– У мене давно з’явилася така ідея, – розповідає 27-річна Наталія Гуцол, яка мешкає на хуторі Малий Урмань, що на Бережанщині. – Вже роками у нас на стріху припадали пилом три пари старих образів, які колись висіли ще у хаті моєї прабабусі. Якось я запитала у свого дядька-священника, що ж з ними робити, бо шкода, щоб вони ось так лежали. Він порадив, що найкраще було б віддати до музею: по-перше, люди подивляться, по-друге, їх там правильно зберігатимуть. Ця розмова була, мабуть, років два тому. А цього року ми почали вдома капітальний ремонт – поміняли вікна, двері, познімали зі стін старі вишивані картини. Поскладали за шафу, бо шкода було виносити на стріх, але розуміли, що ніхто їх на стіну вже не повісить…

Загалом зібралося 15 картин та образів. А ще у шафі лежали старі рушники, деякі вже пожовклі, адже їм – понад сто років, накидки на кошички на Спаса, покривала.

– Ці покривала у нас називали обрусами, – пояснює Наталя. – Застеляли їх на ліжко тільки в неділю, а зверху – подушки з вишитими наволочками. Звісно, я розумію, що вже їх не застелю, але й викинути чи спалити – серце болить… Певно, через те, що я сама за фахом художниця, свого часу також багато вишивала і знаю, скільки праці треба вкласти у кожен хрестик. З іншого боку, усвідомлюю, що ці речі ще років десять отак полежать і вже геть розсипляться.
Отож, жінка врешті звернулася до працівників музею, які з радістю відгукнулися на її пропозицію. Так Бережанський краєзнавчий музей, який цього року, до слова, відзначає 40-річчя, поповнився понад 40 експонатами родинної вишиваної колекції.

Вишивали невістки з одного подвір’я

– Цікаво, що усі рушники і картини, які я подарувала музею, вишивали невістки з одного подвір’я, – з усмішкою додає Наталя. – Тому що моя мама Марія у цій хаті – невістка, бабуся Марія – невістка і прабабуся Настя – також невістка!

Як любить казати мій тато, в часи, коли не було інтернету і люди не сиділи й не клацали в телефоні, вони багато читали і вишивали. Моя прабабуся Настя перечитала, мабуть, усю урманську бібліотеку! А коли не читала, то вишивала. Вона сідала, накривала ноги чоловіковим кожухом, клала полотно на коліна і вишивала. Коли я народилася, сідала біля мене з тим самим кожухом, колисала мене і вишивала. Мама розповідала, що я так п’ять годин могла спати, якщо прабабусі добре йшло вишиття! Дуже виразно пам’ятаю, хоча мені було тоді шість років, як вона якось розкрила свою святкову скриню, порозкладала вишиванки і довго розповідала, який рушничок до якого образу. Передавала мені свою спадщину. А через два тижні прабабуся померла…

Один старовинний рушник у цій родинній колекції свого часу ще передала Наталиній прабабусі її мама! Чим же особлива урманська вишивка?

– Вишивки 70-80-их років – геометричні, а давніші, ще моєї прабабусі, – в рослинному орнаменті: листочки, квіти – дзвіночки, волошки, вишиті яскравими нитками. А ще характерна стібанка: якщо більш сучасні вишивки обкидали хрестиком, то старовинні – стібанками, тобто перепихали нитку через нитку. Це характерно передусім для Надрічного, звідки моя бабуся родом. До слова, як мені розповідали, у радянські часи відшукати тканину на вишивку було неймовірно складно. Треба було дуже добре постаратися, щоб знайти спекулянта, який би тобі передав шматок полотна. Розказував мій тато, що тканину на вишивку продавали у… бережанському туалеті: в одній з кабінок була підпільна «база» з мотками тканини і нитками. Або ж якщо хтось мав родичів за кордоном, то просили їх, щоб надіслали, попередньо замотавши в хустину, аби не знайшли… Усіх, хто шанував українські традиції, вважали злочинцями. Ото страшні часи були!

Вишивка об’єднувала родину

Наталя зізнається, що робота за вишивкою особисто для неї – найсолодші хвилини родинного спілкування.

– Мені подобався навіть не так сам процес вишивання, як те, що нам, дітям, дорослі приділяли час та увагу. Адже колись у селі як було? Город-поле-город-поле… Але вже коли сідали вишивати, то жінки приділяли дівчаткам багато часу. Вишивка об’єднувала родину: це було ціле таїнство, коли витягали вишиття, показували нові техніки, візерунки. Пригадую, уже пізніше, коли я була майже дорослою, мала 15-16 років, мама вишила мені гарну червону сорочку. Моя мама дуже гарно вишивала, але обкидати не вміла. Тож прийшла бабуся, ми сіли втрьох, і вона показувала нам, як це робити. Так вишивка і рукоділля згуртовували сім’ю.

Мені моя мама три сорочки вишила, тепер я вже своїм дітям вишиваю – це передається з покоління в покоління. Цього року видалася дуже гарна квітуча весна, тож гріх було не зробити з дітьми фото на згадку. Що вдягнути дітям? Звісно – вишиванки! Своїм трьом синочкам сорочки я уже сама вишила, а наймолодшу донечку Оксанку одягнула у мамину сорочку. Цю сорочечку вишила моя прабабуся Ганна по маминій лінії ще коли моя мама була маленькою. Носили її і ми з сестрою – може, кілька разів, бо ж діти швидко ростуть. Так і лежала мамина сорочечка у нашій шафі близько 25 років. А коли народилася Оксанка, мама знову витягнула її зі словами: «Ну все, нарешті вже знову буде кому одягнути ту дівоцьку сорочку!»

– Усі вишивки ми зберігали як сімейну цінність, – зауважує Наталя Гуцол. – Тримали у шафі поряд зі святковими речами – як пам’ять про нашу родину, про квітуче жіноче гілля нашого родинного дерева. Залишилися тепер тільки мамині рушники, які мама вишивала для мене уже в сучасному стилі. А усі інші я свідомо віддала, бо розумію, що якби вони ще років п’ять полежали, уже вщент знищилися б. Коли передавала рушники музею, працівники так бережно їх розкладали, що я впевнилася: цим людям можна довірити наш сімейний скарб. Не сумніваюся, що віддала наші родинні вишивки у хороші руки, які справді будуть їх належно зберігати і значно подовжать їм життя. Може, колись на цю виставку прийдуть і мої внуки й з гордістю оглядатимуть її?..