Уже третій місяць журналіст із Мінська Максим Гацак живе в Тернополі. Причина переїзду очевидна — довелося утікати від репресій режиму самопроголошеного президента Олександра Лукашенка. Працює журналіст на інформаційному білоруському ресурсі «Белсат», створеному з ініціативи й за підтримки МЗС Польщі та польського громадського телебачення. З Максимом переїхали його дружина Надія і четверо дітей: 12-річна Рагнеда, 9-річний Францішак, 5-річна Ядвіга і восьмимісячна Агнєшка. Нині журналіст продовжує працювати для свого видання віддалено. Попереду — невідомість, але й віра, що білоруський народ таки доб’ється справедливості й звільниться від диктатури. Максим знає українську мову, знайомиться з Тернополем. Прочитав, що засновник нашого міста Ян Амор Тарновський мав стосунок і до білоруської історії, тож якось приніс червоно-білі квіти до пам’ятної дошки воєначальнику на тернопільському замку. А ось 30 жовтня з ініціативи Максима у костелі в Збаражі відслужать месу білоруською мовою у пам’ять про вбитих його земляків. Днями журналістка «НОВОЇ…» поспілкувалася з білоруським колегою.

— Максиме, чому ви переїхали саме до Тернополя?

— Тернопіль — файне місто! (усміхається, — авт.). Влітку розпочалася чергова хвиля зачистки журналістів, опозиційні ЗМІ оголосили екстремістськими, тож довелося приймати рішення. Не став чекати, коли прийдуть по мене. З Білорусі виїхав із двома дітьми автобусом 17 липня. Дружина не змогла тоді з нами, бо чекала на документи. З Білорусі не так просто вибратися, треба обґрунтувати причину. Ми придбали путівку в санаторій на Чорне море. Відпочив із дітьми в Залізному Порту, потім приїхала дружина з меншими доньками. Заїхали в гості до родички в Ірпінь, погуляли два дні Києвом. А далі вирішили зупинитись у Галичині, яка мені ближча ментально. Вагалися між Львовом і Тернополем. Наскільки затишний Тернопіль, я бачив на світлинах активіста «Демальянсу» Олега Синовця, тому вирішив їхати сюди. 7 серпня ми добралися до Тернополя, наймаємо тут квартиру. Почуваємось комфортно і безпечно!

— Чи відчували в Білорусі реальну загрозу?

— Журналістів переслідували й раніше. Затримували, конфісковували техніку — це для нас звична річ. Але цього року почали вриватися в помешкання і за що-небудь «шити» кримінал. Наше видання визнали екстремістським. Та що казати, якщо навіть за підписку на заборонені телеграм-канали загрожує кримінальна відповідальність. Перед від’їздом відбувалися незрозумілі речі: хтось спробував пробратися до нашої квартири. Нас тоді не було вдома, бо жили на дачі. Сусіди розповіли. А згодом, перед самою зачисткою, хтось довго стояв біля нашої дачі. Не знаю, чи це випадковість, чи стеження, але ми почали хвилюватись. Кажуть, що якщо ви не цікавитеся політикою, то це ще не означає, що політика не цікавиться вами. Я звичайний журналіст, пишу про політику, соціальну сферу, економіку. В Білорусі цього достатньо для переслідувань. Трьох моїх колег зі зміни в ті дні затримали. Проти одного порушили кримінальну справу, в двох провели обшуки, конфіскували техніку. Нині за ґратами близько 30 білоруських журналістів. Багатьох затримали торік у листопаді. Двох журналісток телеканалу «Белсат» Катерину Андрєєву та Дар’ю Чульцову за стрім акції протесту засудили до двох років ув’язнення. Навесні міністр закордонних справ Білорусі попереджував, що якщо іноземні країни запровадять санкції, то у нас ліквідують громадянське суспільство.

— Через репресії чимало білоруських журналістів та активістів переїхали в Україну. Як думаєте, коли зможете повернутися додому?

— Будемо тут, поки Лукашенко при владі. Сподіваємось, це ненадовго. Більшість моїх колег переїхали в Україну, дехто — до Польщі, Грузії. Продовжуємо висвітлювати події в Білорусі. Маємо київський офіс «Белсату». Оформляємо право на тимчасове проживання.

— Але повної безпеки, на жаль, нема і за кордоном. Голову «Білоруського дому в Україні» Віталія Шишова знайшли повішеним в одному з парків Києва… Ви були з ним знайомі?

— Не думаю, що це самогубство, вочевидь — розправа. Та чи буде належно розслідуваний цей трагічний випадок?.. Ми з Шишовим не були знайомі. Журналісти з Білорусі, які зараз в Україні, мають спільний чат, де обговорюємо важливі події. Багато наших живуть у Львові, Києві, Одесі. У Білорусі зараз — вибух громадянської свідомості, незадоволення владою, а з іншого боку, там зосталося мало лідерів, які могли б зрушити ситуацію. Активістів знищили, арештували, вигнали з країни. Опозиційна лідерка Світлана Тихановська теж за кордоном.

— Світлана Тихановська змогла б керувати країною?

— Світлана Тихановська — обраний президент Білорусі. До минулого року вона була далека від політики. Після того, як її чоловіка Сергія, популярного блогера з президентськими амбіціями, заарештували, висунула свою кандидатуру замість нього. Білоруси голосували за Світлану, бо вона уособлювала можливі зміни в країні. Проте вибори сфальсифікували. Уряд Лукашенка вигнав Тихановську до Литви. Зараз вона їздить світом, щоб знайти підтримку для Білорусі.

— Чи можна проводити певні паралелі між Революцією Гідності в Україні та протестами у Білорусі?

— У нас різні умови, різна національна самосвідомість. Від 1996-го року, коли в Білорусі був перший конституційний переворот, у нас не було опозиції. Вона була схожа більше на групки дисидентів. На всю Білорусь у 2020-ому році був тільки один (!) опозиційний депутат в одній із місцевих рад. Опозиційні медіа у нас знищили на початку 2000-их, далі вони були майже тільки онлайн. Хвиля українського Майдану доносилась і до Білорусі. Один із перших загиблих у Києві — Михайло Жизнєвський. Білоруська влада і силовики розуміли загрози, опрацьовували різні варіанти. Лукашенко їздив по військових частинах, щоб заручитись підтримкою. Але влада не передбачала, що в нас будуть тривати протести так довго. Від Лукашенка відійшли багато чиновників, спортсменів, яких він думав, що вигодував.

Усі втомилися від диктатури, від режиму несвободи. У 2014-ому білоруси боялися повторення української ситуації, тому президентські вибори у 2015-ому в нас минули тихо. Але люди побачили, що Україна жива, розвивається, зрозуміли, що не все так погано, як показують по телебаченню. Про те, що грядуть важкі часи в Білорусі, було зрозуміло ще в 2019-ому під час парламентських виборів. Згодом додався коронавірус. Лукашенко відмовлявся визнавати наявність небезпечного вірусу. Білоруси побачили, що надії на владу нема, тож почали самоорганізовуватися. Це був черговий вибух. Сформувалося декілька ініціативних груп, які допомагали лікарям, хворим. На цьому фоні з’явилися нові лідери з різних сфер, які не були пов’язані ні з владою, ні з опозицією. Влада занепокоїлась — почалися чергові арешти та зачистки. На президентських виборах 9 серпня 2020-го уряд вдався до масових фальсифікацій, вимкнули Інтернет по всій країні. Білоруси вийшли на пікети. У перші дні затримали 10 тисяч осіб, були вбиті… Тюрми були переповнені. З верхів давали накази катувати, «відривати руки»… Документів нема, але є прослушка.

— Чому так важко повалити режим Лукашенка?

— У Білорусі зараз майже тоталітарний режим. Ситуація в країні нагадує Польщу 80-их років, коли демократичні сили довго і важко протистояли комуністам. В Україні під час Революції Гідності було все по-іншому. Лукашенко — не Янукович, для якого головне було — гроші. Лукашенко одержимий владою. Це такий тип диктаторів, як Чаушеску в Румунії, Каддафі в Лівії. Для них влада — самоціль. Лукашенко будував свою «вічну» систему 27 років. Білоруського диктатора підтримує диктатор з Росії. Не так легко повалити…

— Назбирають колись доказів на кримінал проти Лукашенка?

— Доказів злочинних дій багато. Вірю, що колись дійде до криміналу. Просто треба дочекатися. У Білорусі затримано понад 40 тисяч осіб, які вийшли на мирні протести. Порушено 8 тисяч кримінальних справ. Про точну кількість жертв не знаємо, називають 20 осіб. Найгучніше перше вбивство, що сталося 10 серпня минулого року в Мінську, — впритул застрелили активіста Олександра Тарайковського. Торік 16 серпня відбувся наймасовіший мітинг, на вулиці вийшло 300-400 тисяч осіб. Завдяки такій напруженій політичній ситуації люди згуртувалися, створили будинкові чати, збирались і обговорювали події, думали, як діяти. Згодом ще були великі акції, у грудні їх придушили. Хоча сміливі досі виходять малими групами. У Білорусі затримують за все: за біло-червоний прапор, за неправильні коментарі, за неправильного кольору шкарпетки… Люди бояться. Але влада теж боїться. Скасували місцеві вибори, які мали бути невдовзі, — перенесли на два роки.

— Як гадаєте, якою буде розв’язка ситуації в Білорусі?

— Кінець зрозумілий — буде свобода. Це неминучий історичний процес. Єдине, як довго триватиме боротьба народу, скільки ще буде жертв… Не думаю, що вже пролилася остання кров. Найголовніше, що білоруси зробили — показали, що нас багато і що ми проти Лукашенка. Світ це побачив. Чиновники і міліція теж це побачили. Невдоволення серед усіх верств населення зростає. Лукашенко тримається лише завдяки Росії, яка дає гроші, прислала свій військовий резерв під кордон, відправила в Білорусь журналістів із «Russia Today», бо половина наших журналістів із державних ЗМІ теж страйкували. Їм знайшли заміну в Росії. Коли акції придушили, Захід ввів символічні санкції. Коли ж у Мінську посадили європейський літак, це спонукало світову спільноту до рішучіших дій. Наше завдання — зробити так, щоб Росії було простіше позбутися Лукашенка, ніж утримувати його.

— Ваші рідні, друзі залишилися в Білорусі. Що розповідають?

— Тривають репресії. Затримують багатьох знайомих і навіть рідних. Білоруси залякані, але все ж незламні. Це вже нічим не зупинити…

— А як вам живеться у Тернополі?

— Старша донька навчається в 7-ому класі Білоруської онлайн школи в Україні, син відвідує тернопільську школу. Дружина доглядає за меншими доньками. Надія працювала фотокореспонденткою у християнському інформаційному порталі «Крыніца.INFO», була лідеркою Молодих християнських демократів. Каже, що дім не там, де стіни, а — де рідні. Ми — римо-католики, ходимо в Тернополі на богослужіння до костелу на вул. Степана Бандери. Я приєднався до спільноти «Лицарі Колумба» в церкві Петра. Взявся читати історію Тернополя. З’ясував, що засновник міста Ян Амор Тарновський мав стосунок і до білоруської історії: брав участь у битві під Оршею в 1514 році, коли польсько-литовське військо перемогло московське. Ми з дружиною поклали квіти до пам’ятної дошки Яну Тарновському, що на тернопільському замку.

А 30 жовтня збираємось до Збаража на месу білоруською мовою у пам’ять про вбитих білорусів. Коли читаю новини з Білорусі, не хочеться повертатися. Хочеться у вільну Білорусь! Але для цього ще треба працювати. Не зможуть арештувати кожного невдоволеного білоруса, адже таких — майже вся країна.