Понеділок, 20 травня 2024
• Олега Вийванка переобрали головою Тернопільського міськрайонного суду • “Працювала з нами 40 років”. Відійшла у засвіти секретарка Тернопільського міськрайонного суду • Інеса Сакалюк з Борщівщини творить чорні вишиванки на знак жалоби за чоловіком • “Життя обірвалось, мов тоненька ниточка”. Раптово померла студентка тернопільського вишу • Подружжя з Кременеччини взяло на виховання двоє дітей • «Контінентал» завершив посів ярих культур та посадку картоплі • Що робити, якщо посвідчення УБД втрачене чи пошкоджене? • Як покарали суддю з Чорткова, який закрив справу щодо смертельної ДТП? • У Чортківській лікарні провели складну операцію на черепі в важкопораненого захисника • Вісім аварій, троє загиблих… За вихідні на Тернопільщині трапились смертельні ДТП • Найдорожчий лот – тубус із зображенням Чорткова. На Тернопільщині провели благодійний аукціон • Тернополянин був свідком аварії і потрапив під колеса іншого автомобіля • Єпископ і капелан о. Володимир Фірман отримав нагороду за волонтерство • «Привіт, позич гроші». Жінка з Тернопільщини втратила понад 12 000 гривень • Антонові назавжди 25 років, Віктору – 35. На Тернопільщині зустріли двох загиблих Героїв • На Тернопільщині розпочалась найбільша в Україні теренова гра «Гурби-Антонівці» • Переселенці відвідали музей та легендарний хутір на Тернопільщині • У Тернополі «вар’яти» презентують нову гумористичну програму • Господарство на Тернопільщині не використовує штучних добрив та хімікатів • Величезний великодній кошик встановили у Заліщиках
«До війни доглядав за лісами, тепер — воюю в лісах»

Автор: Опубліковано: 2 Серпня о 13:15 181


Колишній лісничий Ігор Криса з Чорткова несе службу в ЗСУ .


Понад 30 років Ігор Криса із Чорткова працював у лісовому господарстві. У 2015-ому подався добровольцем на війну. Після демобілізації повернувся до лісгоспу. Масштабне вторгнення застало його в санаторії. Звідти відразу поїхав до військкомату. І ось уже півтора року несе службу в складі 44-ої окремої артилерійської бригади. Пройшов гарячі точки по всій лінії фронту. Тривалий час їхня інженерна рота виконує завдання на запорізькому напрямку. Ігор Тарасович обіймає посаду заступника командира роти з матеріально-психологічного забезпечення. У свої 59 років він разом із побратимами робить все, щоб прогнати ворога з нашої землі. Для багатьох військовослужбовців Ігор Тарасович, як батько — радяться, довіряють, прислухаються. В інтерв’ю «НОВІЙ…» захисник розповів про воєнні реалії, про те, як їхньому підрозділу вдалося згуртуватися і налагодити виконання бойових завдань.

— Ігорю Тарасовичу, у вас величезний досвід роботи в лісовому господарстві. Водночас воювали добровольцем у перші роки війни. Що спонукало піти на службу?

— Я навчався в лісотехнічному інституті, пройшов військову кафедру — був офіцером запасу. Працював на різних посадах у Чортківському, Кременецькому і Бучацькому лісгоспах. У 55-річному віці вийшов на пенсію як чорнобилець, але продовжував працювати. У лютому 2015-го я добровільно пішов в АТО. Тоді на фронті бракувало офіцерів. Мене відправили на навчання і призначили заступником командира в танкову бригаду. Згодом перевели в 13-ий батальйон, який вийшов із втратами з Дебальцевого. З ними я ніс службу близько року, потім демобілізувався. У перші роки АТО на Донбасі тривали бої, а далі все перейшло в окопну війну, відвели важке озброєння. Мінські домовленості — заморожений конфлікт. Масштабне вторгнення для військових не стало несподіванкою, бо війна не була завершена.

— Пригадайте 24 лютого 2022-го. Які сповнювали думки?

— Тоді я був на оздоровленні в санаторії в Більче-Золотому. Прокинувся від галасу в коридорі. Пацієнти прочитали новини і наробили паніки. До мене зателефонувала стривожена дружина. Я зібрав речі й поїхав до військкомату в Чортків. Після обіду мене направили в 44-ту бригаду. Розумів, що вторгнення неминуче, якщо росія стягує війська до наших кордонів. До цього готувалися. Зрадники роззброювали Україну зсередини — зривались склади з боєприпасами, розпродували техніку. Тепер можемо відверто про це сказати.
Вранці 24 лютого трохи хвилювався, чи витримає Україна таку навалу окупантів, адже розгорнулася величезна лінія фронту. Росіяни планували за кілька днів захопити нашу країну. Проте українці — сильний і мудрий народ. У перші місяці ми з побратимами в складі артилерійської батареї тримали оборону на Київщині, Чернігівщині, Харківщині, Сумщині. Українці тоді сильно згуртувалися. Пригадую, як на Чернігівщині до нас вибіг дідусь і дав пів буханця хліба й шматок сала. «Не беріть москалів у полон, відразу вбивайте», — просив. Торік у липні мене перевели в інженерну роту.

