Знайшовши прихисток у Тернополі, вона пішла на курси української мови і щаслива від того, що змогла позбутися мовної приналежності до країни-терориста. Двічі Антоніна утікала від війни… Пережитим поділилася з читачами «НОВОЇ…»

Двічі утікала від війни…

— У мене велика вимушена подорож Україною… До окупації Донбасу в 2014-ому я мешкала в Горлівці, працювала в Донецькому аеропорту. 26 травня — мій останній робочий день… Приїхала до аеропорту, але не змогла потрапити на територію. Думала, що це на день-другий, але довелося взагалі виїжджати, — з жалем згадує Антоніна. — Донецький аеропорт був дуже гарним, сучасним, там вирувало життя. На роботу я влаштувалась у 2006-ому. Тоді ще не було нового терміналу, я бачила як його будували. А потім — оборона, кіборги, жертви, руїна… У 2014-ому я не могла дивитися новини про Донеччину. Боліло… Ми з чоловіком виїхали в Запоріжжя, там я народила сина. Однак довго не затрималися через екологічну ситуацію. Вирішили перебратися до Слов’янська. Два роки тому нам пощастило — потрапили під програму президента для переселенців і змогли придбати у місті житло за половину вартості. Зробили ремонти, поселилися. Були дуже щасливі! Перед тим ми шість років не мали свого помешкання. Проте рік прожили у власній квартирі й довелося знову залишати… 24 лютого я прокинулася від вибухів. «Мусимо їхати…» — сказав чоловік. Взяла великі пакети, склала речі, рушили в дорогу. Деякий час жили у Львові, а в середині травня переїхали до Тернополя. Тут мені спокійно. У Тернополі я нарешті відчула, що не хвилююся. Бо до того щохвилини чогось чекала…

Для окупантів нема нічого святого

— Мер Слов’янська після вторгнення закликам мешканців евакуюватися, бо залишатися там було небезпечно. Обстріли, попадання, авіаудари… Хто б міг подумати, що росіяни будуть бомбити навіть Святогорську лавру, яка належить до московського патріархату, — дивується жінка. — Всі казали, що якщо обстрілюватимуть наші міста, то треба ховатися в святині. Утім, для окупантів нема нічого святого… Ще із 2014-го при лаврі поселилося багато переселенців із окупованої території Донеччини — жінки, діти, люди похилого віку, священники. Кого там обстрілювати? Але нищать… Слов’янськ від Святогорська десь за 20 км. Ми щонеділі їздили в лавру з чоловіком і сином. Росіяни нікого не шкодують. Усе обстріляли… Там був давній дерев’яний скит, який двічі на рік відчиняли. Нічого не залишилося… У нашому місті нема газу, води, світла. Пустка і жах…
Залишаємось у Тернополі передусім для того, щоб син був у безпеці, щоб міг відвідувати школу. Виїжджати за кордон не хочемо. Ми приїхали сюди ще з однією родиною з наших країв. На початках нас семеро жили в двокімнатній квартирі. Трохи тісно, але не почувалися самотніми. Зараз у Тернополі мешкають наші друзі із Запоріжжя. Війна всіх порозкидала… Сподіваємось, що повернемося додому, бо змінювати щоразу життя — важко. Звикаєш до всього: не тільки до своєї квартири, а й до міста, до сусідів, до чоловіка, в якого купую каву, до жінки, яка підмітає вулицю. Дрібнички наповнюють…

Донецьк був і буде українським

— Мріємо повернутися додому. Як би не було добре десь, вдома — найкраще. Хотілося б повернутися в 2014-ий… — ледве стримує сльози Антоніна. — Я дуже багато думала про це… Не розумію: якщо деякі люди бажають жити в росії, то спокійно можуть поїхати і бути там щасливими. Як можна жити в Україні, а мріяти про чужу державу? Для мене це дивина. Нас прийшли «визволяти»… Від чого?! Усі мої друзі, знайомі були задоволені своїм життям. Наші куми з Маріуполя щоразу повторюють: «Ми були щасливі у своєму місті». Раділи, що Маріуполь змінювався за попередні роки — були красиві парки, відремонтовані лікарні, школи. З моїх друзів ніхто не хоче жити в росії. Ніхто із нас не повернеться, якщо якесь місто не вдасться деокупувати. У Донецьку залишилися мої друзі. «Кому за роки окупації там стало краще жити?» — запитую. Нікому! Просто не всі могли виїхати. У Донецьку залишилася моя двоюрідна сестра, матір якої має інвалідність. Там досі моя 83-річна бабуся — живе у хатині, яку збудувала її матір під час Другої світової війни. «Тут я народилася, тут помру», — каже. Моя бабуся дивиться українське телебачення, тож аналізує все. Зрозуміло, що в Донецьку є зрадники, що там багатьом за роки окупації «затуманила» голови російська пропаганда. Але я точно знаю, що там є люди, які чекають, щоб українські війська звільнили Донецьк, щоб там замайорів український стяг. Коли російська армія захопила Маріуполь, частина тамтешніх мешканців виїхали у Донецьк. Пригадую, як навесні на стіні будинку там з’явився напис «Слава Україні!» Донеччани дотепно називають так звану ДНР «дирою» або «нарядною республікою». Донецьк був і буде українським. Ще прийде час і відбудуємо там аеропорт, де я працювала…