Він був великою людиною і великим Українцем. Мистецтвознавець, археолог, фольклорист, етнограф, історик, оборонець і будівничий української церкви, громадсько-політичний діяч, поет… Усі ці іпостасі не вичерпують феномена Ігоря Ґерети — важко охопити весь обшир творчості, який був щоденною потребою його душі. 25 вересня йому могло б виповнитися 80. На жаль, не судилося… Його не стало раптово — 5 червня 2002 року його душа відлетіла у засвіти, коли він тримав у руці телефонну слухавку, сидячи за робочим столом у своєму помешканні на вулиці Глибокій…
“Впала колона, яка підпирала духовне небо не лише Тернопільщини, а й всієї України, — з болем казав його близький друг, нині уже, на жаль, покійний Богдан Хаварівський. — Україна побільшала іще на один горбик землі, а на серцях рідних, знайомих, побратимів побільшало ще на один рубець”.
Ігор Ґерета колекціонував не лише картини, предмети українського побуту, рідкісні книжки й мистецькі раритети, а й друзів — завше талановитих, національно свідомих, людяних. На жаль, нині у нас немає такої особистості, хто б умів так, як Ігор Ґерета, гуртувати довкола себе талановитих людей і підтримувати їх, надихати на нові звершення. Це вдавалося Ігорю Петровичу завдяки рідкісному дару: він зовсім не вмів заздрити людям, натомість умів щиро їх любити та усім бажав добра. Мабуть, тому й став справжнім символом тернопільської інтелігенції…

«Велет духу, віри і любові…»

Ігор Ґерета народився 25 вересня 1938 р. у с. Скоморохи нині Тернопільського району, в священичій родині. Батько — священик о. Петро Ґерета, був добровольцем УГА, окрім душпастирської праці, займався літературною творчістю, писав поезії під псевдонімом Олесь Ґерета, був хоровим диригентом та композитором. Мати Євгенія — диригентка церковних хорів.

У 1942 р. родина Ігоря Ґерети перебралася до села Велика Березовиця, де батько отримав нову парафію. Тут у 1955 р. Ігор закінчив середню школу (нині — Тернопільська 3ОШ № 8). Вчився у Тернопільській музичній школі. У 1962 р. отримав диплом про закінчення історичного факультету Чернівецького державного університету. Від 1963 р. і до кінця життя працював на різних наукових посадах у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї. Не міг залишатися осторонь від руху шістдесятників, за що поплатився арештом 27 серпня 1965 року. Ігоря схопили кагебісти в Одесі під час відрядження. Після кількамісячного ув’язнення — суд у Тернополі і п’ять років умовно. Це означало постійний нагляд КГБ та його сексотів і кінець мріям про дисертацію та наукову кар’єру. Хоча непересічні здібності Ігоря Ґерети виявлялися й на скромній посаді наукового працівника Тернопільського краєзнавчого музею. Незважаючи на своє “дисидентство”, став ініціатором і співорганізатором кількох культурологічних проектів — музею-садиби Соломії Крушельницької у селі Біла Тернопільського району, музею обласного музично-драматичного театру імені Т. Шевченка, картинної галереї Тернопільського краєзнавчого музею, яку 1991 року перетворено на Тернопільський художній музей, неперевершеного музею-садиби Леся Курбаса в Старому Скалаті (Підволочиський район), разом із Остапом Черемшинським був співавтором експозиції етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка у с. Велеснів Монастириського району. Займався й археологією. Його найбільшим досягненням у цій царині стало дослідження могильника черняхівської культури (III–IV ст. після Р. Хр.) у Чернелеві-Руському (Тернопільський район). На місці цих розкопок він ініціював створення унікального археологічного музею-парку. Справжній сплеск творчої активності І. Ґерети припав на 1990-ті роки. Він стає ініціатором і творцем експозицій Історико-меморіального музею політв’язнів у підвалах колишнього приміщення обласного управління КГБ, Мистецького музею приватних збірок сучасного українського мистецтва на вулиці Медовій у Тернополі, музею-садиби Патріарха Йосифа Сліпого у селі Заздрість Теребовлянського району.

У 1990-ому Ігор Ґерета – депутат Тернопільської обласної ради першого демократичного скликання. У складі цієї ради він залишався протягом чотирьох каденцій, був головою постійної депутатської комісії з питань духовності, культури, свободи слова й інформації. 1991 року заснував у Тернополі Інститут національного відродження України. Став організатором Тернопільського осередку Наукового Товариства імені Т. Шевченка (1996), ініціатором заснування художньої премії імені М. Бойчука, кафедри української культури в Тернопільській вищій духовній семінарії (1992), відкриття обласної експериментальної школи мистецтв у Тернополі (1994). Він організував десятки наукових конференцій, симпозіумів, літературно-мистецьких заходів, виставок, урочистих академій. Брав участь у видавничих проектах: “Тернопільський енциклопедичний словник”, журнал “Тернопіль”. Написав десятки наукових і публіцистичних статей, працював в експедиціях. Писав Ігор Ґерета й поетичні твори, які видав 1997 року у збірці “Скибка неба”. Помер 5 червня 2002 р., похований на цвинтарі у Великій Березовиці.

Спогади про Вчителя і Друга

Степан Барна, голова Тернопільської облдержадміністрації
— Мені завжди надзвичайно приємно чути «учень Ігоря Ґерети». Так, він справді виховував мене та моїх друзів. Ми були звичайними студентами, але він знав як нас зацікавити, згуртувати, навчити. Час, проведений з Ігорем Петровичем на Коперника чи в експедиціях, — безцінний. Свою любов та відданість Україні він передавав нам. Він був дуже хорошим політиком, яких нині бракує, адже ніколи не думав про власне збагачення чи особисті інтереси. Ні! Він думав про відродження своєї Батьківщини. Власне, про це ми часто говорили, приходили до нього після пар, голодні, а він нас частував справжньою чоловічою їжею. Чорний хліб та рибна консерва — цей смак я не забуду ніколи, смачніший тільки мамин борщ (Сміється — авт.). Я досі часто користуюся його порадами і подумки щиро дякую за науку, за виховання, за щасливі студентські роки.

Тарас Юрик, народний депутат України
— Про Ігоря Ґерету і про моменти, пов’язані з ним, можу розповідати безкінечно. Ми провели чимало годин просто спілкуючись, мені здається зараз саме цього бракує нашому суспільству — просто «живого» спілкування. Ігор Петрович збирав нас, молодих студентів, умів зацікавити, вмів зробити так, що ми бігли до нього на вулицю Коперника, де розташований Інститут національного відродження, ним же заснований. Це була настільки неординарна та цікава особистість, що ми з хлопцями увесь свій вільний час хотіли проводити з ним. Тому поїздки в експедиції, на розкопки – це одні з найяскравіших моїх юнацьких спогадів. Пригадую, як одного разу, в розпал польових робіт, а сільське населення зараз точно мене зрозуміє, коли роботи «непочатий край», приходить до моїх батьків лист від САМОГО Ігоря Ґерети, в якому він попросив відпустити нас з братом на розкопки в с.Чернелів-Руський. Батьки, за що їм велика вдячність, довго не думали: тато посадив нас в машину і сам завіз на місце експедиції. Цей лист я зберігаю досі. Це для мене велика цінність і згадка про людину, яку маю за честь назвати Вчителем.

Богдан Ткачик, народний художник України
— Знаєте, за що його всі любили? Бо він був великою дитиною. Щирий, прямий, безпосередній… Найхарактерніша його риса — те, що був великим людинолюбом. Він притягував, як магніт, він надихав, він умів ввести у світ творчого життя — і люди розквітали й народжувалися по-новому. Жодна мистецька імпреза в Тернополі не обходилась без його запросин: нас, художників, він щотижня збирав у моїй майстерні на Острозького. Був людиною надзвичайних, просто-таки енциклопедичних знань: з ним однаково легко і цікаво було говорити про все: музику, політику, мистецтво… Він був геніальним археологом: могильник черняхівської культури у Чернелеві-Руському, де він проводив розкопки, – найбільш досліджений в Україні. Пам’ятаю, як я намалював його портрет і мене питали, чому побачив Ігоря саме у такому образі? Кажу, бо це відповідало його характеру: якби «вдягнув» йому краватку, всі, хто його знав, сміялися б — він був простою людиною і не любив такого…

Іларіон Пилипець, правник, літератор, культурно-освітній діяч
— Ігор Ґерета був духовним лідером нашої області. Він намагався залучити до нашого міста увесь цвіт української інтелігенції: познайомив мене з Оксаною та Ігорем Білозірами, Богданом Ступкою, Миколою Вінграновським… Навколо нього завжди гуртувалися люди, витав дух українства, мистецтва, нуртувала любов до України та нашого краю. Свій день Ігор Ґерета проводив у спілкуванні з людьми, а вночі творив свої наукові праці. Уже шістнадцять років, як його немає з нами, але слід, що Ігор Ґерета лишив на цій землі, такий значимий, що видається, що він постійно присутній у нашому краї.

Олег Герман, науковець, письменник, громадський діяч
Іскринки багаття
Вереснева прохолода пронизувала вечорові сутінки. Товариство тулилося ближче до багаття, яке то вихоплювало зблиски їх облич, то прагнуло зігріти присумнілий кущ агруста. А іскринки від полум’я підстрибували, кружляли, рвалися до небес, аби там помережитися із палахкітливими гронами зірок. А посередині, тримаючи руки наче у молитві, сидів велет, прикрашений елегантною борідкою, іронічною посмішкою, тихим словом. Ніхто навіть не шелеснув, не кашлянув, не прогуготів щось. Всі слухали неквапливий виклад міркувань, які наче виростали із вогню, аби стати іскринками. Але летіли вони не у висоти небес, а у глибини сердець. І слухала цю музику слова вулиця, яку спрадавна називали Глибокою. Чомусь усе це нагадувало мені кадри кінофільму «Олекса Довбуш». Я теж мав щастя це бачити, чути, освітлюватися, повнитися Ігоревим словом. Бо це був Ґерета – головних духовний бунтар і пророк Тернополя.
Чималенько вереснів зняло до небес міріади нових іскринок. Вони нині складають вже ціле сузір’я. Вже ніколи не повернуться до земного багаття Михайло Левицький, Ярослав Павуляк, Богдан Хаварівський, Іван Мердак, Левко Крупа… Тепер у вечірній вересневості вони сяють там – у засвітах. А посередині яскрава і велична зоря Ігоря Ґерети. Зведімо голови, братове, вознесімо до неба серця свої. Відчуймо, що мовить наш Учитель та краянин. Він бачить з висот усі прогріхи. Про них застерігав ще тоді, біля багаття. Він мерехтить у тривозі від політичних крутійств та «патріотичних» перевертнів, які заполонили і Глибоку, і місто, і Україну.
Мене попросили написати спомин про Ігоря. Я не в силі цього зробити. Він не поміщається у пригорщах рядків. Він вчить мене досі! Часто бештає за нерішучість, іноді обнімає за достойно зоставлений слід. Він дивиться з висот. Відчуваю його застереження та прохання, його збурення та біль. Багато з того, що мріялося ним – затерто, заховано, бездумно знищено. Багато з тих, що кружляли біля нього, замість яскравих іскринок стали сивим попелом. Але кожного вечора дивлюся у височінь, аби побачити Ігореву зірку, мою добру просвітительку та порадницю. Вона видима для всієї України. А на Валовій маю нагоді перестрітися по-земному із тобою. Дякую, братику, за оте тепло згадки про багаття. Багаття, яке стало багатством мудрості, щирості та любові!