Блакитні очі. Під час спілкування з лемками із Козови мимоволі зауважуємо, що в усіх — блакитні очі. «Ми переселені з села Синява, тому й очі небесного кольору», — жартома шукає пояснення один із співрозмовників. У їхнім спогадах — біль і туга, але в очах — надія. Втративши все, вони не втратили віри, всіма силами трималися за життя. На Козівщині осіли сотні примусово депортованих українських родин із українських сіл, які нині належать до Польщі. Друга неділя вересня — День пам’яті примусового виселення українців у 1944–1951 роках із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини. З кожним роком залишається все менше свідків депортації. Журналісти «НОВОЇ…» поспілкувались із трьома мешканцями Козови, які народилися на Лемківській землі, вимушено покидали рідні домівки, сподівались повернутися… Тернопільщина стала для них другою малою батьківщиною.
«Тата, стрийка і вуйка застрелили серед ночі…»
Мирон Дмитрович Судомир, 87 років, народився у с. Синява, що в північній частині Лемківщини в Польщі.
«Народився у Синяві,
десять років я там жив,
Тата вбили, нас вигнали.
В Козові ся опинив.
Був далеко у Сибіру,
із Байкалу воду пив,
Бо в Іркутську в артилерії
я три роки прослужив.
Повернувся до Козови,
Цапко Стефку полюбив.
Пів століття жили разом, дальці вдівцем ся лишив», — такими віршованими рядками почав розповідь Мирон Судомир. — 20 червня 1945-го, близько 2-ої години ночі, нашу хату обступила банда. Вибили вікна, вскочили до приміщення, пограбували. Наказали татові йти з ними. Моя мама завмерла в страху. Я з двома старшими братами — 16-річним Миколою і 13-річним Любомиром — сидів на стриху. Мені тоді було 11 років. Повели тата до його брата Петра Судомира — мого стрийка. Змусили розбудити. Брат впустив до хати. Наказали татові й стрийкові лягти на підлогу. Все перевернули, пограбували… А за тим повели тата і стрийка, щоб розбудили вуйка Антона Корвача. Мама вдивлялася в темряву, прислухалася. Казала, що то була група озброєних поляків із понад десяти осіб. Увірвалися до хати вуйка. Там і вчинили страшне…
Наказали татові, стрийкові й вуйкові лягти на землю. «Де гроші?» — викрикували. «Не маю…» — казав вуйко. З автомата — диррр… Вуйна була з маленькими дітьми в кухні. Почала кричати. «Мовчи, бо застрелимо!..» — гримнули. Вуйна накрилася периною. Моя мама побачила, що поляки підпалили вуйкову хату. Думала, що батько втік, але… Хотіла іти рятувати стрийну, але поляки відкрили вогонь. Все було червоно. Вуйна випровадила на дорогу дітей, випустила корову, кобила згоріла живцем. «Мого Петра забрали?» — прибігла стрийна до вуйни. «Та де, в хаті побиті лежать…» — ледве промовила. Стрийна якось витягла тіло стрия з полум’я. А ми лише зібрали вранці попіл від тата і вуйка… У тата не було голови, руки, ноги. Я впізнав його з ременя на штанах. Родич збив із дощок пачки — поховали рідних. Це найстрашніша ніч за моє життя…

Тата, стрийка і вуйка застрелили, бо вони відстоювали Україну. Коли під проводом Степана Бандери в 1941-ому проголосили Акт відновлення Української держави, то мій батько ніс прапор на мітингу українців у місті Риманів. «Заберемо чотири тузи, то колода тоді ніц не варта», — казали поляки. Тому й прибрали наших трьох рідних і ще одного з Синяви — Андрія Бека. Той четвертий не відкрив дверей хати полякам, кинув гранату. Його підпалили, горіли живцем, діти пищали, як кошенята… Тієї ночі в Синяві вбили 36 людей.

Мій тато займався торгівлею, ми жили непогано. Після фронту батькові пропонували бути головою села. «Час неспокійний, не хочу», — відмовився. Його стратили через українство. За два тижні після того нам наказали вибиратися з села. Подалися ми до Вороблика на станцію. Запрягли коня, взяли на фіру шафу, скриню, ліжко, трохи продуктів. Повели корову. Татова сестра була заміжня за поляком, але він більше підтримував українців, ніж поляків. Попередив про загрозу для нашої сім’ї. Думали, через два тижні повернемось… Привезли нас до Самбора, вивантажили. Подали інші вагони, бо була ширша колія. Доправили до Потуторів. Зо два тижні ми сиділи на станції. Потім добралися до Козови. Знайшли хатину без вікон, без дверей, у якій перед тим жили поляки. Тут і зосталися. Половина наших односельчан із Синяви опинилася в селі Маловоди на Теребовлянщині. У 90-их роках я двічі їздив у рідне село на Лемківщину. Нашу хату розібрали. Збереглася могила мого батька. Це страшна сталінська політика винищення нашої нації.