— Які завдання виконує інженерна рота?

— Маємо два напрямки роботи — спорудження фортифікаційних споруд і замінування й розмінування території. Працюємо на «нулі» в складних умовах. Інженери будують бліндажі та інші споруди, щоб заховати людей, техніку, снаряди. Всі позиції на передовій прострілюються, бували прильоти по побратимах. Якось двох контузило, а третій потрапив у госпіталь. На щастя, все обійшлося. Наші інженери стараються будувати споруди вночі або перед світанком, щоб не засікли російські дрони. Кожен виїзд ризикований.
Сапери розміновують проходи для наших воїнів перед наступом. Мусять ретельно обстежити мінні поля, бо підрозділи міняються, не всі карти збереглися. А треба все точно знати, бо від цього залежать життя захисників. На відвойованих територіях також потрібно добре прочесати, бо росіяни залишають вибухівки в найнесподіваніших місцях. Начальник нашої роти — досвідчений сапер, несе службу від 2014-го. Після війни усі поїдуть додому, а саперам ще доведеться тривалий час працювати — обстежувати метр за метром. Дотепер у землі знаходять снаряди часів Другої світової війни. А що казати про цю війну, коли на нас вже запустили стільки заліза. Багато не зірвалося. Міни мають здатність переміщатися після дощу. Росіяни залишають розтяжки. На жаль, підриваються військові, цивільне населення.

— Чи пригодився вам на фронті досвід лісника?

— До війни — ліси, на війні — ліси (сміється, — авт.). Для будівництва бліндажів потрібна деревина. Стали в нагоді й навики мисливця — орієнтуюся на місцевості. Доводиться ночами іти лісом без ліхтарика. Хлопці пропускають вперед, бо бачу стежку, не блукаю (усміхається, — авт.).

— А вік і життєвий досвід воїна мають значення?

— На війні для кожного знайдеться робота: і для молодого, і для старшого. На фронті не тільки стріляють, тут є багато різних завдань. Хтось має завезти снаряди на позиції, хтось — відремонтувати техніку. Воїнів треба нагодувати, одягнути, вирішити різні питання. Молодшим побратимам легше фізично, а старші мають досвід і можуть багато чого підказати.

— Ви, як батько, турбуєтесь про побратимів…

— Треба, щоб когось слухали, щоб комусь довіряли. До кожного потрібно підійти, поспілкуватися, іноді — розрадити. Бувало, що хлопці довіряли мені особисті питання. Хтось посварився з рідними, когось кинула дружина… На фронті кожен водночас думками вдома. Сімейні стосунки впливають на психологічний стан військовослужбовця. Якщо є порозуміння в родині, то це додає сил проходити випробування, а якщо нема, то важко.

— Ваш підрозділ чудово облаштував базу: казарми, душ, кухня, лазня на колесах. Інженери — господарі!

— Якщо є розуміння і бажання, то можна гори звернути. Навіть на фронті. На початку в лісах не було змоги митися. Гріли воду на сонці, щоб трохи освіжитись. Взимку використовували вологі серветки. Коли наша рота осіла на певній території, облаштували базу. Побратими їдуть на позиції, потім повертаються і мають змогу помитися, випрати одяг, відпочити. Спільно облаштували побут, скинулися грошима на закупівлю бойлерів, труб, насоса, побутової техніки та іншого необхідного. Звісно, це не євроремонти, але є все для базових потреб. Якщо люди хочуть жити в кращих умовах, то стараються зробити для себе. Як звикли в житті, так поводяться й на війні. Є ініціативні хлопці, які пропонують і втілюють різні ідеї. Побратими навіть збудували лазню з душовими кабінками на колесах — у причепі вантажівки, прикріпили бойлер на тонну води. Є змога на виїзді помитись. Можна протиратись вологими серветками, а можна облаштувати душ. Можна їсти тушківки з хлібом, а можна з м’яса приготувати гарячу страву.

— У вас найкраще налагоджена робота кухні з тих, що довелося бачити на передовій. Маєте постійних кухарів?

— Держава забезпечує продуктами. Привозять достатньо м’яса, овочів, фруктів, риби, олії та ін. Спершу для нашого підрозділу постачали їжу з загальної кухні. Хлопці крутили носом, ішли до магазину по щось смачне. Вирішили самі готувати. Облаштували приміщення для кухні. Варимо на п’єці. Є закріплені за кухнею побратими, які вміють і люблять готувати. Варять борщ, бограч, м’ясо, плов, голубці та багато інших страв. Бо війна — це не день і не місяць, це — частина життя, тому треба давати собі раду навіть у найскладніших обставинах. Коли ми були на Сумщині, то нам щоденно готували жінки з села. «Ви, мабуть, не маєте часу рідним наварити», — якось сказав їм. «Рідні обійдуться тим, що є», — відповіли. Коли ми виїжджали звідти, люди плакали. Вболівали за наших воїнів.

