Але пологи були складними, у матері зупинилося серце, врятувати дитинку лікарі вже й не сподівалися… Та наперекір усьому Міленка вижила! Проте у дитини ДЦП (спастичний тетрапарез) — не може ходити, сидіти, заледве тримає голівку, тривалий час була під апаратом штучного дихання, їла через зонд… І все це, як переконані рідні дівчинки, через лікарську безвідповідальність. Завдяки колосальним зусиллям батьків Міленка нині має певні зрушення в розвитку, та боротьба з недугою триває… Цьогоріч дитина пройшла курс лікування в спеціалізованій клініці в Китаї, на кінець літа запланований другий етап. Лікування за кордоном дороговартісне, наша держава, на жаль, не виділяє кошти на такі потреби, тому родина нині шукає підтримку в небайдужих людей.

«Ваша дитина ще жива?..»

Саверіни не опускають рук і вірять, що їхня крихітка Міленка зможе поліпшити стан здоров’я, наскільки це можливо при поставленому їй діагнозі. Мати дівчинки Ірина була перукарем у салоні краси, тепер — щосекунди біля донечки, батько Михайло працює комірником на складі.

— Не знаю, звідки у нас із чоловіком беруться сили… Живемо Міленкою, дихаємо нею. Вона для нас — все. Не стане її — не стане нас, — зітхає мати дівчинки. — Після пологів нам говорили в реанімації, що вона не буде жити. «Це растєніє», — сказав лікар, відраджував вкладати у неї гроші. «Ваша дитина ще жива?..» — здивувався, коли ми прийшли повторно на прийом. «Уявіть собі!» — відповіла я. Інша лікарка, в якої теж хвора дитина, порадила мені народити здорового малюка і не перейматися донькою, мовляв, ніхто тебе не осудить, навіть якщо відмовишся від неї. «А чому ви не відмовились від своєї дитини?» — перепитала я, вражена її словами. «Ти ще молода, не розумієш. Нічого доброго не чекай…» — «підтримала» мене. «Якщо через п’ять років буде тримати голову, це буде диво», — додала лікар. Для мене дивом вже є те, що Міленка залишилася живою, що почала сама дихати, їсти… Кожен мій крок з нею — це велике диво. А з лікарів навіть ніхто не вибачився перед нами… Народжувала я в перинатальному центрі Тернопільської міської лікарні №2. Вагітність протікала добре, очікувана дата пологів була 18 березня, але перейми почалися 12 березня. Наперед я домовлялася за пологи із завідуючою відділенням Наталією Кузьмінчук, тому зателефонувала до неї. Лікар сказала чекати частіших переймів, потім їхати до пологового, де мене прийме черговий. У лікарні не дуже зраділи неплановій породіллі, бо була неділя. Оглянули мене, щось вкололи… Думаю, мені призупинили пологи. Так я дотягнула до наступного дня… О 19.30 відійшли води,  а в 21.32 — прокесарили. Мене накололи різними препаратами, майже нічого не пам’ятаю після того, як відійшли води. Вже потім дізналася, що мені робили епідуральну анестезію, після чого у мене зупинилося серце. Про це я не просила, навіть не планувала таке. Хто приймав рішення — не знаю, хто ставив підпис у згоді — теж не знаю… Налякані таким поворотом лікарі тоді рятували мене, а не дитину… У Києві медики казали мені, що скоріш за все це було передозування анестезії.

«Вдень народжуємо, вночі спимо»

Одразу ж після пологів Саверіним порадили охрестити донечку, бо мало хто вірив, що вона виживе. Назвали Марією, а вже згодом, під час повного обряду хрещення, дали ще й друге ім’я — Мілена. Три тижні немовля лежало в реанімації під апаратом штучного дихання, ще три — у відділенні патології, через півтора місяця виписали. Відтоді батьки почали возити дитину на реабілітацію до державних та приватних клінік Тернополя, Львова, Києва.