«Німці забрали брата і сестру, а ми втікали від страти…»
Мирослава Михайлівна Вацлавська, 92 роки, родом із села Синява на Лемківщині. 33 роки вчителювала на Козівщині. Має сина і доньку, двох онуків і трьох правнуків.

— Синява — мальовниче українське село по обидва боки річки Віслок, — згадує Мирослава Вацлавська. — Довкола були теж українські села, які межували з польськими. В горах жили люди, яких називали лемками. На Другої Пречистої, 21 вересня, у Синяві святкували храмовий празник. У мене були старший брат Михайло, дві сестри — Софія та Люба — і молодший брат Іван. Михайло закінчив сільськогосподарську академію в Івано-Франківську. Товаришував із сином священника Терновичем, який здобував освіту у Львові. На вихідні вони приїжджали потягом додому, готували з молоддю вистави, вели просвітницьку роботу. Пригадую постановки «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Циганка Аза», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Витало українство! Звісно, були у селі й змішані родини, але ми всі вважали себе українцями. Мій тато народився в українсько-польській сім’ї: дідо — поляк, бабуся — українка. У змішаних родинах була традиція: сина хрестили у костелі, а доньку — в греко-католицькій церкві. Але моя бабуся брала гору в хаті, тож коли народився мій батько, охрестила його в церкві й записала українцем. За це її незлюбила дідусева родина, відреклася. Українці й поляки перед війною жили мирно, а потім все змінилося, багатьма керували політичні настрої, почалася ворожнеча…

Німці прийшли до Синяви в 1939-ому році. Тоді відкрили школи в Сяноку, я закінчила кулінарну та кравецьку. Поляки раніше неохоче давали українцям доступ до освіти. Мої батьки займалися сільським господарством, мали сім моргів поля. Тато будував людям хати, шив чоботи, був грамотним. Мав книгу пророчиці Михальди, тож розумів, що війна буде тривалою, що «звір звіра пожене із Заходу на Схід, а потім — назад». Це про Гітлера і Сталіна. Коли у 1945-ому німці відступали з нашого села, точилися сильні бої. Червона армія була по той бік річки. Півтора місяця стояв фронт, лежали трупи, горіли хати. Наше обійстя стало згарищем…

Ми спершу перебралися до маминої сестри на інший кінець села, а потім — у гори. Мені тоді виповнилось 14 років. Чоловік маминої сестри був начитаний, його заарештували й відправили в Освенцім. Мій брат знав німецьку мову, тож німці взяли його копати окопи, а потім — у полон. Хотіли й батька забрати. «Візьму шапку з хати», — сказав німцям. Зайшов до оселі й дременув через інший вхід полями. До кінця війни ми нічого не знали про брата. Сестру Соню теж погнали на роботу до Німеччини. Ми залишилися з мамою. У 1945-ому почали виселяти українців із Синяви. «Утікайте, бо вам загрожує небезпека!» — попередив нас родич-поляк. Нас хотіли знищити, бо ми були проукраїнські, а отже, небезпечні для поляків. Згоріла наша хата, не було прихистку, тож ми взяли корову, коня, на фіру — трохи зерна, сіна, й рушили в дорогу. Мама спекла кілька паляниць хліба. Поляки не сподівалися, що ми так швидко поїдемо. Це був кінець літа-початок осені 1945-го. Їхали товарним потягом тижнями. У вагоні тулились чотири сім’ї, поруч — худоба. Ми не думали, що так надовго все це…

Приїхали в місто Балта на Одещині. Поселилися в селі Пасицели, яке простягається на 14 км. Бідували там, мені доводилось долати кілометри до школи. Якось тато дізнався, що брат із сестрою повернулися з Німеччини до Синяви, а звідти їх переселили до Бережан. Серед зими я з татом рушила «в розвідку» потягами. З Тернополя до Козови ми ішли пішки, були вкрай знесилені… Мама з братом і сестрою залишилися на Одещині, але згодом також переїхали до Бережан. Завдяки підтримці брата я закінчила вечірню школу, педагогічне училище. Потім знайшла роботу на Козівщині. Мій чоловік був теж із Синяви. Ми з ним тут зустрілися. Працював бухгалтером у побуткомбінаті, на меблевій фабриці. На Козівщині багато родин із Синяви. Ми тужили за рідним краєм, але боялися повертатися, бо там нас чекала недобра доля. Розуміли, що спокою українцям уже не буде…

«Два тижні жили з поляками в одній хаті…»
Михайло Онуфрійович Довбуш, 80 років, народився в селі Гадлі Шклярські, що в Підкарпатському воєводстві. Близько десяти років очолював Козівське районне товариство «Лемківщина».

