«Поїздка на 45-річному мотоциклі за маршрутом «Вільхівчик — Яремче» пройшла успішно. Чи було важко? Від 4.30 ранку до 21.00 вечора я сидів в своєму колісному кріслі. Від Копичинців до Яремче ми їхали під дощем, який ні на мить не припинявся, а чим ближче було до гір, то ставало все холодніше. Звісно, можна було б відмовитися від цієї поїздки та шукати більш сприятливі погодні умови, але… Але це б втратило весь сенс, який був закладений в поїздку, а почались би виправдання, — поділився враженнями Іван Космина. — Доїхавши до Яремче, моя мама і мій друг Михайло Савчук разом із дружиною Тетяною просили мене пересісти в їхнє авто, яким супроводжували нас і везли деякі запчастини до мого байка, адже дощ не припинявся, мотоциклісти були мокрі, незважаючи на дощовики, але… Але це б означало зрадити ідею, яку я заклав у цю поїздку, та почав шукати виправдання. В мою ідею повірили багато людей, починаючи від мами, закінчуючи перехожими і зустрічними водіями, які радо махали нам руками, знімали на телефони, сигналили, читаючи напис на прапорі. Людей, які стежать за моїми дописами в Фейсбуці та читали публікації в газетах. Я розумів, що сівши в авто, моє гасло «Інвалідність — НЕ кінець життя” стане порожнім реченням для тих, хто мене супроводжував, тих, хто ще вранці бажав щасливої дороги і тих, хто теж має інвалідність. Але я й розумів маму і Михайла Савчука з дружиною, бо я настільки змок і замерз дорогою в Яремче, що навіть не міг говорити.
Вирушаючи в цю поїздку, я попросив одну дуже хорошу людину молитись, щоб все було добре. Сам молюся не часто, але вірив, що цю людину Бог почує. Виїхавши з Яремче, дощ припинився, чорні дощові хмари розійшлися, вийшло сонце, яке не просто світило, але й пригрівало настільки, що дорогою додому я зняв і дощовик, і теплий плед, яким був закутаний, та просто насолоджувався гірським повітрям та запахом лісів. З усмішкою відповідав на вітання водіїв та пішоходів і кайфував від поїздки. Напевне, ця молитва була. І напевне, була щирою. І напевне, була почутою Тим, хто може все…
Окрема подяка Тимофію Безпальку, який підтримував мене від початку нашого знайомства. Готував байк до поїздки і був моїм водієм. Той, хто керував мотоциклом із коляскою, знає, що це таке. А коляска на «ФЕНІКСІ» значно ширша, довша, важча, плюс — я зі своїм електрокріслом. Тимофій дорогою часто розминав руки, які німіли від навантаження, а ще поправляв мій дощовик, коли його задирав вітер. Дякую, друже, за все. Дякую всім, хто долучився до цього проєкту, і кожному, хто повірив. Сподіваюся, не розчарував вас».