“Звісно, раз із Гончарівки, то мушу бути гончарем, — сміється господар, запрошуючи до майстерні. — А взагалі-то в кожному жарті є тільки частка… жарту. Все решта — правда! Так і мені мій тато-гончар розповідав, що колись, коли мене ще на світі не було, село наше Вичулки називалося. А потім його у Гончарівку перейменували — адже тут цілі династії гончарів жили, передаючи вміння від батька до сина. Нині з них, щоправда, небагато умільців позалишалося, гончарів у селі на пальцях порахувати можна…”

Найкращий друг — гончарний круг

“Зі своїх 52-ох років гончарством я займаюся вже… майже 50, — сміється чоловік. — Ще маленьким я весь час проводив у батька в майстерні, допомагав йому: спершу місив глину, згодом опановував гончарний круг… Якби не тато, то мене як гончара, напевно, не було б. Батько відкрив мені всі “глиняні” секрети, навчив премудростей запікання глиняних виробів… Зрештою, що ж я буду вам розповідати, зараз самі все побачите”, — з такими словами пан Віктор проводжає нас до своєї майстерні. Гончарський круг, полички та стелажі заставлені горщиками-тарілочками-глечиками, мішки із глиною та столик для виминання — ось і все скромне облаштування гончарської майстерні.

Майстер зручно вмощується за гончарний круг. Передбачливо підходжу поближче до нього, аби гул електродвигуна не заглушував запис нашої розмови. “Нині техніка трохи полегшила гончарам роботу, – каже мій   співрозмовник і додає, що колись усі гончарі накульгували на ногу від того, що безперестанку крутили круга. — А взагалі гончарство — це перш за все важка фізична робота. Стаєш увечері з-за круга — і аж світ тобі крутиться…”

 У його руках оживає глина

Я захоплено спостерігаю, як з-під рук умільця шматок глини, набираючи форми горнятка, перетворюється у глечик, а потім знову стає горнятком. Конфігурація змінюється щосекунди — гончар шукає ту форму, котра відповідала б його задуму. Переконалася: за роботою гончарів можна спостерігати годинами. Глина буквально оживає під умілими руками. Вона ніби “танцює”, утворюючи вивірені століттями досконалі форми.

“Кожна людина сама шукає підхід до гончарства, — каже чоловік. — Якщо вже вона бере до рук глину — буде із неї творити, нехай і по-своєму. Майстру ж потрібно дуже багато працювати, щоб освоїти майстерність від “а” до “я”. Сформувати горщик кожен зможе. Головне  — вміти підготувати глину, досягти потрібної пластичності…”

Аби виготовити свої маленькі шедеври, Віктор Вдовин ходить за глиною за кілька кілометрів від села. За роки гончарства пан Віктор вивчив усі властивості глини.  Піч для випалювання готових виробів пан Віктор теж змайстрував власноруч.   “Завантажуючи” піч дровами під зав’язку,  можна за один раз випалити в ній кількасот виробів.

“До речі, правильно казати “точити” з глини, бо термін “ліпити” застосовується лише для ручного ліплення, — каже гончар. — Готовий посуд сохне, шліфується, вигладжується, розписується і лише тоді запікається. Запікання   — взагалі справжнє мистецтво! Якщо не дотриматися технології, горщики тріскаються, беруться плямами… Через найменші нюанси вся робота піде нанівець. Неправильно випалений посуд із часом лущиться, надщерблюється та кришиться. Добре випалена глина дзвенить, недобре — просто тарабанить…”

 Глиняний посуд — стильно, здорово та екологічно

За майже три десятки років, відколи Віктор Вдовин займається гончарством, з-під його рук вийшли десятки тисяч (!) горщиків, глечиків, графинів, мисок, кухликів, макітер. За рік, каже чоловік, виготовляє приблизно півтисячі виробів. Тепер помножте їх на тридцять років копіткої праці… Цифра вражає. Майстер намагається робити в основному традиційні речі. Звичайно, у кожен виріб вкладає якусь “родзинку” і часточку своєї душі. У цьому й полягає головний секрет його майстерності.

З появою заліза, пластику та термоскла глиняний посуд не втратив своєї актуальності. Навпаки, нині гончарні вироби набувають дедалі більшої популярності серед українців. Глиняний посуд  — це не тільки екологічно чисто і здорово, а й вигідно та естетично. Страви, приготовлені саме в глиняному посуді, набагато смачніші й корисніші. Коли запікати у глиняному горшку, страва і запах має апетитніший, переконаний гончар. “Якось я заходив до сусідів, почастували мене голубцями, запеченими у горшку мого виробництва. Кажу: “Смакота! У мене вдома не такі, бо жінка в поливаному баняку готує…” (Сміється, — авт.) А взагалі, без ліпки вже не уявляю свого життя. Вироби ці особливі — їх традиція має глибочезні коріння. Та й глина — дуже енергетичний матеріал, недарма ж нею навіть хвороби лікують.

Хочу, щоб наступні покоління оцінювали наш побут та культуру не тільки за пластиковими пляшками і стаканчиками”, – каже на завершення нашої розмови чоловік.  Свою майстерність він має кому передати у спадок — навчив гончарної справи сина, нині у майстерні біля дідуся весь час крутиться і маленький онучок. Дай, Боже, традиція гончарної династії продовжуватиметься…

Замість P.S. Ще якихось півстоліття тому Гончарівка на всю область славилася своїми гончарами. Та хіба ж тільки вона? Цілі села жили цим ремеслом. Не було хати, де б молока не тримали у глиняних гладущиках, а на мисниках не красувалися б здоровенні макітри та поливані миски. Достоту ті самі, якими нині заповнені антикварні крамниці. “Простацьку” глину витіснили фаянс і порцеляна. Здавалося, назавжди. Але ж звідки ця щемлива ностальгія за молоком із глечика та борщем із глиняної миски? Тому й сідає щодня гончар крутити старий, як світ, гончарний круг, аби зліпити нам горщика…