— Нашу родину виселили з рідного села Гадлі Шклярські у 1945-ому році. Мені тоді було 3,5 року. 9 вересня 1944-го було підписано угоду між урядом УРСР та польським Комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі, а польських громадян — з території УРСР. Це нібито мало бути добровільне переселення, проте українців виганяли з рідних земель насильно. 14 жовтня 1944-го почалося переселення. Українці, які переїхали першими, побачили колгоспне життя, переказали рідним на Лемківщину. Ніхто вже не хотів їхати. Ховалися в лісах. Владі довелося гнати силою. На тих територіях споконвіку жили українці — це найбільш західна гілка нашого народу. До Х ст. там мешкали білі хорвати — наші предки. Місто Ярослав заснував Ярослав Мудрий, місто Холм — Данило Галицький. Перемишль, Сянок, Любачів, Риманів та багато інших міст були українськими, та вже майже століття вони належать Польщі.
Коли я наприкінці 80-их років приїхав у Гадлі Шклярські, то впізнав колишній фільварок (мама збирала трускавки в пана, брала мене з собою). Розпитав у місцевих, де жили Довбуші. «О, то ти мій родич!» — зрадів один літній чоловік. У хаті, яку збудував мій дід, живуть поляки. «У нас нікого нема вдома», — без особливого захоплення сприйняла мій візит нинішня господиня. Можливо, бояться, щоб не претендували на житло. Ступив я на подвір’я — впізнав високу грушку, а ще криницю, від якої мене малого вічно відганяли. «Тут я народився…» — ридав, як дитина. Розповіді моїх батьків, їхній біль закарбувалися в моєму серці. У Польщі було десять двоюрідних братів і сестер моєї дружини, там залишився брат мого батька з родиною, живуть родичі другого брата. З багатьма ми спілкувалися навіть у радянські часи. Мої батьки все життя тужили… Моя сестра була 1929-го року народження, їй вже все підготували для будівництва хати. Молодшій сестрі на час виселення було 10 років. Ми жили в достатку, мали 3 га лісу, 3,5 га орної землі.

Коли українці відмовилися добровільно виїжджати з сіл, поляки організовувались у банди, ходили по селах, грабували. Було чимало вбивств… Українці змушені були утікати або створювати групи самооборони. У нашому селі почалося все зі страшного випадку. Дівчина Марія-Тереза навчалася у вчительській семінарії, німці забрали її копати окопи. Повернулася згодом додому, переховувалась на стриху. «Де донька?» — прийшли бандити наступного ж дня. «Десь пішла…» — мама намагалась приховати. А поляк вийняв цукерку, дав одній із її маленьких донечок. Дитя показало, де сестра… Побили, скинули на землю. Поставили біля стодоли і поляк вистріляв її силует на стіні. Мама за пів години посивіла… Батько був поляк, підтримував їхню політику. Марія-Тереза вижила, опинилася в Козові. Жила неподалік нас, померла в 87-річному віці. Україна тоді втратила 19 тисяч 500 кв. км своєї території. Священників, вчителів, лікарів із довколишніх від нас сіл загнали в табір в Явожно. Процес переселення контролювали польські жовніри. Давали пів години на виселення. Мої рідні клякнули на землю біля церкви, попрощалися з рідним селом. До речі, поляки пропонували татові здати, хто з українців має зброю, і залишитись вдома. «Чужої крові на себе брати не буду», — відказав.

Їхали ми товарняком від Перемишля. У вагоні були наші батьки з трьома дітьми, дідусь та ще одне подружжя з двома дітьми. Ми везли корову, коня. Від Перемишля до Потуторів їхали з 13 до 28 лютого 1945-го. Люди хворіли, кинулися воші… Я застудився, був дуже кволий, мама врятувала молоком із медом. У потязі гріли буржуйкою, то на мене впала труба і обпекла. Майже в березні ми добралися до Козови. Сільський голова зустрів нас на станції, розподілив по квартирах. Нас прихистила до травня родина українців. На той час у Козові третина населення були українці, третина — поляки, третина — євреї. Поляки ще не виїхали, мешкали здебільшого на вулицях Верхні Мазури, Нижні Мазури, Застав’я, Колійова. Мій тато шукав житло, ходив вулицями. «Господаре, що шукаєш?» — запитав один поляк. Запропонував своє житло. Поляки знали, що мусять усе залишити. Їх теж гнали. Так ми жили з цією польською родиною два тижні. Потім вони ще два тижні чекали на станції, ми носили їм харчі. Вони залишили нам засаджене поле. Того року був щедрий врожай картоплі. Син того поляка згодом вивчився на священника, гостював у нас. Десятиліття наші батьки, та й ми сподівалися на повернення, але… Моя дружина переселена із села Синява. Ми разом ходили до школи. На жаль, дружина вже відійшла в засвіти. Ми виховали трьох доньок. Одна трагічно загинула… З корінням було вирвано понад 600 тисяч українців. У селі Павлокоми в церкві спалили 360 українців, у Піскоровичах вбили 400 осіб… Чинили звірства й в інших селах. Це трагедія українського народу.