Грай, музико, грай!

Матінко, не плач…

З медом подавай

молодим калач!

Грай, музико, грай!

Батечку, радій!

Щастя побажай парі молодій!

Щоб і хліб, і сіль, щоб усе було,

Щоб ваше життя,

як квіт, розцвіло!

Така мила пісня у талановитому виконанні чарівних дівчат з гурту «Весільне намисто» стала особливою прикрасою вже не одного тернопільського весілля і навіть запорукою щасливої долі молодят. Саме так, адже слова обрядових весільних українських пісень, які наші прабабусі плекали століттями, й нині доторкаються найпотаємніших струн людських сердець і налаштовують на мудре сімейне й родинне життя, де головні не айфони та інстаграм, а любов і взаєморозуміння. Але торкаються тільки тих, хто вміє слухати душею. І, як зізнаються дівчата з «Весільного намиста», котрі практично щотижня співають обряди на весіллях і знайомляться з багатьма родинами, таких людей у нас багато. На щастя!

Ярина Затонська, Марія Сточанин, Тетяна Жмуд – три яскраві перлини «Весільного намиста». Усі троє – молоді мами (в Ярини – троє діток, у Марії й Тані – маленькі синочки), турботливі дружини. Марійка й Таня – музичні педагоги, обидві працюють у Великобірківській музичній школі, Яринка до декретної відпустки працювала музичним керівником народного художнього театру “Дивосвіт” ЗОШ №22 м. Тернополя, нині разом з чоловіком – власники творчої крамниці «Handmade story». Як попри величезну заклопотаність їм вдається викроїти час для співів на весіллях? Відповідь проста – вони це люблять.

– Коли у листопаді 2009-го року я виходила заміж, дуже хотіла, щоб дівчата заспівали мені на весіллі обрядових пісень, – пригадує Ярина Затонська. – На той час не могла знайти таких, тож просто попросила знайомих дівчат, які заспівали лише кілька пісень. Після весілля виникла ідея створити гурт, який би співав вранці у нареченої всі обрядові пісні. Переглянула літературу, вибрала кілька пісень, які сподобалися, для кожного обряду – наприклад, розчісування коси, закладання віночка. Ідею підтримав мій чоловік (Андрій Затонський – учасник відомого тернопільського гурту «Акорд»  – авт.), він ці пісні розписав нам на три голоси. Зробив аранжування, за що ми дякуємо, адже дотепер використовуємо в обрядах більшість цих пісень. Спочатку з нами співала моя сестричка Марійка, потім так склалося, що вона виїхала у США, тож до нашого гурту приєдналася Тетянка. Так, мабуть, Бог керує, щоб послати нам потрібну людину. У нас тріо звучить гармонійно, голоси зливаються. Вона доповнила його ще кращим звучанням! Окрім того, що ми  звучимо гарно разом, то ще й стали подругами. Залюбки зустрічаємося не тільки на репетиціях, а іноді просто хочеться десь піти на каву, погомоніти, відпочити від домашніх клопотів. Ми вже давно стали як рідні душі.

Марія: – Яринка у нас – і ініціатор, і організатор, і керівник.  Ця ідея дуже хороша, тому що це не тільки відродження українських традицій, а паралельно ще й організація початкового етапу весілля. Коли батьки розгублені й стривожені, щоб все було добре організовано, а наречені взагалі на своїй хвилі, дуже добре, коли є хтось, хто керує процесом. Ярина має спокійний характер, вона завжди впевнена та робить все дуже послідовно. На початках, якщо, бувало, ми могли розгубитися, то знали, що вона все тримає під контролем. Можливо, вона теж хвилюється, але цього не видно.

– Чому «Весільне намисто»?

Яринка: – Це придумала Марійка.

Марія: – Назву ми дуже довго обговорювали! У нас було багато різних варіантів, але хотілося колоритної назви і водночас щоб відразу було зрозуміло, що це. Якби ми назвали, наприклад, «Орхідея», це було би теж по-своєму гарно, але зовсім незрозуміло, що і для чого. А ця назва абсолютно відповідає суті.

– З вами є ще музиканти?

Яринка: – На самому початку кілька разів ми співали без музичного супроводу, але відразу зрозуміли, що він потрібен. У хаті гарно й так, а надворі обов’язково повинна бути музика.

Таня: – Це значно урочистіше, суттєво підсилює свято. Мусить бути марш. Та й, зрештою, легше співати, коли грають.

Яринка: – Раніше у нас був саксофоніст і мій чоловік грав на баяні, але він багато співає в «Акорді», тож просто фізично не може всюди встигати. Тепер наш гурт дуже колоритний, бо ми маємо сопілкаря – Микола Підколодний завжди з нами, ніколи не підводить. Що хочемо співати – відразу на ходу заграє. Наш баяніст Василь Яковенко – теж дуже хороший музика. Ми всі давно знайомі, бо навчалися в Інституті мистецтв Тернопільського педагогічного університету, усі приблизно одного віку, маємо багато спільних інтересів.

Таня: – Дуже цікаво нам, коли ми їдемо в райони, а це частенько буває. У дорозі про що тільки не розмовляємо! В усіх малі діти, усі працюють в музичних закладах, трапляються різні цікаві ситуації, спільних тем – море.

