба… Попри втому, холод, нестачу кисню (киснева маска кілька разів замерзала), ці відчуття, коли ти піднімаєшся, просто не передати!

— Окрім усього, сходження на Еверест ще й недешеве задоволення… Разом із тим, з появою комерційних експедицій альпіністи гинуть у «заторах» на переповненому шляху на гору…

— Похід на Еверест обходиться від 30-ти тисяч доларів. Дозвіл на сходження коштує трохи більше 11 тисяч, послуги провідника — ще 10-12 тисяч. Окрім того, необхідно платити за зупинки у базових таборах, ну, і, звичайно, якісне спорядження, чотири-п’ять балонів кисню, їжа… Так, черги і справді є, але вони не критичні. Проблема радше в тому, що щороку росте кількість людей, які не зовсім розуміють, куди вони йдуть, навіщо  і не зовсім готові до цього… Ви можете заплатити гроші за послуги шерпа, скажімо, але ж ноги замість вас він не переставлятиме! Висота вісім тисяч кілометрів – це така зона, де кожен сам за себе, і  якщо ти не можеш іти, тебе ніхто нести не зможе… Піднімаючись, ми бачили тіла сімох людей, які залишилися на Евересті назавжди… Тому гроші грошима, а коли ти шість тижнів живеш у наметі при мінусових температурах, втрачаєш дванадцять кілограмів ваги – це я про свій досвід розповідаю, то навряд чи можна сказати, що це легенька прогулянка — мовляв, просто плати «бабло» та йди…

— Що буде після Евересту, наступну вершину уже планували?

— Є багато цікавих гір, і я впевнений, що буде наступна. А от яка — ще не знаю… Навряд чи ще один восьмитисячник – це вимагає чималої витрати часу, сили та й коштів, зрештою. Є інші, менш «знакові», проте не менш цікаві гори…

Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом