У мальовниче село Андрушівка на Шумщині Алевтина Яваєва та її семеро дітей – четверо хлопців і троє дівчат – приїхали у грудні 2015-го. Утікали від війни. «Слава Богу, що вибралися звідти! – каже найстарша донька у родині, 18-річна Аліна Яваєва. – Тато залишився там, у Красному Лучі на Луганщині. Була причина, через яку він не зміг приїхати сюди. І в найближчому майбутньому теж навряд чи зможе, бо ці причини залишаються глобальними. Не хочемо оприлюднювати все це. Стосунки з ним ми практично не підтримуємо, бо минуле залишило велику рану в душі кожного з нас. У нього нині своє життя, а у нас – своє».
«У нашій сім’ї ніхто не ледарює»
– Чому обрали для переїзду саме Андрушівку? Мамина подруга приїхала сюди ще раніше. Розповідала, що це дуже красиве місце, гостинні люди, то й ми вирішили сюди податися. Спочатку жили у знайомих, поки шукали будинок, який би став для нас другим домом. Ремонт у ньому нам допомагали робити всім селом – обладнали ванну, поміняли вікна, меблі поприносили, посуд. Все те, що ми змушені були залишити там, нам щедро подарували тут. Дуже гарно прийняли нас у селі. Ще й до цього часу постійно запитують, чи щось нам потрібно, приносять продукти. Надзвичайно тішить, що є небайдужі люди. Натомість ми не залишаємося у боргу. Сьогодні нам допомогли – а завтра ми допомагаємо посадити картоплю чи ще щось, — розповідає Аліна.

У нашій сім’ї ніхто не ледарює. Старші брати вже працюють – 21-річний Давид у Мукачевому на місцевому заводі, а 19-річний Ілля в Києві на будівництві. Вони постійно нас підтримують фінансово, адже сім’я велика, проблем вистачає і з цим треба справлятися, важливо, щоб кожен з нас докладався. Я теж планую з часом їхати в Херсон на роботу, щоб якось допомагати мамі утримувати сім’ю. Нині закінчую училище в Шумську, моя мрія – стати швеєю-закрійником, мені дуже подобається розробляти одяг, хотіла б бути модельєром або ж дизайнером. Ще мені до вподоби робота продавчині. Торік влітку спробувала продавати і зрозуміла, що мені вдається спілкуватися з людьми, легко знаходжу спільну мову.
Насті – 16 років. Вона дуже творча – надзвичайно гарно танцює, любить співати, малює. 15-річний Олег теж уже заробляє – працює з деревиною. Марійці – 12 років, вона грає на скрипці, дуже гарно співає. Наймолодший Артемко – наш улюбленець. Йому сім років, дуже мудрий і добрий хлопчик, завжди допомагає мамі в усьому. Коли виросте, хоче стати кухарем. Дуже любить спостерігати, як ми готуємо, допомагає нам і навіть уже вигадує свої страви!
А наша мама у нас – і за маму, і за тата. Вона дуже хороша, на собі тримає усю сім’ю. Для мене мама – дивовижна жінка! І як їй лише вдається стільки встигати? І за тваринами дивиться – у нас є кози і маленькі козенятка, і за дровами їздить, пиляє їх і навіть бензокосою у нашому дворі траву косить, причому дуже добре. І городом займається, і садом, дуже любить квіти, створює красивий дизайн в саду. Дуже багато всього на її руках. А ще мамі надзвичайно сподобався ліс, вона може на кілька годин «зависнути» у ньому. Мама у нас дуже глибока, духовна людина. Я дуже вдячна Богу за те, що у мене є така мама. Звичайно, ми допомагаємо їй: старші дивляться за молодшими, прибираємо в хаті, готуємо їсти, миємо посуд і за дровами їздимо разом – роботи в селі вистачає.

«Як про Бога не сказати, якщо Він все робить для нас?»
– Як нам вдалося пережити усі жахіття війни, вирватися звідти і не розчаруватися? Насправді для людини, яку підтримує Бог, це просто. Хтось вірить у Бога, хтось – ні, але я знаю точно, що тим, хто шукає Бога, – Він допомагає. Так, Бог підтримує нашу сім’ю. Постійно підказує через інших, кого варто остерігатися, а кому можна довіряти. Бог вкладає Себе у серця інших людей – тому вони допомагають нам. Так допомогли і будинок придбати, і все інше. Якби не воля Божа, ми б і не виїхали з Красного Луча. Від тієї миті, коли ми прийняли остаточне рішення виїжджати, нам вдалося зробити це через два тижні. У нас там були корови, свині, кролики – досить велика господарка. Ми жили у достатку, але через війну все це втратило значення, бо головне було – зберегти життя. Дуже важко було продати тварин, бо ніхто їх взагалі брати не хотів. Але так Бог дав, що несподівано знайшлися люди, приїхали, забрали всіх тварин, а ми отримали гроші для того, щоб виїхати і щоб мати за що жити тут спочатку. На кордоні аналогічно. Нас могли відразу відправити назад, як багатьох інших. Та що завгодно могло трапитися! Але ми нормально перетнули кордон, дісталися до Києва, а потім і сюди. А тут? Добрі люди понадавали нам усього на світі! Я дуже вдячна Богу, що нам допомагає. І як про Бога не сказати, якщо Він все робить для нас?

«Тут наше життя зацвіло по-іншому»
– Що найбільше вразило, коли потрапила на Шумщину? У Західну Україну ми взагалі приїхали вперше, досі ніколи тут не бувала. Передусім вразила природа – така велична тиша і краса довкола! Я вперше таке побачила. Коли ми ще були в Красному Лучі, за місяць до нашого переїзду, відкрили село Андрушівка на карті в інтернеті, побачили ставок і будинки довкола. Я пальцем вказала на ставок зі словами: «Як би було добре, якби ми жили тут». І уявляєте: на наш превеликий подив ми тепер живемо саме у тому місці – навпроти ставка і лісу. Це просто чарівно! От що не дуже до вподоби, то це те, що до цієї краси додається купа роботи, – сміється Аліна. – Але від неї нікуди не дінешся та й роботи ми не боїмося. У нас город був і там, але не такий великий. Море роботи – зате море краси. Люди тут дуже добрі, гостинні, чуйні, завжди допомагають. У Красному Лучі далеко не всі такі, більшість – кожен сам за себе, а ти собі виживай, як хочеш. Принаймні мені так здається.
А ще завдяки тому, що ми приїхали сюди, на мене раптом нахлинуло натхнення! Я почала описувати красу цього краю, добре грати на гітарі: написала вірш про наше село і поклала його на власну музику, написала також пісню про Шумськ, уже заспівала її на публіку кілька разів, навіть мала призові місця на пісенних конкурсах у районі і Тернополі. Співала також пісні Вакарчука «Обійми» і Тіни Кароль «Україна – це ти». Ці дві пісні мені так сподобалися! Ми з сестрою Марією їх часто співаємо на різних концертах. Людям подобається, як ми співаємо. Я беру перший голос, вона – другий, це так гарно звучить! Ці пісні, зізнаюся, мені такі рідні, ніби я сама їх написала…
Чи повернуся назад, коли закінчиться війна і ця частина України знову стане нашою? Ніколи! Я так полюбила цей край, нікуди звідси не поїду. І мамі нашій теж в Андрушівці дуже сподобалося, тому навряд чи вона захоче повернутися. Тут наше життя зацвіло по-іншому.