Вівторок, 25 червня 2024
• Сергій Притула просить про донати на свій день народження • Помер лідер дисидентського руху з Тернополя Дем’ян Чернець • У Тернополі відбулася зустріч із родинами загиблих бійців бригади «Лють • Пережила трагедію операції “Вісла”: довгожителька з Тернопільщини святкує 100-літній ювілей • Смертельна аварія на Кременеччині: син і батько перекинулись на автомобілі • Із Заліщиків до Києва – на дивані! Винахідник вирушив у тур-збір на потреби ЗСУ • На “Рогатці” в Тернополі облаштували кільцевий рух • «Україна – наш дім»: переселенці знайшли прихисток в соціальному житлі в Чорткові • 1000 доларів хабара – за успішне закінчення навчання у виші Тернополя • Народному хору «Заграва» із Тернополя – 35 років • Замість весілля – похорон. Наречена захисника з Тернополя одягнула білу сукню… • Аварія у Тернополі: автобус врізався в стовп • Волонтери з Бережан зібрали 2,5 тонни макулатури задля донатів • 34 тисячі гривень видурили у пенсіонерки з Тернопільщини • “Пишаємось нашим татом!” Донька захисника з Тернопільщини зворушила привітанням • Шантажували подружжя і вимагали 4 тисячі доларів • “Тонко відчував своїх моделей”. Передчасно обірвалось життя відомого фотографа з Тернополя • “Пришвидшував” виготовлення паспортів: судитимуть чоловіка із Чорткова • Картину Івана Марчука продали за 300 тисяч доларів • Затримали тернополянина, який продав… гранату
Хліб життя після пекла Маріуполя

Автор: Опубліковано: 6 Листопада о 14:55 187


Яна і Руслан Велички з Маріуполя відкрили пекарні на Тернопільщині.


«Власники — з Маріуполя», — переповідають у черзі до каси відвідувачі «Пекарні сім’ї Величко», що на вулиці Замковій у Тернополі. Приміщення переповнює аромат випічки і кави. За столиками смакують круасанами, тістечками, тортами та іншими смаколиками. Біля входу — тюки і гарбузи, на стінах — краєвиди Маріуполя, на підвіконні — листівки з фрагментами незламного міста ще до окупації росіянами, на картині — море. Переселенці з Маріуполя Яна і Руслан Велички нещодавно відкрили цю пекарню-кав’ярню. Ще один їхній заклад є навпроти приміської автостанції в Тернополі, біля овочевого ринку. А третій — у Бучачі. Подружжя живе на Тернопільщині від весни 2022-го. Три тижні вони разом із дітьми залишалися під обстрілами у Маріуполі. Дивом вирвалися звідти. У Маріуполі залишили дві квартири, два будинки, магазини, гуртовню. Все зруйноване…
Журналістка «НОВОЇ…» зустрілась із подружжям у пекарні на Замковій.

— У вашій пекарні затишно і людно! Багато відвідувачів вітаються з вами. Як ви змогли так швидко налагодити роботу закладу?
Яна: — Це третя наша пекарня, ще одна була в Чорткові, але закрили, бо там обрали не надто вдале місце. Дебютували ми в Бучачі, де тривалий час жили після переїзду. У Тернополі ми вже вийшли на вищий рівень, набили руку (усміхається, — авт.). Дивом вибралися з Маріуполя, оговтались від стресу і задумались, що далі робити. Руслан 20 років займався бізнесом у Маріуполі, мав свою гуртовню, магазини, постачав продукти в різні мережі.

Руслан: — У Бучачі я не міг сидіти без роботи. Думав таксувати. Випадково дізналися, що у містечку продають пекарню. У нас були невеликі заощадження, частину суми взяли в позику. Торік у червні розпочали власну справу.
Це був для нас новий напрямок, але ми дуже хотіли працювати. Яна випікала, я стояв біля каси. У Тернополі ми теж на початках самі обслуговували покупців. Нині маємо працівників, ще шукаємо пекаря і касира.

Я.: — У цій пекарні ми зробили все з «нуля». Закупили печі, замовили вітрини, меблі, розмалювали стіни. Чоловік сам все спроєктував.