– Ви супроводжуєте співом зустріч молодого, викуп молодої, закладання весільного вінка та фати, батьківське благословення, випровадження з хати… Який обряд найбільше зворушує людей?

Яринка: – Колись українське весілля святкували цілий тиждень – від четверга до четверга. Звичайно, те, що ми робимо, лише малесенька частинка, вибрані і з’єднані шматочки обрядів. З історії того автентичного обряду, мабуть, залишилося відсотків десять. Але навіть якщо ці десять відсотків не упускати, а зробити, то весілля вдається дуже гарним. Нині, звісно, все по-іншому. Більшість обрядів втратили свою первісну суть, але зберегли мету – доторкнутися до людських душ. Наприклад, обряд розчісування коси. Я завжди кажу, що тепер це імітація. Адже у молодої вже є зачіска, фата. Але коли мама підходить, бере гребінчик і нехай не чеше волосся, а просто проводить по ньому, цілує доньку в щоку, то присутніх переповнюють емоції. Це найбільш зворушливий обряд, всі починають сльозу пускати, особливо бабусі та дідусі. Чи поклони: молодята вклоняються тричі мамі й татові і цілують хліб, руку й щоку. Не раз молоді кажуть: «Ой, та кожного стільки цілувати! Навіщо?» Я відповідаю: «Мабуть, раз у житті це зробите – поцілуєте хліб та руку мамі й татові. Ви не робите це щодня. Подякуйте цей один раз». Ніхто не відмовляється.

Таня: – Усе це відбувається у супроводі гарної пісні і має велике духовне значення, адже це вдячність батькам, дідусям-бабусям за те, що ростили, дожили до цього урочистого моменту. Важливо сказати, що колись люди дуже важко працювали, тож українське весілля було неймовірним святом – всі раділи, танцювали, співали. А нині… Нині нічого не змінилося. Ми також важко працюємо. Нас засмоктує шалений темп життя. А цей обряд на весіллі повертає бодай трошки в часи наших традицій, додає цінності українській сім’ї. Благословення від батьків та близьких родичів – такі зворушливі моменти підштовхують когось в родині до єднання, до прощення.

– У різних районах Тернопільщини весільні звичаї, звісно, мають свої особливості…

Яринка: – Не те, що у районах, у кожному селі Тернопільської області свої підтрадиції! Виїдеш трошки за Тернопіль – вже інший обряд. Скажімо, цікаво було довідатися, що в Почаєві, коли кланяються батькам, то падають на коліна додолу. В Гусятинському районі, коли заходимо до хати, молода перетанцьовує з дружбою, аж тоді сідає на подушку. Коли ми попередньо домовляємося з людьми, пропонуємо їм свій сценарій і за бажанням додаємо усі нюанси. Цікаво, що люди не хочуть на весіллі того чи іншого обряду, а ось тарілку ніхто не відмовляється бити. А це не українська традиція, а єврейська. У нас колись ніхто тарілку не бив, але вона так прижилася, що всі впевнені, що то наша традиція. Я про це дізналася від мами однієї нареченої. Чому її били? Тарілка – це як символ єврейського народу. Її побиття символізує, що євреї розкидані по всій землі.

Марія: – А в нас придумали, що скільки осколків – стільки дітей.

– Або чим дрібніше розіб’ється – тим більше буде  щастя. І з таким задоволенням луплять ту тарілку! Знаю пару, яка розлучилася через кілька років після одруження. Люди згадують, що у них на весіллі не розбилася тарілка, мовляв, це був знак…

Марія: – Коли люди розходяться, завжди шукають причину в чомусь, тільки не в собі. Не зійшлися характерами, хтось поробив, тарілка не розбилася…

Таня: – У моїй родині є приклад ідеальної сім’ї: це рідна сестра моєї мами  і її чоловік. Їм уже по 60 років, а вони всюди разом. Ціле життя до нас приїжджають разом. Разом готують, разом розмовляють.

Марія: – Так, потрібно розмовляти. Коли хлопець і дівчина зустрічаються, вони багато спілкуються, тому й цікаві одне одному, а коли живуть разом – робота, діти, побут засмоктує, люди відчужуються, накопичується роздратування. Проблема більшості наших сімей у тому, що люди не говорять.

Яринка: – Спілкуватися і домовлятися треба вміти усім. Я завжди молодятам нагадую, коли, наприклад, йдуть торги за наречену на брамі: домовтеся попередньо про ціну. Тому що всілякі випадки були. Іноді старші люди не розуміють тих жартів, що відбуваються на брамі. Був навіть такий випадок, що тато нареченого образився, розвернувся і поїхав. Мусять люди знаходити спільну думку, до весілля треба домовлятися, щоб не було таких прикрих ситуацій. Ми грали брами, коли молоду продавали за 50 копійок і зелений листочок, і за 20 тисяч гривень, коли її братові дарували модний годинник на руку. По-різному відбувається, але нам завжди цікаво це робити. І молодих бачити та їхні щасливі обличчя. Особливо, коли молода виходить, і молодий бачить її вперше у весільній сукні. Коли хочете посваритися або сказати одне одному якесь дошкульне слово, згадайте цю мить, може, передумаєте?