Олега Захарківа добре знають на Бережанщині, бо тривалий час працював у місцевих органах самоврядування. Був заступником голови Бережанської міської ради, обіймав посаду голови Бережанської РДА, а також долучався до роботи Тернопільської ОДА. Нині наш земляк — на фронті. Несе службу в 24-тій окремій механізованій бригаді імені короля Данила. На момент вторгнення росії в Україну він жив і працював за кордоном. Проте все залишив і повернувся додому, щоб захищати свою сім’ю і свою країну. Вдома його чекають дружина Оксана, син Максим, донька Марія та всі рідні. Своїми роздумами про причину російсько-української війни Олег поділився з «НОВОЮ…».

«Повернувся з Польщі захищати Україну»

— Понад 15 років я був на державній службі. Обіймав посаду заступника голови Бережанської міської ради, очолював різні відділи в Бережанській РДА, — розповідає захисник. — Здобув освіту в Національній академії державного управління при Президентові України. Очолював обласний комунальний музей ім. Богдана Лепкого. Коли президентом став Зеленський і було оголошено проєкт «Ліфт» із відбору кандидатів на посади в органах влади, зокрема, й на посади голів РДА, я подав свою кандидатуру. Із семи претендентів на голову Бережанської РДА обрали мене. Випав складний період: боротьба з ковідом, забезпечення медичних закладів необхідним обладнанням, децентралізація — ліквідація адміністрації й утворення громад, але наша команда з усім впоралася. У травні 2021-го мені запропонували працювати в Тернопільській ОДА. Після конкурсу призначили заступником директора Департаменту АПК і начальником управління. Проте у Тернополі працював недовго. Мій товариш багато років веде бізнес у Європі, неодноразово запрошував мене на роботу, тож я погодився. Зважився переїхати ще й тому, що хотів, щоб мій син навчався за кордоном. Але не так сталося, бо почалося масштабне вторгнення…
Прокинувся я 24 лютого — не міг оговтатися від новин. Колеги з різних країн підтримали українців. Пропонували прихисток для наших сімей. Проте я вирішив повертатися в Україну. Тоді ще не було розуміння, яка важка фаза війни нас чекає. Я їхав захищати свій дім і своє місто. Вже 2 березня я був у центрі комплектування, написав заяву, а від 5 березня — в ЗСУ. За кордоном у помешканні, яке мені надали від фірми, залишилися мої речі, велосипед. Там я мав хороші матеріальні й побутові умови. Сподіваюся, колись поїду до товариша, але вже в гості (усміхається, — авт). А зараз боремося за Україну.
На початку я ніс службу в роті охорони в Бережанах. Усі ми розуміли, що рано чи пізно нам доведеться вирушати на схід. Коли надійшла пропозиція долучитися до 24-ої бригади, я відразу погодився, бо розумів, що доля держави нині вирішується на її східних рубежах. Нас тоді поїхало з Бережан понад 20 осіб. Разом із побратимами ми пройшли навчання і від липня минулого року наш підрозділ — у зоні бойових дій. Спершу мене призначили на посаду військового водія. За мною закріпили радянську вантажівку «ГАЗ-66», яку довелося відремонтувати. Дякую за допомогу багатьом людям, зокрема, бережанським волонтерам. Довелося добряче з цим авто повозитися, щоб воно не просто їхало, а надійно виконувало бойові завдання. Врешті ця вантажівка врятувала мені життя. На місце дислокації нашого батальйону на Донеччині росіяни завдали ракетних ударів. Загинуло багато побратимів… Я вижив, бо розмістив автомобіль трохи далі у лісосмузі. Дерева та кущі довкола були скошені, вигоріла земля. Ми із напарником в ту мить заховалися за автомобілем. Вантажівка взяла все на себе…

«Виснажились, але не маємо права зупинятися»