— Ви і раніше любили пекти? Чи з відкриттям закладів освоїли технологію, рецептури?
Я.: — Випічка — моє покликання. За освітою я — технолог. Моя мама любить пекти різні торти, тістечка, тож я від неї перейняла. У Маріуполі я пекла для рідних, а тут — для наших покупців. Отримую море задоволення від цієї справи. На початках я купувала онлайн курси із випічки. Нині вже знаю всі рецепти «на зубок». Руслан вже теж половину всього вміє пекти!
Р.: — Раніше я міг посмажити картоплю і яєчню, а тепер хліби печу (усміхається, — авт.). Праці багато, потрібно все контролювати. На початках ми спали по три-чотири години. Вкладаємо всю душу.

— На стінах ви зобразили Маріуполь. Спогади додають сил?
Я.: — Любимо Маріуполь! Сумуємо…

Р.: — Намалювали драмтеатр, собор Святого Архистратига Михаїла, який в народі називають «Поживановським» (споруджений на честь ексмера Михайла Поживанова), водонапірну вежу. Хто з Маріуполя — відразу впізнає. Розмалював нам стіни художник із Бучача. Я трохи допомагав. Останні штрихи корабля на морі я завершив о третій годині ночі перед відкриттям пекарні (усміхається, — авт.). Ще планували намалювати море на всю стіну, але почепили там тематичну картину. Росіяни вирвали у нас частину серця… А море — це взагалі окрема історія. Ми зростали біля моря, прогулювались, споглядали. Нам бракує водного простору, хвиль, стихії. Тернопіль своїм ставом частково заповнив внутрішню порожнечу.

— Чому ви переїхали саме на Тернопільщину?
Р.: — Вибравшись із Маріуполя, ми три тижні жили у прихистку для переселенців у Білій Церкві, ще тиждень — у Вінниці. А потім мені написала колишня одногрупниця з Бучача, яка мешкає в США. Поцікавилась, чи з нами все добре, і запропонувала поселитись у її батьків. Так ми потрапили у Бучач. Трохи пожили у тієї сім’ї, а згодом перебралися до місцевого готелю «Мандри». Мешкали там пів року. Нині наймаємо житло в Тернополі.

— З вашим синочком Матвійком я вже познайомилась. У вас є ще діти?
Я.: — Маємо двох синочків: Матвійкові два роки, Артемові — 7. У чоловіка є ще донька Кіра від першого шлюбу.

— Коли ви виїхали з Маріуполя?
Я.: — 15 березня ми попрощались із напівзруйнованим рідним містом…
Р.: — Вдосвіта того дня ще були обстріли — гатила артилерія, бомбили з літаків. Не було організовано евакуації, не було «зеленого коридору». З першого дня масштабного вторгнення в місті не вщухали обстріли. А 15 березня після обіду трішки притихло, тож маріупольці кинулися виїжджати. Ми жили в центральній частині міста, неподалік пологового будинку, в який влучила ракета. Ризикнули також рушити в дорогу, хоча це було вкрай небезпечно, бо росіяни могли розстріляти.

— 24 лютого вночі в Маріуполі вже пролунали вибухи. Чи ви розуміли, яка небезпека насувається?
Я.: — Думала, що все минеться, як у 2014-ому році. До останнього не вірила… Коли ще були світло і газ, я прибирала квартиру, пекла сирники й млинці. Це було самозбереження. Мої батьки просили нас виїжджати з міста. 2 березня виїхала моя подруга. Ми побоялися, бо бачили, що росіяни сунуть все ближче. Тулилися з дітьми в коридорі на четвертому поверсі. У нашому будинку не було підвалу. Готували їсти з сусідами на вогнищі в дворі. Прилетіла ракета — знесло наш балкон. Інтернету не було, тому не знали, що відбувається по всій країні. Розуміли, що блокада міста неминуча. Проте вирватись було нереально — бомбили цілодобово. Поліцейські відчиняли магазини, щось брали собі, а далі люди заходили. Ми нікуди не йшли…