— Донечку забрали до реанімації, мене відкачували… За ніч переписали всю мою історію… Лише з Божою допомогою та за молитвами священиків ми витягли Міленку з реанімації, — продовжує розповідь Ірина. — На жаль, наша сумна історія непоодинока. Знаю, що після нас у пологовому померло немовля, згодом — породілля… Багато хто запитує, чому я не зверталася до суду. У мене не було ні сил, ні часу судитися, ті кошти, які я би потратила на адвокатів, краще вкладу в своє дитя. До того ж я не чула, щоб хоч одного медика покарали за помилку чи безвідповідальність. У моєму випадку була незлагоджена робота: медик, з якою я домовлялася, не змогла приїхати, а чергові лікарі не бралися за мене… Не треба було зупиняти пологи… «Вдень народжуємо, вночі спимо!» — таку фразу сказала мені одна лікар, пояснивши, що не хоче сидіти біля мене. Хіба так можна?! Хіба це лікарі?! Вони покалічили нашу крихітку…

У мене закінчилося життя тоді, коли з’явилася дитина… А тепер — безперервні лікування, реабілітація, хвилювання, де взяти гроші… У Тернополі та Львові нам казали, що нема підстав для госпіталізації донечки, хоча вона кричала від ранку до вечора. Прийняли в Інституті педіатрії, акушерства і гінекології в Києві, де зняли судомний синдром, призначили лікування. Вдома щодня до Міленки приходив реабілітолог, ми пройшли кілька курсів реабілітації у приватних центрах. Проте в Україні не беруться за стимуляцію мозку дітей при захворюваннях ЦНС. На свій страх і ризик ми подали заявку до китайської клініки. Дізналася я про таку можливість від матерів, які там лікували дітей.

Китайська клініка дала Міленці надію!

Торік у вересні батьки Міленки надіслали листа до спеціалізованої китайської клініки, що в місті Юньчень. Через три дні надійшла відповідь, що дівчинку готові прийняти. З січня до квітня цього року китайські медики лікували маленьку пацієнтку з Тернополя. Нині дівчинка з батьками вдома, але сім’я вже готується до наступного курсу лікування.

— Радіємо, що китайці погодилися лікувати Міленку, вони дали нам надію! Наш «плюс», що донечка ще маленька, а отже, більше шансів досягти позитивних зрушень, — каже Ірина. — І справді, через півтора місяця ми побачили результати: Міленка почала піднімати і опускати голівку, тримати до хвилини, перевертатись на бік, пробує говорити. Якщо раніше вона їла порцію протягом години, то тепер справляється за 5 хвилин. У доньки знизився тонус м’язів, випрямляє пальчики, а раніше тримала в кулачках. Хтось із батьків радіє, коли її дитина зліпить першу пасочку, хтось, коли здивує першим малюнком, а ми радіємо, що донечка відкрила ручки. Міленка перспективна дитина, подальший її розвиток залежить від того, як почне пробуджуватися її мозок.

У клініці в Юньчені вона перенесла 15 міні-операцій, голковколювання на голівці та спині, їй вживлювали у м’язи колагенові волокна. В Україні такого не роблять. Китайці вірять у медицину, у них нема безнадійних ситуацій. За три місяці там я бачила лише кількох людей на інвалідному візочку. Перший курс лікування в китайській клініці нам вартував 320 тис. гривень, ще потрібно було на переліт, зупинку в готелі, на оплату перекладача. Безкоштовні квитки на переліт з України до Пекіна нам тоді дала авіакомпанія МАУ в рамках програми «Під крилом». На перший курс лікування нам збирали усім світом: по церквах, певну суму виділили Тернопільська ОДА і Тернопільська районна рада, один депутат дав від себе 5 тисяч гривень. А ще суттєво допомогли благодійний фонд із Тернополя «Фонд добрих людей», учасники групи у Фейсбуці «Допомога від щирого серця», місцева організація Товариства Червоного Хреста. Нині збираємо гроші на наступний курс лікування донечки, тож змушені знову просити у небайдужих. Цього разу нам виставили більший рахунок — 384 тис. гривень, бо передбачено складніші операції. Ще потрібно 2 тис. доларів на переліт. Підтримка людей для нас дуже важлива. Ми з чоловіком безмежно вдячні кожному благодійнику, молимося за усіх, хто подає нам руку допомоги і дарує шанс на життя нашій Міленці!

Кошти для лікування Міленки можна перерахувати на картку ПриватБанку:
5168 7573 7706 7758
(Саверін Михайло, батько дівчинки)

Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом