Голова Коропецької громади має чудове хобі — понад десять років колекціонує дзвоники. Назбирав уже більше 60! Нещодавно його колекція поповнилася трьома унікальними глиняними дзвіночками із зображенням герба Коропця від львівського гончаря. Про захоплення коропчанина знають його друзі, тож привозять йому звідусіль дзвінкі презенти. «НОВА…» поспілкувалася з Миколою Тимківим про його хобі, а ще — про життєві цінності, про сім’ю та про працю у рідній громаді.

— Написали на сторінці Коропецької селищної ради у Фейсбуці про ваші дзвіночки — зацікавили багатьох! Це більше ваше захоплення чи дружини?
— Спільне! Ми з Аллою Леонідівною завжди все робимо разом. У нас спільні погляди на життя. Понад десять років тому придбали маленький дзвіночок із зображенням замку в Кам’янці-Подільському. З того й все почалося. Тепер, куди їдемо, веземо звідти на пам’ять дзвоник. Друзі знають про наше захоплення, дарують дзвіночки. Кілька днів тому родич передав ексклюзивний презент від львівського майстра. Якось хороший друг привіз для мене із Швейцарії дзвоник із зображенням альпійських корів. Племінниця купила в Болгарії дзвіночок, який пастухи чіпляють на кіз. Бережемо дзвіночок у вигляді ангела. Моя сестра привезла із Севастополя дзвоник із кумедним написом «Конь в пальто» (усміхається, — авт.). Раніше вона жила в Криму, але після анексії переїхала на Тернопільщину. Маємо дзвіночки із Чорногорії, Швейцарії, Болгарії, Туреччини, Іспанії, Італії, Франції, Чехії, Польщі та інших країн. Найменший сягає 3 см у діаметрі, а найбільший — 12 см. За колекцією треба доглядати — змітати пилюку, витирати. Коли дзвоники вже не вміщалися на полиці, ми почепили їх на стрічках на дерев’яних балках на стелі в кухні. Заходжу вранці — зачеплю рукою: кожен дзвенить по-своєму. Прийдуть гості — показую колекцію!

— Розкажіть про свою сім’ю.
— Моя дружина 30 років вчителювала в Коропецькій школі-інтернаті, нині працює у відділі освіти Коропецької громади. Своїх дітей не маємо, але через наш будинок пройшло багато сиріт, які стали для нас рідними. Деякі жили у нас. Буває, в незнайомому товаристві запитують, скільки у мене дітей. «Якби в усіх так було, то не було б демографічної кризи», — відповідаю. Школу-інтернат реорганізували в ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Будівля закладу розташована на території парку, що колись належав графу Бадені.

— А чим ви займалися раніше?
— Усе життя працював із деревом: тесав дошки, робив меблі. Тиха праця.

— Як зважилися взяти на себе відповідальність очолити громаду? У вашій громаді, як у жодній іншій в області, після минулорічних виборів до влади прийшла команда активістів. Чи є позитивні зміни?
— Упродовж двох скликань я був депутатом селищної ради. В той період ми згуртувалися з однодумцями. Коли розпочалася адмінреформа, в Коропці утворили громаду. На початках була можливість щось робити, діяли різні програми для розбудови громад, але шанс не використали. Разом з ініціативними мешканцями ми тоді добивалися ремонту дороги. З 2008-го їздили з цим питанням до обласного керівництва, до президента. І втілили задум! Ще потрібно відремонтувати дорогу в напрямку Бучача.
Перед місцевими виборами ми довго радилися з однодумцями, кому варто балотуватися на голову громади. Випала честь і відповідальність мені (усміхається, — авт.). Ішли командою: із 22 кандидатів у депутати пройшли 12. Маємо більшість у депутатському корпусі. Стараюся оточувати себе людьми, які готові допомагати одні одним, робити щось не заради себе, а заради інших. У моїй команді багато молодих людей, за ними — майбутнє.