— Ви якось контролювали в перші дні свою гуртовню, свої магазини?
Я.: — У нас теж все розграбували, а згодом у магазин влучила бомба. Ми бачили руїни через супутникові знімки… Житло зруйноване, згоріло. Втратили все… Збитки на мільйони доларів. Але добре, що живі. Це головне!
Р.: — Зібрали трьох дітей, склали в три валізи найнеобхідніше і виїхали двома автомобілями. За п’ять днів до вторгнення я завіз три вагони продукції на гуртовню — крупу, макарони, оливкову олію, консервацію та ін. У перші дні наші продавці ще виходили за бажанням на роботу, ми платили подвійну зарплату. А потім все рухнуло… Підприємці були винні нам чималі кошти за товар. Проте на фоні війни й виживання це взагалі не мало значення. Коли побачили перші ракети, були шоковані. Потім я ще виривався в місто поміж обстрілами. Завозив знайомим хірургам у госпіталь необхідні речі. А далі почали відсікати квартал за кварталом… Горить, димить, зривається…
Я.: — Коли бомбили з літаків, будинок здригався. У деякі моменти думали, що це вже кінець…
Р.: — Ми з сусідами пиляли дерева, щоб розпалити вогнище для приготування їжі. Ідеш по воду і не знаєш, чи повернешся. Так було щодня, щохвилини.

— Що ви думали в ті страшні дні?
Я.: — У Маріуполі було пекло… Опановував страх. Ми не знали, що буде далі. Я думала, що України вже нема, що росіяни все захопили…
Р.: — Увесь час в очікуванні перед невідомістю. Не могли ні їсти, ні спати. Розумів, що я — доросла людина, з певним життєвим досвідом, абсолютно ні на що не впливаю. За тих три тижні я втратив десять кілограмів, Яна — сім.
Я.: — Ми з жінками варили їжу на вогні — картоплю, яйця. Ділились харчами, як рідні. Хоча з наших магазинів і гуртовні все розтягували, а ми вдома не мали запасів. Не було змоги поїхати і щось привезти. Мали лише яблука, які нам передала мама із села, рибу, яку потім обміняли на свічки.

— Як ви зігрівались, коли пропали газ і електрика?
Р.: — Коли ще були залишки газу, я нагрівав чавунну сковорідку і ми з дітьми грілися довкола. У квартирі тоді було нуль градусів, на вулиці — мінусова температура. Гріли руки біля свічки. Потім до нас приїхала моя колишня дружина з чоловіком. Вони — альпіністи, тож мали пальник із газовим балончиком. На ньому ми підігрівали суміш для Матвійка. Синочкові тоді було лише дев’ять місяців.
Я.: — У мене досі виникає страх, коли холодає. З дітьми було непросто в морози. Боюся холоду, мабуть, більше, ніж голоду.

— Як ви виїжджали з Маріуполя?
Я.: — Наші два автомобілі, на щастя, вціліли. Чоловік заправив їх пальним у перші дні вторгнення.
Р.: — Від прильотів палали в дворах автомобілі. Перебіжками від будинку до будинку я добрався до стоянки. Серце вистрибувало, адреналін зашкалював. Завів перше авто, щоб пригнати ближче до нашого будинку. Мчав через двори, через футбольне поле… Потім ризикнув побігти по другий автомобіль. Поставив їх у дворі школи, подалі один від одного, щоб хоч якийсь вцілів.
У день виїзду ще був масовий обстріл. Я не встигав добігти до під’їзду. Гриміло, вибухало… Металевий гараж склався, як консервна банка. Гепнуло дерево. Хрещуся, молюся… Не передати того жаху словами. «Гради», танки, літаки… Авіація зі страшним звуком робить перше коло, друге… Починає сипати бомби… Розказую і волосся дибки від спогадів. Ми молилися тоді, щоб не впало прямо на будинок, щоб був хоч якийсь шанс вижити. За себе не було страшно. Не боюся помирати. І дружина не боялася. Правда, Януся?
Я.: — Навіть не допускала такої думки.
Р.: — Я молився за дітей, щоб не залишились самі… Бог вберіг нас.
Я.: — Сильно я хвилювалася за тебе, коли пішов по воду і пів години не було…
Р.: — Пішов, а там розтягували товар із магазину. Несли не лише продукти, а й телевізори та іншу техніку. Навіщо? Абсурд. Мене це вразило…

— А які моменти людяності вразили?
Р.: — Неймовірна згуртованість мешканців нашого будинку. Ділились, хто чим міг. Смішний момент: у нас вдома було багато дорогих алкогольних напоїв. Щось я купував, щось мені дарували. «Хлопці, пригощайтесь, бо зайде та орда — все забере», — запропонував. Пригубили, щоб зігрітись і хоч трішки заспокоїти нерви. Ця абсолютна відкритість і безкорисливість навіювала відчуття кінця світу.