— У вашому підрозділі діє «сухий закон». І не просто на словах. Це завдяки дисципліні чи завдяки свідомості військовослужбовців?

— Чим більше наганяти страху, тим ймовірніше, що людина буде робити навпаки. А коли спілкуватися з довірою, то самі будуть змінюватися. У нас не вживають алкоголю, наркотиків. Побратими розуміють, що такі речі можуть стати причиною непоправного. Невідомо, коли і куди прилетить. Тверезий швидше реагує на небезпеку. Через п’яного може загинути інший. «Чи хотів би мати на совісті?» — питаю. Коли гине нетверезий, рідні втрачають шанс на виплати. «Жоден найбагатший чоловік світу не погодився би випити келішок за 15 мільйонів гривень», — проводжу аналогію. На свої дні народження побратими замовляють піцу, готують шашлик, купують пельмені. Смакують без краплі алкоголю. Ще ніхто ніколи не зняв стресу алкоголем. Це — омана. Напився, відігнав на годину-другу хвилювання чи втому, але чи вирішив проблему? Ні. То навіщо пити?

— Ви на фронті за власні кошти будуєте, облаштовуєте, а російські загарбники везуть з України унітази. Два різні світи…

— Чому росія напала на нас? Їй бракує землі? Ні, бо має величезні території. Потрібні ресурси? Мають більше від нас золота й різних копалин. Насправді росії потрібна наша історія, потрібні наші храми. Хочуть знищити українську націю. Росіяни споконвіку намагаються приборкати наш народ, зробити рабами. Але як можна дозволяти собі таку дикість у нинішній цивілізований час? Як можна чинити такі злочини? Більшість населення росії живе вбого й безпросвітно, тому й крадуть унітази і везуть за тисячі кілометрів. Варвари!

— Чи вистачить Україні сил пройти цю війну і перемогти?

— Ця війна дуже важка, наші воїни виснажені за півтора року, зазнаємо непоправних втрат. Проте у нас є мотивація. За кожним воїном — його сім’я і держава. Ми захищаємо своє. Як би не було важко, знаємо, що маємо гідно пройти це і зберегти свій народ. Неможливо швидко щось зробити на фронті. Громадяни очікували ефектнішого контрнаступу. Але наші воїни звільняють село за селом. Перевага — на нашому боці. Ще трохи доведеться повоювати… Віримо в перемогу. У 90-их мало хто думав, що розпадеться Радянський Союз, який тримав у покорі пів світу. Втім все розтануло, як крига навесні. Так само може бути й у цій війні. Все в Божих руках.

— Ви втрачали друзів у цій війні?

— Втратив багато близьких людей — молодих хлопців. Шкода, бо гине цвіт нації. Мене не так шкода, бо виростив дітей, побачив онуків, прожив життя. А за молодь болить серце. Моя підтримка в цій війні — мої рідні: батьки, дружина, діти, онуки. «Знаю, що в тебе все добре», — каже по телефону мама. Двоє моїх племінників були в теробороні Чорткова, нині воюють на Донеччині. Кожен докладається до перемоги.

— Знаю, що ви ще й пасічник. Хто нині доглядає за бджолами?

— Захопився бджолярством у середині 80-их років. Свого часу мав 100 «пнів». Згодом змайстрував у причепі вантажівки довжиною 12,5 м вулики на 56 сімей. Торік змушений був залишити все дружині. Допомагає їй поратись на пасіці наш сусід. Бджоли «відшліфували» мій характер. Змусили бути спокійнішим. Не дозволяють наблизитися до вулика роздратованій людині, відразу нападають. Ця внутрішня витримка допомагає мені й на війні.


Джерело: НОВА Тернопільська газета

Нещодавно опубліковане

17 травня 2024-го року на зборах суддів Тернопільського міськрайонного суду обрано голову суду - Вийванка Олега Михайловича, який дотепер вже обіймав цю посаду...


Рубрика: , Опубліковано: о 10:00


Сьогодні, 17 травня, на 60 році життя передчасно пішла у засвіти старша секретарка Тернопільського міськрайонного суду Ольга Козачок....


Рубрика: , Опубліковано: о 11:34


Родина Інеси Сакалюк з Тернопільщини зберігає як реліквію чорні борщівські вишиванки своїх предків...


Рубрика: , Опубліковано: о 8:51


Раптово обірвалося життя студентки факультету філології і журналістики Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка Оксани Олійник...


Рубрика: , , Опубліковано: о 19:02


Подружжя Ірина та Віталій Юзюки із Великодедеркальської громади Кременецького району, що на Тернопільщині, взяли на виховання двох діток - 12-річну дівчинку і 14-річного хлопчика...


Рубрика: , Опубліковано: о 15:00



Теми дня
19 Травня
17 Травня
15 Травня
14 Травня
13 Травня