— Підтримка депутатів важлива для голови громади. Чи все вдається спільно втілювати?
— На жаль, не все, бо є різні проблеми. Але з певністю кажу, що серед депутатів, які прийшли зі мною в команді, нема жодного, який би відстоював свої інтереси. «Де общеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинність ісправлять», — писав Котляревський. Ми прийшли саме «повинність ісправлять». Дуже хочу, щоб і наші наступники керувались таким принципом. Нам вдалося відкрити ЦНАП, відділення «Нової пошти». Ще хочемо відкрити поліцейську станцію. У нас мальовнича природа, протікає Дністер. Треба це все берегти і примножувати.
Бувають моменти розчарування: хочеш щось зробити, а тобі не дають. Багатьом ми «наступаємо на п’яти». Боремось за чисте довкілля, проте це не так легко. Люди звикли викидати сміття, де завгодно. Щоб змінити ситуацію, ми уклали угоду на вивезення твердих побутових відходів. Якщо хтось викидає стихійно, притягаємо до відповідальності. Хочемо навчити краян сортувати сміття. Вдасться нам це чи ні, не знаю, але ми стараємось. Інша проблема — люди звикли задарма брати воду з водогону. Пояснюю, що платимо за газ, за світло, так і тут мусимо. Працівники комунальної служби ідуть від хати до хати й перевіряють споживання води.
Вболіваємо за надходження до місцевого бюджету. Чимало «одинчиків» не сплачують податки, спілкуємось з ними. Плануємо провести інвентаризацію земель, щоб навести порядок із землекористуванням. Аграрії часто заорюють прилеглі ділянки, але не платять за це податок. Таке є в кожній громаді.

— Усі хочуть, щоб країна змінювалась, але не всі хочуть самі змінюватись…
— Ніколи не міг подумати, що доведеться боротися зі своїми виборцями, щоб зробити їм добро. Гадав, що якщо буду робити щось для загалу, то це всі зрозуміють. Але, на жаль, не всі розуміють. Кожен думає про своє. А треба починати із загального — для громади, а потім буде й особисте. Якщо кожен господар ідеально впорядкує своє подвір’я, а вийде на вулицю — болото. Чи буде затишно? Проте є багато людей, які долучаються до спільної праці, підтримують наші ініціативи. За це я їм безмежно вдячний.

Цьогоріч ми з депутатами відвідали з робочим візитом ґміну Івкову в Польщі. Переймали їхній досвід, хочемо підписати меморандум про співпрацю. Там саме відбувався фестиваль, на який приїхали німці, угорці. «Не зрозумію, чому ви так живете, якщо у вашій країні все є?» — дивувався німець. У нас справді є можливість зробити наше життя таким, як в Європі.

— А що потрібно для цього?
— Передусім — воля. Треба забути про своє і подати руку ближньому. Люди, які хочуть, щоб їхній край розвивався, мають бути однодумцями. Політиканство на місцевому рівні — це посміховисько. Ми зіткнулися з ситуацією, коли кілька осіб, серед яких і один опозиційний депутат та колишній заступник директора школи, виступили проти створення опорної школи. Звернулися до суду з відповідним позовом. Не розумію їхньої мотивації. «За що ви боретесь?!» — запитую. У школі на підлозі більше фарби, ніж дошки. Якщо створимо опорну школу, то зможемо претендувати на різні програми, щось покращити. Проте досі свідомо блокують це питання.

— Коропецькій громаді шість років. Чи виправдовує себе адмінреформа?
— Не знаю, чи знайдеться якийсь голова громади, який скаже, що їм дуже легко. На початках, коли виділяли кошти для розвитку, було простіше. Нині усі фінансові справи й проблеми скинули на плечі громад. Деякі не можуть впоратись. Держава має трошки повернутися до нас. Наша громада маленька, цінна кожна копійка, зарплати невисокі. Більшість речей, які ми втілили, зробили без залучення коштів місцевого бюджету. Загалом бюджет дуже негнучкий. Поки нема жодного великого чи хоча б середнього підприємства, виробництва в громаді, бракує ініціативних ризикованих підприємців. Стоять пусткою окремі занедбані, давно викуплені в приватні руки, будівлі, очікують або перетворитися в руїну або більш хазяйновитого власника, який буде готовий працювати, створювати робочі місця, сплачувати податки. У нашій громаді є для цього сприятливий час, бо прийшли чиновники, які не заглядають людям у кишені. Ми абсолютно ліквідували “традицію дрібних віддяк”, хабарів. А це важливо для довіри. Загалом самоврядування — це добре, бо вчимося господарювати. Розуміємо, що крім нас нам ніхто нічого не зробить. Маємо брати в руки лопати, граблі й прикрашати територію, де живемо. Коли робили дорогу до Коропця, було величезне піднесення. Могли зібрати по 60-70 осіб. Якщо люди бачать, що буде результат і що їх не дурять, готові щиро жертвувати час і сили.