— Ви вже розуміли, що росіяни захоплять Маріуполь?
Я.: — Росіяни дуже швидко наближалися… Спершу ми виїхали з Маріуполя до кумів на дачу. Але того дня там теж вимкнули світло. Переночували в холоді. Наступного дня рушили до Бердянська. Дорога була важкою. У мирний час туди добиратись годину, а ми їхали в колоні 10 годин. Довкола горіла військова техніка. Пройшли багато російських блокпостів. До Бердянська їх було кілька, а в напрямку Запоріжжя — до 30.

— Росіяни обшукували автомобілі? Щось запитували вас?
Р.: — Під’їжджаємо до блокпоста — стоїть «мавпа» з автоматом з п’яним божевільним поглядом. Нічого особливого не говорили. Двічі перерили весь мій автомобіль, мене обшукували до нитки.
Я.: — Не забуду, як на одному блокпості до мене кинувся окупант із лайкою і автоматом… На іншому сказали відкрити багажник, а він заклинив, треба було лізти зсередини. «Як маю їм пояснити…» — охопив страх. І тут Матвійко сильно розплакався. Махнули, щоб проїжджала…

— Ви живете Маріуполем на відстані? Чи стежите, яка там ситуація?
Я.: — Так, нас досі болить (на очі набігають сльози, — авт.)…
Р.: — Надіємось, що наші воїни звільнять Маріуполь. Що ми ще колись приїдемо і припадемо чолом до своєї землі. Там залишилися близькі нам люди, там поховані наші предки. Чи будемо там жити — невідомо. Ніхто нічого не знає. Живемо одним днем. Багато знаків запитань. Хочемо, щоб російські нелюди забрались із нашої землі. У Маріуполі окупанти показово будують нові квартали. Невідомо, кого там будуть заселяти. У місті залишилось близько 100 тисяч населення. Не всі змогли виїхати, особливо літні люди. «Тут наша земля! Чому ми повинні виїжджати?» — кажуть.

— Чи сподобалось вам на Тернопільщині?
Я.: — Тернопіль — світле, затишне і комфортне місто. 5 хвилин їзди — і ми вже вдома, 5 хвилин — на ринку. Бучач також дуже гарний. Ми перебралися до обласного центру, бо хотілося руху, прагнемо розвиватись. Руслан має право виїзду за кордон, але ми вирішили не покидати нашу країну.
Р.: — У Тернополі багато парків, водойм, дитячих локацій. Тут ми повернулися до життя, знову відчули радість після пройденого пекла.

 


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , , ,

Нещодавно опубліковане

Особливості гральних автоматів в онлайн казино на гривні парік 24...


Рубрика: Опубліковано: о 15:49


Відомий телеведучий та волонтер Сергій Притула з Тернопільщини нині святкує день народження...


Рубрика: , Опубліковано: о 9:21


Відійшов у вічність тернополянин Дем’ян Іванович Чернець - громадсько-політичний діяч, колишній політв’язень, що зазнав репресій за участь у боротьбі за незалежність України у XX столітті, заступник голови Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих...


Рубрика: , Опубліковано: о 9:12


Аби підтримати родини загиблих бійців об’єднаної штурмової бригади Національної поліції «Лють» на зустріч з ними прийшли заступник командира бригади «Лють» В’ячеслав Вусінський, начальник Головного управління Національної поліції Тернопільщини Сергій Зюбаненко та виконувач обов'язки голови Тернопільської обласної військової адміністрації Володимир Важинський...


Рубрика: , Опубліковано: о 9:05


21 червня свій 100-річний ювілей святкує мешканка с.Долина Теребовлянської громади Пелагія Іванівна Козачок...


Рубрика: , , Опубліковано: о 8:54



Теми дня
22 Червня
21 Червня
20 Червня
19 Червня
17 Червня