— Після приїзду в військову частину для нас проводили навчання українські та іноземні інструктори, дали нам ґрунтовні знання, — продовжує співрозмовник. — Зброєзнавство, тактика, маскування та багато іншого. Неодноразово ми виїжджали на полігони для навчання стрільби з різних видів озброєння. У 24-ій бригаді велику увагу приділяють навчанню військовослужбовців. Це нам неабияк стало в пригоді. У нас не було штатного медика, тож я пройшов три курси тактичної медицини. Навіть освоїв ази хірургічного втручання, тренувалися на курячих гомілках (усміхається, — авт.). Під час бомбардування росіянами місця дислокації нашого батальйону на Донеччині, все горіло, оповив густий дим. На вулиці була ніч. «Лікаря! Носилки!» — хтось благав. Я вийняв аптечку і ще виліз на кабіну вантажівки, щоб взяти ноші. В ту мить росіяни ще раз вдарили з іскандера. Вибуховою хвилею мене знесло з автівки, втратив свідомість. Побратими привели до тями неподалік на полі. Вранці мене передали лікарям швидкої. Контузія, забій внутрішніх органів. П’ять місяців я провів у шпиталях. Гірко було чути, як окремі особи глузували, вважаючи, що я «кошу» від служби. Не думав, що повернуся на передову. Поміж лікуванням допомагав штабною роботою, проводив розслідування по «двохсотих» і «трьохсотих». Виконував деякі особливі завдання командування. Від початку цього року я знову на фронті. Почуваюся краще, хоча наслідки залишилися. Проте хочу бути корисним у справі нашої перемоги. Пройшов курси в Києві й отримав первинне офіцерське звання молодшого лейтенанта. Після того мене призначили заступником командира роти у свій батальйон. Відповідаю нині за соціальні, правові, медичні, психологічні та інші питання. Масштабна війна триває півтора року, в побратимів виникає чимало проблем. Намагаємося спільно вирішувати. Дякувати Богу, є розуміння нинішнього керівництва бригади і батальйону. За цей рік 24-та бригада багато в чому змінилася в кращий бік і це стимулює до роботи. Впорядковуємо документацію, щоб була і в паперовому, і в цифровому вигляді. Досвід адміністративної роботи мені дуже пригодився. Оформляємо в роті для побратимів документи на отримання статусу учасника бойових дій. У когось починає підводити здоров’я, непростий психологічний стан. На це теж треба зважати. Постійно виїжджаю на позиції, спілкуюся з військовослужбовцями. Із командиром налагодили роботу штабу роти. Важливо, щоб командир і заступник були поруч із солдатами. На фронті всі ми рівні й маємо одну мету — перемогти.

Війна виснажила нас усіх, виснажила всю Україну. Проте ми не маємо права зупинятися, втомлюватися. Мусимо й далі працювати: солдати — на передовій, а кожен українець — у тилу, щоб пришвидшити перемогу. Це дуже важливо. Прикро бачити, як окремі люди не зважають на ситуацію в нашій державі, вважають, що за них все мають зробити військові. Але ж захисники — такі ж громадяни. Кожен повинен бути відповідальним. А український народ — згуртованим. Війна — це важке випробування…
Війна шліфує людей. За півтора року я зрозумів, хто справжній друг, а хто — ні. Кардинально змінилося бачення окремих речей. Нелегко буде нам після фронту повертатися до життя… В майбутньому владі треба запроваджувати програми реабілітації для військовослужбовців. Побратими розказують, як під час відпустки їх вражає, що багато людей поводяться так, ніби війни вже нема. Натомість приємно бачити, як працюють комунальні служби, як аграрії молотять пшеницю на прифронтових територіях. Розуміємо, що ми докладаємося до цього. Завдяки зусиллям воїнів у тилу триває життя.

«Ця війна дуже довго «зависала»

— Війна закінчиться перемогою України, бо ми — на своїй землі. Українці мотивовані, ми боремося за свою незалежність. Наскільки би побратими не були виснажені, як би вже всіх не дістала ця важка війна, кожен розуміє, що потрібно терпіти й боротися, — міркує Олег. — Важко сказати, коли нам вдасться остаточно вигнати ворога з нашої землі. Військові експерти роблять певний аналіз, дають якісь прогнози, а ми бачимо, якою насправді важкою є боротьба за кожен метр нашої землі. Зазнаємо непоправних втрат, проливається кров… Підтримка світу в цій війні дуже важлива. Безцінна допомога наших невтомних волонтерів. А найголовніше – підтримка наших рідних. Потрібно разом іти вперед.

Ця війна дуже довго «зависала» — від проголошення Незалежності України. Московія готувалася тривалий час. Хто їй дав той час? Важко сказати. Вочевидь, треба було робити кроки на випередження, щоб не допустити цей жах. Росія планувала захопити Україну за три дні, але тримаємось донині. Московити не сподівалися на такий опір українського народу. Багаторічна робота продажних партій, структур ФСБ, сексотів, які були заслані в Україну і працювали на підрив суверенітету і обороноздатності нашої держави, не дала очікуваного Кремлем результату. Українці — сильні духом. Будемо триматися до перемоги. Після війни ми повинні радикально змінитися. Всі — від простої людини до найвищого чиновника. Якщо не будемо думати й працювати в унісон, щоб наша країна розвивалася, то знову рано чи пізно можемо мати проблеми. В усіх галузях нашого життя має бути проукраїнська позиція. І починати потрібно зі школи — виховувати свідому молодь. У нас в цьому напрямку велика прогалина. Нема відповідних навчальних програм, які би формували в учнів патріотичний дух. Коли людина думає проукраїнськи, коли дбаєш про свою державу, то не чинитиме беззаконня, не заплямується корупцією. Після війни маємо обов’язково об’єднатися і робити все для того, щоб наступним поколінням не довелося воювати. Бо війна — це велике горе. Такий важкий шлях України до незалежності.